Розділ 19 «Подумай про це»

Наступного дня після роботи до нас приходить Катя. Із собою вона приносить улюблені солодощі Аліски та пляшку вина. Її візит дуже вчасний, бо мені зараз як ніколи потрібно виговоритися й отримати пораду.

Спочатку ми разом вечеряємо. Лисичка з апетитом наминає картоплю з котлетою, а коли наїдається, біжить гратися у свою кімнату. Ми з Катею залишаємося на кухні.

Я в деталях розповідаю їй про нашу розмову з Ромою. Про ту шокуючу інформацію, яку дізналася. Катя уважно слухає, не перебиває. І на її обличчі я бачу ті самі розгубленість і шок, які відчуваю сама.

— Значить, я не помилилася в його почуттях до тебе, — нарешті каже Катя, коли я закінчую свою розповідь.

— І що це змінює? — запитую, дивлячись на свій келих. — Те, що він мав почуття, не скасовує того факту, що він грався мною. Використав.

— Н-у-у… виходить, сам себе і покарав, — каже вона, наливаючи нам по келиху вина. — Але так, він — скотина. Тут без варіантів.

Я підношу келих до губ і роблю ковток. Гіркий післясмак вина майже не відчувається — гіркоти всередині вистачає й без нього.

— Просто не розумію, навіщо було все ускладнювати. Навіщо було брехати, маніпулювати, влаштовувати весь цей спектакль?.. Можна ж було відразу сказати правду.

— А якби він тоді сам зізнався, ти б його пробачила? — запитує Катя, вдивляючись мені в очі.

Завмираю, задумуючись над словами подруги, але в голові такий вінегрет із думок і почуттів, що складно все це зібрати докупи.

— Я не знаю, Кать,  — замовкаю, глибоко вдихаючи й видихаючи. — Я просто… так втомилася, — все ж не стримую схлипу. — Я хочу назад своє тихе, спокійне життя. Без цих емоційних гойдалок, без болю, без сумнівів.

— Поль, а воно точно було спокійним? — обережно запитує Катя. — Мені здається, то була лише ілюзія спокою. Щоночі ти плакала в подушку. Ховала біль глибоко всередині, прикидалася сильною.

Важко зітхаю й судомно стираю сльози, що стікають по щоках.

— Ох, Катя… — шепочу крізь сльози, які вже не в силі стримати. Вони течуть рікою, обпікаючи шкіру, в грудях болить, а в горлі застрягає клубок. Закриваю обличчя долонями, намагаючись приглушити схлипи, щоб Аліса, бува, не почула, як її мати захлинається сльозами.

Я чую, як рухається стілець, і вже за мить Катя міцно обіймає мене, притискає до себе. Я плачу в її білу шовкову кофтинку, не стримуючись, а вона просто мовчки гладить мене по спині.

Коли я нарешті заспокоююся, Катя повертається на своє місце й одним ковтком допиває вино. Я витираю залишки сліз з обличчя та теж роблю кілька ковтків.

На деякий час між нами западає тиша. Я ловлю погляд Каті — вона починає неспокійно соватися на місці, кидає погляди в бік коридору, наче вагається.

— Що? — запитую підозріло.

Вона вирівнюється, дивлячись мені просто в очі.

— Поль, а ти не думала… розповісти Ромі про Аліску? — питає обережно.

— Катю, ти вирішила добити мене сьогодні остаточно? — важко зітхаю.

— Я серйозно, — наполягає вона. — Він має право знати і повинен брати участь у житті дитини. Ти не повинна все тягнути на собі. Може, він не заслужив на прощення, але Аліска… ти впевнена, що з часом не пошкодуєш про своє рішення?

Відвертаюся й, дивлячись у вікно, задумуюся. Алісі не вистачає тата, хоч раніше я думала інакше. Та я не впевнена, чи готова до того, що він з’явиться у нашому житті. А ще дуже боюся його реакції. Боюся, що йому буде байдуже, або ж що він зробить їй так само боляче, як і мені колись. А вона ж ще зовсім маленька, і її добре, наївне серденько цього не витримає.

— Не знаю, Кать… Я, мабуть, не готова. А якщо він не прийме її? Якщо знову зробить боляче не тільки мені, а й їй?.. — озвучую свої думки.

— Просто подумай про це, — промовляє, накривши мою долоню своєю.

— Я боюся, Кать, — промовляю тихо. — Боюся, що, сказавши йому, відкрию скриньку Пандори. Що вже не зможу повернути все назад. Що зроблю боляче Алісі. А ще більше — собі. Бо якщо він піде знову…

— Ти вже один раз усе витримала, — м’яко каже Катя. — І сама виховала найкращу дівчинку на світі. Ти сильна, Поль. Але сила — це не лише в тому, щоби тягнути все самотужки. Іноді сила — це довіритися. Дозволити іншому взяти участь.

Я дивлюся на неї — і в її очах бачу не співчуття. Ні. Підтримку. І віру в мене.

— А якщо він справді захоче бути батьком? — тихо запитую. — Що тоді?

Катя усміхається куточками губ.

— Тоді даси йому шанс. Маленький, — показує пальцями дуже коротку відстань. — На твоїх умовах. Але принаймні ти не шкодуватимеш, що не спробувала.

— Я подумаю, — кажу врешті.

Замовкаю, думаючи над її словами. У тілі відчувається напруга, яка не дозволяє розслабитися. Катя більше нічого не говорить. Не тисне. Просто сидить поруч, тримає мене за руку — так, ніби хоче передати мені свою силу.

Допиваємо вино мовчки. За вікном уже зовсім темно. Квартирою лунає дитячий сміх, що гріє моє материнське серце. Моя дитина щаслива, а це найголовніше.

Цього разу Катя не залишається на ніч. Вона викликає таксі й перед самим виходом кидає на мене суворий погляд.

— І щоб ніяких сліз у подушку, чуєш? — наказує.

Я лише киваю, не стримуючи посмішки.

Катя цілує спершу мене, потім Аліску, яка вже сонно тре очі й обіймає подругу за шию. А потім хутко зникає за дверима, як завжди — енергійна та яскрава.

Коли двері за нею зачиняються, у квартирі стає тихо. Я купаю та вкладаю лисичку спати — читаю їй улюблену казку, чекаю, поки її дихання вирівняється, і тільки тоді йду приймати душ. Довго стою під гарячими струменями води, дозволяючи їм стікати по тілу, ніби намагаюся змити втому, сумніви й страх. У голові постійно крутяться Катині слова. Вона має рацію. Я розумію все, що вона говорила. Але розуміти — не означає бути готовою.

Я звикла робити все сама. Звикла бути сильною. Розраховувати лише на себе, бо це безпечно передусім для мене. Це стало моїм способом життя.