Розділ 5: Сильні цього світу

— Доброго ранку, Командоре Веспертине, — пискляво промовляють служниці, відступаючи від мене, мов від прокаженої.

Його важкі кроки відлунюються від стін, а пошарпане взуття залишає ланцюжок брудних слідів на колись білосніжному килимі. Повітря, ще мить тому чисте і свіже, раптом стає задушливим, немов маслянистим.

Я дивлюся прямо на нього, зазираючи в очі, ніби намагаючись сказати: «Я все чудово пам'ятаю. Яка ж ви боягузлива нікчема, Командоре!».

Він підходить так близько, що мені доводиться стати на шпиньки, щоб не розривати зорового контакту. Він, цілком очікувано, відповідає мені холодним, байдужим поглядом.

— Гарна робота, пані. Вона виглядає майже пристойно.

Я теж не втрачаю можливості його оцінити.

Усе його тіло ніби створене для ведення бою. Обладунки більше скидаються на шкіряну куртку, яка підкреслює його широкі груди та плечі, огинаючи кожен м'яз. Легкі штани чудово підкреслюють сильні ноги, щільно облягаючи їх уздовж усієї довжини. З правого боку на поясі Командора прикріплені піхви. Його меч ідеально вписується в обладунки — яскраво-червоне руків'я, прикрашене тонкою золотою оправою. Клинок виблискує хижим блиском на світлі, приковуючи погляд.

Він виглядає надто ідеально, дідько б його вхопив. Огидно ідеально…

— Ми підемо, схоже, ви зробили все, що могли, — він розвертається, прямуючи до виходу.

Я стою твердо, не збираючись виходити, і пропалюю дірку в його потилиці.

— Чекаєш на особливе запрошення, дворняжко?

Аж ніяк, Командоре. Чекаю слушної нагоди: трапиться мені під руку коцюба, засунути вам її…

— Ти мене взагалі чуєш? Чи Майстер, на додачу, відрізав тобі вуха?

Від його шпильок у мене в грудях закипає злість. Холодна лють хвилею підіймається до горла, наповнюючи тіло неприємним ознобом. Я відчуваю, як пальці стискаються в кулаки, бажаючи зімкнутися навколо його шиї.

Я навмисне повільно виходжу з кімнати, дорогою обертаючись до служниць. М'яко усміхаюся, ніби кажучи: «Дуже дякую». Служниці лише залякано опускають очі.

Першим моєму погляду постає полірований дубовий паркет, що світиться від тьмяних відблисків ламп, які висять на стінах. Високі стрілчасті вікна відкривають вид на внутрішній двір, що блищить мармуровою бруківкою. Стіни прикрашені гобеленами та зброєю, позолоченими фресками й масивними золотими бра. Нескінченні коридори потопають у легкій напівтемряві, а на кожній стіні розташовуються незліченні двері, що ведуть до різних кімнат.

Крок Командора не сповільнюється ні на мить, і мені доводиться практично бігти, скорочуючи відстань. Нарешті, завернувши за кут укотре, перед моїми очима постають величезний зал і сходи з рожевого мармуру, оточені товстими колонами.

Згори видно високу склепінчасту стелю, повністю прозору, немов тонкий шматок кришталю. Сонце ледь пробивається крізь ранковий туман, розсипаючи промені по небу. Великі хмари, забарвлені в персикові, рожеві та блакитні тони, ніжно погойдуються на тлі яскраво-блакитного неба.

Вуха прорізає давно забутий звук. Галас натовпу. У залі зібралися люди, пожвавлені та сповнені енергії. Деякі палко сперечаються про щось, розмахуючи руками в повітрі, інші ходять туди-сюди, ніби надто зайняті своїми справами, щоб зупинитися бодай на секунду. Лунають різні голоси, кожен говорить про своє.

Слуги проходять повз нас тихо, намагаючись не привертати уваги. Мій погляд падає на охоронців, які стежать за порядком у залі. Їхні обличчя виражають серйозність, очі дивляться прямо перед собою — характерна риса висококласних бійців, готових виконувати накази беззаперечно.

— Головний Зал, — нарешті вимовляє Командор. — Сьогодні тут ще тихо.

З огляду на рівень галасу в Залі, мені важко уявити, як цей натовп може бути ще гучнішим.

Очі відразу спрямовуються вдалину, уявляючи, яка незліченна кількість людей приходить сюди в День Місячного Затемнення. Головне свято і найтемніша ніч у році. Як морок, що поглинув усе навколо, змушує людей збиратися разом в очікуванні повернення світла. Як столи вгинаються від їжі, лунає музика, і всі спілкуються та насолоджуються веселощами, танцями і смачними стравами.

Мої думки перериває Командор, який розвертається і йде в протилежний бік. Я, не бажаючи загубитися в безкрайньому просторі Залу, йду слідом.

***

За кілька годин ми встигли обійти більшу частину замку. Сходили до кімнат, де зберігається бойова зброя та обладунки. Шоломи, мечі, щити і кольчуги розташовувалися в ідеальному порядку вздовж стін, а зверху на полицях лежали списи, луки й сагайдаки зі стрілами. Яскраві смолоскипи освітлювали кімнати, кидаючи відблиски від полірованого металу, а в повітрі витали аромати свіжої шкіри та мастил.

Пройшлися казармами, що являли собою довгі ряди ліжок, які утворювали ідеально прямі коридори. Уздовж стін були вбудовані невеликі шафки для особистого майна та одягу. Кімнати освітлювало тьмяне сонце, що пробивалося крізь вузькі вікна десь високо нагорі, а звідусіль лунали накази та віддачі команд.

Спустившись у підземелля — царство темряви й вогкості, мої кроки стали квапливими, переходячи в біг. Я бажала швидше вибратися на свіже повітря і опинитися в безпеці. Вигнуті скупчення каменю нависали над невеликою дорогою, яка впиралася в масивні двері підземного каземату. Холодне повітря проникало до кісток, а рідкісні промені світла кидали химерні тіні на замкнені камери. Екскурсія в підземний світ, на щастя, тривала недовго, і ми повернулися нагору, дивом не заблукавши серед нескінченних і однакових коридорів.