Розділ 24 «Затишно»

Я втекла.

Поки Рома говорив із заступником, я стрімко зібрала свої речі, викликала таксі й просто втекла. Тому що злякалася. Бо дала слабину. Дозволила собі зайвого.

Я не змогла втриматися — мене тягне до нього з силою, яку важко пояснити. Бути поруч із ним — це як дихати після довгої задухи. Його обійми такі затишні, його поцілунки — занадто солодкі. У його руках я танула, як лід під сонцем. І в ту мить хотіла тільки одного — щоб він не зупинявся.

Навіть зараз, коли я сиджу в машині й їду додому, все ще відчуваю його смак на губах. А десь глибоко внизу живота — солодке, знайоме тремтіння. Я вже й забула, як це — коли тебе хочуть, коли хочеш сама.

Дорогою я дивлюся у вікно, а в голові без кінця прокручується все, що сталося. Його погляд… такий повний каяття й болю, що серце щемить. Я хочу вірити йому. Дуже. Але мені страшно.

Бо я вже колись повірила. Віддала йому все — душу, серце, тіло.

А він… зрадив. Знищив. Залишив мене розбитою.

Коли нарешті дістаюся дому, відразу йду у ванну. У грудях важко, голова гуде, тіло наче не моє.

Знімаю сукню — вона м’яко ковзає з плечей і падає до ніг. Додаю до неї білизну. Вмикаю душ.

Вода гаряча, але не обпікає. Навпаки — приглушує те, що горить всередині. Я ступаю під потік, опускаюся на підлогу й обіймаю себе за плечі.

Сиджу просто на холодній плитці душової кабіни, і гаряча вода змішується з моїми слізьми.

Не знаю, скільки проходить часу. Не відчуваю. Просто сиджу й плачу, бо болить. Бо в мені дірка, там, де колись було серце.

Пів ночі просто лежу й дивлюся в стелю. Сон не йде, а в голові рояться думки — настільки багато, що вона гуде, мов вулик. Засинаю лише під ранок.

Прокидаюся з важкою головою, виснажена. Наче й не спала зовсім.

Сьогодні Святвечір. Ми з Алісою проведемо його в колі найближчих для нас людей — у Каті та Лідії Михайлівни.Зараз рідніших у нас немає.

Аліса навіть не знає своїх справжніх бабусі й дідуся. Вона жодного разу їх не бачила.

З того дня, як я повідомила їм про вагітність — точніше, як вони вигнали мене з дому — вони просто зникли з мого життя. Жодного дзвінка, жодного повідомлення. Їм було байдуже, що я залишилась зовсім одна. Байдуже, що у них має з’явитися онука.

Навіть у той день, коли зʼявилася на світ Аліса, коли я ледь не померла… Катя зв’язувалася з ними. Вона ще тоді сподівалася, що в них прокинеться щось людське. Але вони навіть слухати не захотіли. Навіть не відреагували на слова “реанімація” і “тяжкий стан”. Їм було все одно.

Катя довго приховувала це від мене, боялася щось розповідати через мій і без того важкий стан. Але мені не треба було нічого казати. Я й сама все зрозуміла. Вони так і не прийшли. Так і не написали. Так і не поцікавилися, чи я взагалі вижила.

Я довго тримала в собі надію.

Думала: ось народиться дитина, і вони схаменуться. Побачать онуку — і серце розтане. Мріяла, що все ще можна буде повернути, виправити. Але коли ми з Алісою ледь не померли, а вони навіть тоді не з’явилися,  — я зрозуміла: пора викреслювати їх зі свого життя остаточно. 

Не скажу, що не болить. Болить. Дуже.

Бо я хотіла любові. Підтримки. Обіймів мами. Слова тата: “Я з тобою”. А натомість отримала байдужість. Холодну, різку, мов лезо.

А любов і підтримку… я отримала від тих, кому взагалі нічого не винна.

Катя. Її бабуся. Їхня турбота за ці п’ять років була більшою, ніж я отримала за все життя в батьківському домі.

Стираю сльози з щік і повільно підводжуся з ліжка. Щось я зовсім розклеїлася останніми днями… Чи то свята діють на мене так емоційно, чи то повернення Роми витягло на поверхню всі спогади, які я так старанно намагалася поховати.

Підходжу до вікна й бачу, що зима нарешті вирішила подарувати трохи казки — сніг щедро сиплеться з неба, покриваючи все навколо м’яким білим покривалом.

Йду до ванної, швидко приводжу себе до ладу, потім готую каву — міцну, гарячу, щоб трохи підбадьоритися. Після цього йду одягатися: обираю теплий трикотажний костюм бежевого кольору — штани та вільний светр. Волосся збираю у низький недбалий пучок, роблю легкий макіяж.

Потім акуратно складаю в пакет подарунки для Каті та Лідії Михайлівни — невеличкі, але щирі, від серця.

Коли все готово, я одягаю свою улюблену шоколадну куртку, взуваю теплі уги й виходжу з квартири. Біля під’їзду вже чекає таксі.

Через снігопад дороги завантажені, машини рухаються повільно, ніби в уповільненому кіно. Тож шлях займає трохи більше часу, ніж зазвичай. Але мені навіть подобається ця зимова неквапливість — за вікном усе біле, казкове, а в салоні затишно і тепло.

Приблизно за тридцять хвилин таксі зупиняється біля знайомого під’їзду. Я дякую водієві, витягую пакунки з подарунками та повільно прямую до дверей, залишаючи за собою сліди на м’якому, щойно випалому снігу.

Двері під’їзду трохи заїдають, але я вже знаю цей трюк — достатньо натиснути сильніше і потягнути на себе. Піднімаюся знайомими сходами, втомлено усміхаючись подумки: стільки разів я вже приходила сюди — із сумом, радістю, надією — і завжди відчувала, що тут мені раді.

Катя відкриває майже одразу, ніби стояла під дверима.

— О, ти вже тут! Заходь швидше, поки не змерзла! — усміхається вона й одразу бере в мене частину пакунків. — Як ти?

— Та нормально, — брешу автоматично, хоча обличчя, мабуть, видає більше, ніж хотілося б. Катя нічого не каже, лише м’яко доторкається до плеча і веде мене всередину.

У квартирі пахне корицею, ваніллю й запеченим м’ясом — справжнє свято. Зі своєї кімнати вибігає Аліса, вся в різдвяному светрику з оленем, і міцно обіймає мене за талію.

— Мамо, ти вже прийшла! — радісно вигукує вона.

— Прийшла, моя зіронько, — я нахиляюся й цілу її в чоло. Мої груди розриває від любові до цієї маленької дівчинки. 

У вітальні на нас чекає Лідія Михайлівна, одягнена, по домашньому затишно і як завжди у фартусі.