Розділ 3: З вогню та в полум'я

Тунелі тягнуться нескінченно, петляючи, як у лабіринті. Повітря просякнуте затхлістю, а тьмяне світло смолоскипів, закріплених уздовж кам'яних стін, тремтить і відкидає нерівні тіні на кам'яну підлогу.

Дорогою ми проходимо повз інших ув'язнених, схованих за ґратами камер. Їхні бліді обличчя ледь проступають із напівтемряви, а погляди стежать за кожним нашим кроком. Що далі ми йдемо, то більше тунель, здається, стискається навколо мене, як лещата.

Незважаючи на свій страх, я продовжую йти за Майстром. Молюся, що цей шлях коли-небудь приведе до свободи. Тишу порушує лише луна наших кроків і капання води.

Ми зупиняємося, щоб дати дорогу двом охоронцям, які щось несуть у руках. Я не відразу розумію, що саме, бо погляд сам собою вислизає убік, уникаючи жахливого видовища.

Тіло. Бліде й нерухоме, шкіра майже прозора. Я намагаюся не дивитися надто пильно, але відчуваю присутність смерті, що витає в повітрі. Охоронці проходять повз із байдужими обличчями, ніби те, що відбувається, не викликає в них ані найменших емоцій.

Дівчинка. Мені достатньо одного погляду, щоб зрозуміти: їй було не більше п'ятнадцяти. Худа, вся в крові, тіло неприродно вигнуте.

Я завмираю. Картина здається нереальною, як сцена з кошмару. Мені раптом здається, що тіло, яке вже донесли до кінця тунелю, належить мені. Що Майстер передумав і перерізав мені горло тим самим клинком, яким так довго мене лякав. Голоси, що долинають з глибини тунелю, повертають мене в реальність, і я відчуваю нудотне стиснення в животі.

Це був він… Цей монстр терзав її бідну душу й тіло просто тому, що йому це подобалося. Тому що він міг.

Я обертаюся і зустрічаюся поглядом із монстром. На його обличчі читається роздратування.

— Що ти робиш?! — гарчить він. — Йди далі!

Я не відповідаю на його команду. Просто дивлюся на нього.

— Погано чуєш?! Я сказав, іди!

Обличчя, яке я хотіла забути всіма силами, побачивши вперше, тепер міцно вкоренилося в голові. Я дивлюся на його очі, на рот, стиснутий у лінію. Помічаю його викривлений ніс, ледь помітний шрам на підборідді. І запам'ятовую, відчуваючи пекуче бажання справедливості та помсти.

Терпець Майстра уривається, і він підходить ближче, виблискуючи краєм свого клинка.

— Не випробовуй мене! 

Без попередження він простягає руку й міцно стискає моє плече. Я кричу від болю, намагаючись вирватися, але він тільки посилює хватку і змушує йти перед собою.

***

Батько йшов вулицями села, і його кроки були майже безшумними, гублячись у ночі. Дощ лив без упину, просочуючи одяг і волосся, але він немов не помічав негоди. Всі його думки були зосереджені на одному.

Він дбайливо притискав до грудей невеликий згорток, ховаючи його від вітру та дощу. Кожен м'яз у його тілі був напружений, а погляд ковзав темними провулками, вишукуючи будь-яку загрозу.

Коли він наблизився до будинку, всередині все стиснулося. Відчуття тривоги накрило його з головою, ніби самі стіни кричали: «Тікай!». Він уже підняв руку, щоб постукати, як двері з тихим скрипом прочинилися.

В отворі стояв дивний старий, і батько мимоволі відсахнувся. Довге сиве волосся сплутаними пасмами спадало на обличчя старого, приховуючи риси, а його темні очі дивилися пильно. Так, немов бачили більше, ніж належить людині.

— Будь ласка… — голос батька здригнувся. — Я прошу вас. Моя донька ні в чому не винна. Вона не заслуговує…

Старий мовчав, довго роздивляючись його і згорток. Його обличчя залишалося нерухомим.

— Я зроблю все, що в моїх силах, — нарешті промовив він, узявши дитину на руки.

Дивним, сяючим вогнем він обережно випалив символ на шкірі немовляти. Те скрикнуло від болю і затремтіло в руках чоловіка, але його хватка була міцною, і крики луною розносилися в ночі, змішуючись із шумом бурі.

Мітка на мить засвітилася — яскравий, вогненний опік на ніжній шкірі. Потім світіння зникло так само швидко, як і з'явилося, залишивши після себе лише чорний слід.

***

— Стій! — прогримів охоронець, переводячи насторожений погляд із Майстра на мене. — Наказ Короля Ейріха. Аудієнцію на сьогодні закінчено.

Він зробив крок уперед і перегородив шлях, схрестивши спис перед дверима. Майстер зупинився і кинув на нього роздратований погляд.

— У мене справа до Короля. Відійди! — відрізав він.

Охоронець, кремезний, виснажений війнами чоловік, зухвало підкинув підборіддя. Його рука ліниво лягла на руків'я меча.

— Ти здурів, чи що?!

Спис опустився, а вибачення зірвалися плутаним шепотом.

— Т-так… прошу, проходьте.

Шлях гвинтовими сходами й нескінченними коридорами остаточно мене виснажив. Кожен крок давався важко: тіло нило від втоми, а шлунок стискався від голоду. Я мріяла, щоб цей шлях нарешті закінчився, але Майстер, здавалося, навмисно обирав найдовші й найплутаніші маршрути.