Розділ 4: Затишшя перед бурею

Ранок почався, як завжди — спокійно. Досі дивуюся, що тепер можу назвати хоч щось у своєму житті «спокійним». Я старанно чищу та подрібнюю трави, акуратно відміряючи кожен інгредієнт і стежачи за співвідношенням. Залишилося змішати у ступі.

— Думаю, час оплачувати твою працю, — каже Анна, входячи до кабінету.

Анна, дружина лікаря, маленька й тендітна жінка з ніжним і спокійним характером. Завжди терпляча і добра до інших, особливо до тих, хто цього потребує.

— Заносьте… Обережніше, ідіоти, кладіть на ліжко!

— Ми це вже обговорювали: даху над головою мені цілком достатньо, — зніяковіло відповідаю я. Моя робота була найменшим, що я могла зробити для цих людей.

Анна усміхається. У куточках її карих очей з'являються тонкі зморшки, схожі на листочки, що погойдуються на легкому вітрі. 

— Командоре, у неї жар…

— Я сліпий, по-твоєму?! Кличте Джеремаю!

— Зараз тільки спакую і розкладу по полицях.

— Чекаємо тебе на сніданок, — шепоче жінка, виходячи з кабінету та забираючи з собою тепло.

Я усміхаюся. Анна готує як ніхто інший — ніжні булочки з ягодами й горіхами, смачний м'ясний рулет і свіжі фрукти. Від думок про майбутню їжу шлунок уже починає невдоволено бурчати в очікуванні гарної порції.

Ще раз окинувши приміщення уважним поглядом і переконавшись, що нічого важливого не забула, я нарешті прямую в бік їдальні.

— Де він?!

— У лазареті. Годину тому доправили загін із третього…

— А мене це не обходить! Нехай робить з нею, що хоче, але до завтрашньої церемонії вона має жити!

Виходячи з кабінету, я зупиняюся біля вікна. Фіранки мерехтять від легкого руху вітру, що наповнює кімнату свіжістю і сонцем. Клумби з лавандою випромінюють ніжний запах, змішуючись з ароматами інших рослин. Я вдихаю повітря, насолоджуючись спокійною, розслаблюючою тишею.

***

Ніжачись у своїх думках, я не поспішала розплющувати очі, відчуваючи, як тепла тканина м'яко торкається шкіри та занурює мене в затишну хмару. Все тіло охопив приємний спокій і розслабленість, яких я давно не відчувала.

Не відчувала я і болю, і це несподіване відкриття змусило мене нарешті розплющити очі.

Замість темної, промоченої водою стелі камери, наді мною височіє вкритий позолотою і прикрашений химерним орнаментом балдахін.

Я різко сідаю й озираюся. Навколо — розкішна кімната з високою стелею, на стінах красуються величезні дзеркала, а біля стіни стоїть шикарний туалетний столик із безліччю флаконів та баночок. Підлога без тріщин або прогнилих місць, а замість іржавих ґрат на вікнах висять тонкі фіранки з прозорої тканини, що пропускають промені світла в кімнату.

Мій погляд нарешті падає на величезне ліжко, у якому я лежу. Я закутана щонайменше в три м'які ковдри, поверх яких лежить ніжне білосніжне покривало. Тіло потопає в м'якому матраці, не відчуваючи звичного холоду. Раніше я була вкрита синцями та саднами, які зараз акуратно забинтовані. Намацавши плече, я очікувала різку хвилю болю, але було терпимо.

Забинтована і рана на руці. Рана, залишена мені вчора Майстром як прощальний подарунок. Думки про те, що сталося минулої ночі, знову наринули на мене, наповнюючи серце гнівом і образою. У голову приходить образ, як Командор стоїть мовчки, тримаючи мене міцно у своїх руках, не даючи навіть шансу вивернутися з його хватки. Пам'ять послужливо підкидає момент, як він відмовляється навіть поглянути в мій бік, не бажаючи знати про мої муки.

Я намагаюся згадати, що трапилося далі тієї ночі, але в голові панує порожнеча. Скроні розколюються від думок і стискаються від болю. Мені відчайдушно хочеться встати з ліжка і хоч трохи розім'яти тіло. Нарешті відчути себе живою після того жаху, крізь який я пройшла.

Перший крок із ліжка виходить неймовірно незграбним, ніби я вперше вчуся ходити. Утримуючи рівновагу, я починаю повільно робити перші кроки. У міру того, як почуття повертаються до мене, я нарешті дозволяю собі потягнутися, розтягуючи хворі м'язи й відчуваючи приємну розслабленість тіла.

Довгоочікуване відчуття покою змінюється переляком. Двері різко відчиняються, і мої руки одразу ж хапають щось важке і тверде з тумбочки біля ліжка. Я тримаю предмет перед собою як зброю, очікуючи, що будь-якої миті мені доведеться нею скористатися.

— Цікавий спосіб захисту, але наступного разу спробуй взяти щось… ефективніше, — глузливо каже літній чоловік, який увійшов до кімнати.

Я відриваю погляд від дверей і дивлюся на те, що тримаю в руках. Замість зброї мої пальці стискають керамічний горщик із кімнатною рослиною. Вона визирає з-під моїх пальців, немов теж очікує грізної битви разом зі мною.

— Ти присядь. Мене тобі вже точно не варто боятися. Присядь, присядь, тобі потрібен спокій.

Чоловік стоїть трохи віддалік від мене, хитро усміхаючись. Його сиве волосся злегка в'ється з боків обличчя над акуратною сивою бородою. Обличчя вкрите зморшками, які роблять зовнішність трохи більш сердечною, а очі дивляться тепло і трохи лукаво. Його мантія з білосніжної, мерехтливої тканини акуратно сидить на плечах, а на рукавах вишита ажурна в'язь із білих квітів та листя.