Розділ 19 «Подумай про це»

Наступного дня після роботи до нас заходить Катя. Вона приносить Алісі її улюблені солодощі, а нам із собою — пляшку вина. Мені зараз як ніколи потрібно виговоритися й отримати пораду.

Ми всі разом вечеряємо. Лисичка з апетитом наминає картоплю з котлетою, а потім, щаслива, біжить гратися у свою кімнату. І ми з Катею залишаємося на кухні — нарешті вдвох.

Я в деталях розповідаю їй про нашу розмову з Ромою, про те, що дізналася. Катя уважно слухає, не перебиває. І на її обличчі відбивається така ж розгубленість і шок, які я відчуваю сама.

— Значить, я не помилилася в його почуттях до тебе, — нарешті каже Катя, коли я закінчую.

— І що це змінює? — сумно знизую плечима. — Те, що він мав почуття, не відміняє факту: він грався мною. Використав. А я повірила.

— Ну… виходить, сам себе і покарав, — каже вона, наливаючи нам по келиху вина. — Але так, він — скотина. Тут без варіантів.

Я беру келих у руки, роблю ковток. Гіркий післясмак вина майже не відчувається — гіркоти всередині вистачає й без нього.

— Просто не розумію, навіщо було все ускладнювати. Навіщо було брехати, маніпулювати, влаштовувати весь цей спектакль?.. Можна ж було просто сказати правду.

— А якби він тоді сам зізнався, ти б його пробачила? — запитує Катя, вдивляючись мені в очі.

Я на мить замислююся, але в голові такий вінегрет із думок і почуттів, що складно зібратись докупи.

— Я не знаю, Кать… Я просто… так втомилася, — кажу й не стримую схлип. — Я хочу назад своє тихе, спокійне життя. Без цих емоційних гойдалок, без болю, без сумнівів.

— Поль, а воно точно було спокійним? — м’яко перепитує вона. — Мені здається, то була лише ілюзія спокою. Щоночі ти плакала в подушку. Ховала біль глибоко всередині, прикидалася сильною.

Я важко зітхаю й пальцями стираю сльозу, що скотилася по щоці.

— Ох, Катя… — лише й встигаю прошепотіти, як уже більше не можу тримати себе в руках. Сльози котяться одна за одною, перехоплює горло. Я закриваю обличчя долонями, схлипую все голосніше.

Чую, як рухається стілець. У наступну мить Катя вже поруч — міцно обіймає мене, притискає до себе, і я плачу в її білу шовкову кофтинку, як дитина. Вона не каже нічого — просто гладить мене по спині, і її мовчання зараз голосніше за будь-які слова.

Коли я нарешті заспокоююся, Катя повертається на своє місце й допиває вино. Я витираю залишки сліз з обличчя та теж роблю кілька ковтків.

На якусь мить западає тиша. Я ловлю погляд Каті — вона починає неспокійно соватися на місці, кидає погляди в бік коридору, наче вагається.

— Що? — запитую підозріло.

Вона ще мить мовчить, а потім вирівнюється, дивиться мені просто в очі.

— Поль, а ти не думала… розповісти Ромі про Аліску? — питає тихо, обережно, наче боїться моєїреакції.

Я важко зітхаю й хитаю головою.

— Катю, ти вирішила добити мене сьогодні остаточно? — криво усміхаюся, але всередині стискається.

— Я серйозно, — наполягає вона, — він має право знати. І ти теж маєш право не тягнути це все сама. Може, він не заслужив на прощення, але Аліска... ти впевнена, що з часом не пожалкуєш про своє рішення? 

Я відвертаюся, дивлюся у вікно. Думки змішуються. Серце знову починає гупати, як тоді, коли дізналася, що вагітна. І знову — страх. Такий знайомий, колючий, майже фізичний.

— Не знаю, Кать… Я просто не готова. Не готова знову відкритися — і знову втратити. А якщо він не прийме її? Якщо знову зробить боляче не тільки мені, а й їй?..

Катя мовчки бере мою руку.

— Просто подумай про це. 

Я мовчу. Довго. Лише стиснута щелепа й напружені плечі видають те, що всередині все ще бурлить. Катя не тисне. Просто сидить поруч, тримає мене за руку — так, ніби хоче передати мені свою силу.

— Я боюся, Кать. — мій голос тихий. — Боюся, що, сказавши йому, відкрию скриньку Пандори. Що вже не зможу повернути все назад. Що зроблю боляче Алісі. А ще більше — собі. Бо якщо він піде знову…

Я не закінчую. Мовчання зависає між нами.

— Ти вже один раз усе витримала, — м’яко каже Катя. — І сама виховала найкращу дівчинку на світі. Ти сильна, Поль. Але сила — це не лише в тому, щоби тягнути все самотужки. Іноді сила — це довіритися. Дозволити іншому взяти участь. Навіть якщо це страшно.

Я дивлюся на неї — і в її очах бачу не співчуття, ні. Підтримку. І віру в мене.

— А якщо він справді захоче бути батьком? — тихо запитую. — Що тоді?

Катя усміхається куточками губ.

— Тоді даш йому шанс. Маленький. На твоїх умовах. Але принаймні ти не шкодуватимеш, що не спробувала.

Ми допиваємо вино мовчки. За вікном вечоріє. Десь у коридорі чути, як сміється Аліса — її сміх такий чистий, такий щирий, що ранить і зцілює водночас.

Я прикладаю долоню до грудей, ніби намагаюся втримати серце, яке знову калатає занадто швидко.

— Я подумаю, — кажу нарешті. — Але не зараз. Дай мені ще трохи часу.

Катя лише кивнула. Вона знає — як ніхто. Часом усе, що потрібно, — це хтось поруч, хто скаже: «Ти не одна».

Цього разу Катя не залишається на ніч — завтра їй на роботу. Вона викликає таксі й перед самісіньким виходом кидає на мене погляд, такий суворий і турботливий водночас:

— І щоб ніяких сліз у подушку, чуєш? — майже наказує.

Цілує спершу мене, потім Аліску, яка вже сонно тре очі й обіймає подругу за шию. А потім хутко зникає за дверима, як завжди — енергійна та яскрава.

Коли двері за нею зачиняються, у квартирі стає тихо. Я вкладаю Лисичку спати — читаю їй улюблену казку, чекаю, поки дихання вирівняється. Вона засинає з плюшевим зайцем у обіймах, така мирна й безтурботна, що мені стає страшно — за неї, за її майбутнє, за нас.

Після цього йду в душ. Довго стою під гарячими струменями води, дозволяючи їм стікати по тілу, ніби намагаюся змити втому, сумніви й страх.

У голові постійно крутяться Катині слова. Вона має рацію. Я це знаю. Але знати — не означає бути готовою.