Розділ 13: Собі на думці

— Дев'ять.

Командор голосно вилаявся і важко потер очі, відводячи погляд убік.

— Дідько... — промимрив він. — Скільки моїх?

— Двоє, — відповіла я. — Я і той велетень.

Він завмер і широко розплющив очі.

— Та вже... — слабко всміхнувся він. — Такого складно зіштовхнути.

Отямившись, Командор насамперед запитав про Випробування. Він стійко витримав мою розповідь, але така мала кількість тих, хто вижив, усе ж трохи вибила його з колії.

— А як ти...

— Зламала йому руку.

Його очі розширилися від подиву, і він голосно розсміявся.

— Нагадай мені більше з тебе не кепкувати!

— Ш-ш-ш! — цикнув Джер.

Він сидів навпроти й уважно вслухався у слабке дихання пацієнта.

— Алекс... — пролунав тихий голос Командора. — Дякую.

Він торкнувся моєї руки і повільно провів по ній пальцями, змушуючи здригнутися. На мить мій погляд ковзнув на його груди, щільно стягнуті тугими компресійними бинтами. Татуювання у вигляді переплетення лоз рослин повільно перетікало вниз.

Я не могла відірвати очей. Усередині щось розгорілося — тепло розтеклося по обличчю та грудях, серце забилося швидше. Я немов прилипла до нього очима, і що довше я дивилася, то сильніше відчувала дивне, незвичне збудження.

До лазарету ввійшли вартові й голосно грюкнули дверима. Джер підвівся з ліжка й гучно пояснив їм правила поведінки.

Я швидко прибрала руку й попрямувала до виходу.

— Час на поле, — шепнула я. — Ти кричи, якщо знадоблюся. Вікно відчинене.

Лікар кинув на мене осудливий погляд, і я грайливо піднесла палець до губ. Командор повторив мій рух і тихо пирснув від сміху.

***

— Що... робити будемо?

Я стояла на тренувальному полі та зіщулювалася від вітру, роздивляючись кандидата навпроти. Його імені я не знала. Командор називав його просто — «Мовчун».

Мовчун був схожий на величезного слона, ширина його рук і плечей була настільки великою, що він з легкістю міг би підняти дорослу людину одним пальцем. У нього була темна, засмагла шкіра, а його голова завжди була гладко поголена і виблискувала в променях сонця, мов чорний обсидіан.

Здебільшого він мовчав, лише зрідка щось бурмочучи чи мукаючи собі під ніс. Він ніколи не усміхався, ніколи не злився і абсолютно не розумів жартів та сарказму. Під час одного з тренувань Ментор кинув йому свій звичний дурний жарт. Мовчун повернув голову в його бік і зробив кілька кроків, ставши перед ним так, що своєю тінню повністю заступив сонце.

Більше Командор із ним не жартував.

— Зрозуміла. Я буду там, — тихо кинула я, відходячи вбік.

Чоловік розвернувся і взяв із найближчої купи меч, жбурнувши його до моїх ніг. Він, зі свого боку, підняв важку сокиру і став у бойову позу, чогось чекаючи.

Він так недбало тримав у руці величезну дворучну зброю, ніби вона була легшою за складаний ніж. Я важко зітхнула і підняла меч із землі, очікуючи добряче попітніти. Мовчун заніс сокиру над головою і, мов бик, рвонув в атаку, але різко зупинився. По обличчю пройшла хвиля болю, і він випустив зброю з рук та розтер плече.

— Що таке?

Мовчун не звернув уваги на моє запитання. На його обличчі застигла гримаса болю, губи зімкнулися в тонку лінію.

— Не хочеш говорити — дай хоч подивлюся! — не витримала я, підходячи ближче.

Він зробив кілька кроків назад і подивився на мене вкрай зухвало. Я підійшла ближче, немов до дикого звіра — повільно й обережно. Мовчун подивився в мій бік, скривився, але відходити не став. Я нервово простягнула свої руки й задерла рукав його сорочки, відчуваючи, як він свердлить мене поглядом.

На його плечі була велика рана, з якої сочилася кров. Він скривився від дотику моєї руки, а потім тихо зойкнув, коли я випадково зачепила хворе місце. Ушкодження було досить старим і сильно запаленим, шкіра навколо рани набула багряного відтінку.

— Боги... — видихнула я. — Покличу лікаря!

Я опустила його руку й розвернулася, щоб бігти, але він схопив мене за зап'ястя. Постояв так трохи. Помовчав...

— Слухай, ця гра в мовчанку до біса набридла! — прикрикнула я. — Помічаєш когось на полі, крім нас?

Він розгублено подивився на всі боки, не розуміючи, на що дивитися.

— Правильно, всі інші — мертві! Тож якщо хочеш вижити, раджу прийняти допомогу!

Він покрутив головою, то оглядаючи поле, то підіймаючи голову вгору. Судячи з того, як він хмурився і покусував губи, в його голові відбувався непростий розумовий процес.

Нарешті Мовчун голосно видихнув і простягнув мені свою велику долоню, дозволяючи вхопитися. Я взялася за неї і повела за собою.

— Горе цибулеве...

***