Розділ 20: Лебедина пісня

— Боги…

Чоловік завмер, не в силах повірити власним очам, і зробив крок назад. Його погляд нишпорив темною вулицею, але навколо не було ні душі.

Крижаний вітер завивав, залітаючи під одяг і змушуючи сильніше запахнути чорну кофту. Чоловік знову опустив очі. На порозі лежав згорток, дбайливо укутаний у м'яку ковдру.

Він обережно нахилився, підняв немовля і відгорнув тканину, намагаючись не потривожити сон дитини.

— Тш-ш-ш… — прошепотів чоловік, притискаючи крихітне тільце до грудей. — Люсі! Люсі, швидше сюди!

Поки з глибини будинку не почулися кроки, він погойдував згорток, пошепки заспокоюючи малюка. За спиною продовжувала вирувати буря, закручуючи сніг і згинаючи дерева до самої землі.

Кинувши останній, тривожний погляд у темряву, чоловік міцніше стиснув свою знахідку і заніс її у будинок.

***

— Не надто туго?

Служниці переглядаються, не наважуючись сильніше натягнути нитки корсета.

— Все гаразд. Витримаю.

Шнурівка повільно затягується, не дозволяючи розгорнути легені повною мірою. Дихати стає важче, але моє вбрання тут ні до чого. Це очікування стискає мене з усіх боків. Я нервово постукую підбором по підлозі, намагаючись хоч якось заспокоїти тремтячі ноги.

— Чудово. Як завжди.

Служниці зніяковіло посміхаються і розглядають моє відображення. Чорний плащ, що накриває тіло, вільно спадає до самої підлоги, приховуючи темний одяг. Капюшон прикриває голову й обличчя повністю, і лише кінчик носа та трохи відкриті губи залишаються в межах видимості. Зап'ястя прикриті чорними шкіряними рукавичками, як і долоні, що зараз міцно стискають леза.

— Я вам вдячна.

Здається, сенс моїх слів доходить до жінок не одразу, адже вони продовжують кліпати очима з посмішками на вустах.

— Ви… добре попрацювали, — додаю я.

Від несподіванки їхні збліднілі обличчя витягуються в подиві, і це змушує мене всміхнутися. Давно хотіла вимовити ці слова, але, мабуть, щоб наважитися, не могла знайти відповідний момент.

А сьогоднішній ранок підходить якнайкраще. Ми вмираємо лише раз, так?

— На вихід!

Рев вартових, що змушував у минулому здригатися всім тілом, зараз не справляє належного ефекту. Я обертаюся і, кинувши останній погляд на служниць, виходжу з кімнати.

***

— Адаме! Дивись…

Жінка жмакала тканину в руках, нерішуче витягаючи її вперед. Важко вставши з крісла, чоловік наблизився, звільняючи дружину від тривожної знахідки.

Ковдра була сильно пропалена з обох боків, немов на неї перекинули окріп. Поверхня тканини повністю втратила свій колір, злиплася і не піддавалася навіть сильній спробі розігнути. 

Чоловік втомлено опустився в шкіряне крісло, прикрив очі і розтер скроні. Так він намагався зняти вічну мігрень.

— Гаразд. Я… згоден.

Жінка підійшла до чоловіка і сіла поруч із ним, поклавши голову на його коліна. Вона взяла його руки у свої, ніжно проводячи кінчиками пальців по шкірі. Чоловік розплющив очі і подивився на неї зверху вниз, відчуваючи полегшення від її дотиків.

— Послухай… — прошепотіла жінка. — Ти впораєшся. Я вірю в це. Я вірю, що він…

— Що він що? Вилікує її? Це не нежить, Люсі.

— Знаю! Але... Він допоможе.

Чоловік відчув, як біль посилився, немов у скроні встромили гострі голки. Голова здавалася напрочуд важкою, а серце стискалося від тривоги. Він акуратно розтиснув їхні переплетені пальці і натомість запустив свою руку у волосся жінки, перебираючи її світлі пасма.

— А якщо він її забере?

Жінка завмерла, підняла голову і подивилася йому прямо в очі, вдивляючись у знайомі риси обличчя. Серце забилося прискорено, і вона опустила погляд, нервово закушуючи губу.

— Ти… — видихнув він. — Ти ж не серйозно!

— А що нам робити, Адаме?! Молитися, щоб наступного разу вона не спалила дім?!

Вона встала і відкинула руки чоловіка.

— Вона не винна в цьому! — прикрикнув він.

— А ми? Ми винні?!

— Ні, я не це хотів…

Він осікся, відчуваючи ниючий біль у грудях. Її плечі тремтіли від схлипів. Тихо підійшовши ззаду, він обхопив її за талію, намагаючись заспокоїти.

— Я люблю її. Це наша донька. Наша. Але задля її ж блага…

Від слів дружини він різко відняв руки.

— Я все зрозумів.

Чоловік вилетів із дому, голосно грюкнувши дверима, і жінка нарешті дала волю сльозам, що сковували її горло.