Розділ 3: З вогню та в полум'я

Тунелі тягнуться нескінченно, звиваючись і петляючи, як у лабіринті. Повітря просякнуте затхлістю й холодом. Тьмяне світло смолоскипів, закріплених уздовж кам'яних стін, тремтить і відкидає нерівні тіні на кам'яну підлогу.

Дорогою ми проходимо повз інших ув'язнених, схованих за ґратами тісних камер. Їхні бліді обличчя ледь проступають із напівтемряви, а погляди безмовно стежать за кожним нашим кроком. Що далі ми йдемо, то більше тунель, здається, стискається навколо мене, як лещата.

Незважаючи на свій страх, я продовжую йти за Майстром. Молюся, що цей шлях коли-небудь приведе до свободи. Тишу порушує лише луна кроків і монотонне капання води.

Ми зупиняємося, щоб дати дорогу двом охоронцям, які щось несуть у руках. Я не відразу зрозуміла, що саме, — погляд сам собою вислизав убік, уникаючи жахливого видовища.

Тіло. Бліде й нерухоме, шкіра майже прозора. Я намагаюся не дивитися надто пильно, але відчуваю присутність смерті, що витає в повітрі. Охоронці проходять повз із байдужими обличчями, ніби те, що відбувається, не викликає в них ані найменших емоцій.

Дівчинка. Мені достатньо одного погляду, щоб зрозуміти: їй було не більше п'ятнадцяти. Худа, вся в крові, тіло неприродно вигнуте.

Я завмираю. Картина здається нереальною, як сцена з кошмару. Мені раптом здається, що тіло, яке вже донесли до кінця тунелю, належить мені. Що Майстер передумав і перерізав мені горло тим самим клинком, яким так довго мене лякав.

Голоси, що долинали з глибини тунелю, повертають мене в реальність, і я відчуваю нудотне стиснення в животі.

Це був він… Цей монстр терзав її бідну душу й тіло просто тому, що йому це подобалося. Тому що він міг.

Я обертаюся і зустрічаюся поглядом із монстром. На його обличчі читається роздратування.

— Що ти робиш?! — гаркає він. — Йди далі!

Я не відповідаю на команду — просто дивлюся на нього.

— Погано чуєш?! Я сказав, іди!

Обличчя, яке я хотіла забути всіма силами, побачивши вперше, тепер міцно вкоренилося в голові. Я дивлюся на його очі, холодні й жорсткі, на рот, стиснутий у невблаганну лінію. Помічаю, як викривлений його ніс, ледь помітний шрам на підборідді. Запам'ятовую, відчуваючи пекуче бажання справедливості та помсти.

Терпець Майстра уривається, і він підходить ближче, виблискуючи краєм свого клинка.

— Не випробовуй мене! — гарчить він.

Без попередження він простягає вільну руку й міцно стискає моє плече. Я кричу від різкого болю, намагаючись вирватися, але він тільки посилює хватку і змушує йти перед собою.

***

Батько йшов пустельними вулицями села, його кроки були швидкими й майже безшумними, гублячись у ночі. Дощ лив без упину, просочуючи одяг і волосся, але він немов не помічав негоди — всі його думки були зосереджені на одному.

Він дбайливо притискав до грудей невеликий згорток, ховаючи його від вітру та дощу. Кожен м'яз у його тілі був напружений, а погляд насторожено ковзав темними провулками, вишукуючи будь-яку можливу загрозу.

Коли він наблизився до будинку, всередині все стиснулося. Відчуття тривоги накрило з головою, ніби самі стіни кричали: «Тікай!». Він уже підняв руку, щоб постукати, як двері з тихим скрипом прочинилися.

В отворі стояв дивний старий. Батько мимоволі відсахнувся, серце болісно здригнулося. Довге сиве волосся сплутаними пасмами спадало на обличчя, приховуючи риси, а темні очі дивилися пильно й важко — так, немов бачили більше, ніж належить людині.

— Будь ласка…, — голос батька здригнувся. — Я прошу вас. Моя донька… вона ні в чому не винна. Вона не заслуговує…

Старий мовчав, довго роздивляючись його і згорток. Обличчя залишалося нерухомим, майже кам'яним.

— Я зроблю все, що в моїх силах, — нарешті промовив він, узявши дитину на руки.

Дивним, сяючим вогнем він обережно випалив символ на шкірі немовляти. Те скрикнуло від болю і затремтіло в руках чоловіка, але його хватка була міцною, і крики луною розносилися в ночі, змішуючись із шумом бурі.

Мітка на мить засвітилася — яскравий, вогненний опік на ніжній шкірі. Потім світіння зникло так само швидко, як і з'явилося, залишивши після себе різкий чорний слід.

***

— Стій! — прогримів охоронець, переводячи насторожений погляд із Майстра на мене. — Наказ Короля Ейріха. Аудієнцію на сьогодні закінчено.

Він зробив крок уперед і перегородив шлях, схрестивши спис перед дверима. Майстер зупинився і кинув на нього різкий, роздратований погляд.

— У мене справа до Короля. Відійди! — відрізав він.

Охоронець — кремезний, виснажений війнами чоловік — зухвало підкинув підборіддя. Його рука майже ліниво лягла на руків'я меча.

— Ти здурів, чи що?!

Спис опустився, а вибачення зірвалися плутаним шепотом.

— Т-так… прошу, проходьте.

Шлях гвинтовими сходами й нескінченними звивистими коридорами остаточно мене виснажив. Кожен крок давався важко: тіло нило від втоми, а шлунок стискався від голоду. Я мріяла, щоб цей шлях нарешті закінчився, але Майстер, здавалося, навмисно обирав найдовші й найплутаніші маршрути.

Він уникав прямих переходів, ведучи нас усе далі, крутими поворотами. Я розуміла — все це було зроблено навмисне. Він ховав мене від сторонніх очей і виснажував, перетворюючи дорогу на чергові тортури.

Перед тим як увійти, Майстер кинув на охоронця останній погляд — холодний і нищівний, немов той був лише комахою під його ногами, і різким рухом штовхнув двері.