Розділ 24 «Затишно»

Поки Рома говорив із заступником, я стрімко зібрала свої речі, викликала таксі й просто втекла. Тому що злякалася. Бо дала слабину. Дозволила собі зайвого.

Я не змогла втриматися, бо мене тягне до нього з силою, яку важко пояснити. Бути поруч із ним — це як дихати після довгої задухи. Його обійми затишні, а поцілунки занадто солодкі. У його руках я танула, як лід на сонці. І в ту мить хотіла тільки одного — щоб він не зупинявся.

Навіть зараз, сидячи в таксі, я все ще відчуваю його смак на губах. А десь глибоко внизу живота — солодке, знайоме тремтіння. Я вже й забула, як це — коли тебе хочуть. Коли хочеш сама.

Дорогою я дивлюся у вікно, а в голові без кінця прокручується все, що сталося. Його погляд… такий повний каяття й болю, що серце щемить. Я хочу вірити йому. Дуже. Але мені страшно.

Я вже колись повірила йому. Віддала все — душу, серце, тіло. А він… зрадив. Знищив. Залишив мене розбитою.

Коли нарешті дістаюся додому, відразу йду у ванну. У грудях важко, голова гуде, тіло наче не моє.

Знімаю сукню — вона м’яко ковзає з плечей і падає до ніг. Скидаю білизну та вмикаю душ.

Ступаю під потік води, опускаюся на підлогу й обіймаю себе за плечі. Сиджу просто на холодній плитці душової кабіни, і гаряча вода змішується з моїми слізьми.

Не знаю, скільки минає часу. Я не відчуваю його. Просто сиджу й плачу, бо болить. Просто в грудях дірка. Там, де колись було серце.

Пів ночі лежу й дивлюся в стелю. Сон не йде, а в голові рояться думки — настільки багато, що вона гуде, мов вулик. Засинаю лише під ранок.

Прокидаюся з важкою головою, виснажена. Наче й не спала зовсім. Сьогодні Святвечір. Ми з Алісою проведемо його в колі найближчих для нас людей — у Каті та Лідії Михайлівни. Зараз рідніших у нас немає.

Аліса навіть не знає своїх справжніх бабусі й дідуся. Вона жодного разу їх не бачила.

З того дня, як я повідомила їм про вагітність — точніше, як вони вигнали мене з дому — вони просто зникли з мого життя. Жодного дзвінка, жодного повідомлення. Їм було байдуже, що я залишилась зовсім одна. Байдуже, що у них має з’явитися онука.

Навіть у той день, коли з’явилася на світ Аліса, коли я ледь не померла… Катя зв’язувалася з ними. Вона ще тоді сподівалася, що в них прокинеться щось людське. Але вони навіть слухати не захотіли. Навіть не відреагували на слова “реанімація” і “тяжкий стан”. Їм було все одно.

Катя довго приховувала це від мене, боялася щось розповідати через мій і без того важкий стан. Але мені не треба було нічого казати. Я й сама все зрозуміла. Вони так і не прийшли. Так і не написали. Так і не поцікавилися, чи я взагалі вижила.

Я довго тримала в собі надію. Думала: ось народиться дитина — і вони схаменуться. Побачать онуку, і їхні серця розтануть. Мріяла, що все ще можна повернути, виправити.

Але коли ми з Алісою ледь не померли, а вони так і не з’явилися — я зрозуміла: пора викреслювати їх зі свого життя остаточно.

Не скажу, що не болить. Болить. Дуже. Бо я хотіла любові. Підтримки. Обіймів мами. Слів тата: “Я з тобою”. А натомість отримала байдужість. А любов і підтримку… я отримала від зовсім чужих для мене людей.

Катя та Лідія Михайлівна. Кількість турботи, яку я отримала від них за ці п’ять років, була більшою, ніж за все життя в батьківському домі.

Стираю сльози й повільно підводжуся з ліжка. Щось я зовсім розклеїлася останніми днями… Чи то свята діють на мене так емоційно, чи то повернення Роми витягло на поверхню всі спогади, які я так старанно намагалася поховати.

Підходжу до вікна й бачу, що зима нарешті вирішила подарувати трохи казки — сніг щедро сиплеться з неба, покриваючи все навколо м’якою білою ковдрою.

Йду до ванної, швидко приводжу себе до ладу, потім готую каву — міцну, гарячу, щоб трохи збадьоритися.

Після цього йду одягатися: обираю теплий трикотажний костюм бежевого кольору — штани та вільний светр. Волосся збираю у низький пучок, роблю легкий макіяж.

Зібравшись, акуратно складаю в пакет подарунки для Каті та Лідії Михайлівни — невеличкі, але від самого серця.

Коли все готово, я одягаю куртку шоколадного кольору, взуваю теплі уги й виходжу з квартири. Біля під’їзду мене вже чекає таксі, яке я викликала заздалегідь.

Через снігопад дороги завантажені, машини рухаються повільно, ніби в уповільненому кіно. Тож шлях займає трохи більше часу, ніж зазвичай. Але мені навіть подобається ця зимова неквапливість — за вікном усе біле, казкове, а в салоні затишно і тепло.

Приблизно за тридцять хвилин таксі зупиняється біля знайомого під’їзду. Я дякую водієві, беру пакунки з подарунками та повільно прямую до дверей, залишаючи за собою сліди на м’якому, щойно випалому снігу.

Двері під’їзду трохи заїдають, але я вже знаю цей трюк — достатньо натиснути сильніше й потягнути на себе. Піднімаюся знайомими сходами, усміхаючись. Скільки б разів не приходила сюди — із сумом, радістю чи надією — я завжди відчувала, що тут мені раді.

Стукаю в двері, і Катя відкриває їх майже одразу, ніби стояла під ними.

— О, ти вже тут! Заходь швидше, поки не змерзла! — усміхається вона й одразу бере в мене частину пакунків. — Як ти?

— Та нормально, — брешу автоматично, хоча обличчя, мабуть, видає більше, ніж хотілося б.  Катя нічого не каже, але я знаю — буде допит.

У квартирі пахне корицею, ваніллю й запеченим м’ясом.

Зі спальні вибігає Аліса. На ній різдвяний светрик з оленем і червона пишна спідничка. Вона відразу налітає на мене і міцно обіймає за ноги.

— Мамо, нарешті ти прийшла! — радісно вигукує вона. — Я скучила. 

— Я теж скучила, моя зіронько, — нахиляюся й цілу її в маківку. Моє серце переповнюється любов’ю до цієї маленької дівчинки.

У вітальні на нас чекає Лідія Михайлівна, одягнена по-домашньому затишно і, як завжди, у фартусі. Вона коротко обіймає мене й цілує в щоку.

— Як же добре, що ми всі зібралися, — каже бабуся, щиро усміхаючись.