Розділ 23 «Втекла»

Я ще кілька хвилин тримаю її в обіймах. Ми майже не говоримо — просто рухаємося в такт повільної музики. Її пальці час від часу мимоволі стискають тканину мого піджака, і від цього ледь помітного жесту серце зривається з місця. Вона нервує. І хоч це не зовсім те, чого я прагнув — мені хотілося б, щоб вона танула від моїх дотиків, щоб насолоджувалася кожною секундою — та навіть це краще, ніж холодна байдужість.

— Квартира твого друга майже готова, — раптом порушує тишу. Я мимоволі усміхаюся.

— О, це чудово. Я вже… тобто він якраз скоро має повернутися, — швидко виправляюся, але бачу, як Поліна злегка примружується й недовірливо дивиться на мене.

Я розумію, що сам себе підставив, але поки не готовий зізнаватися. Якщо у мене все вийде, вона і так дізнається, що ця квартира моя.

Вона дивиться кудись убік, ніби намагається ухилитися від мого погляду. Притягаю її трохи ближче, нахиляюся до вуха.

— Дякую, що взялася за цей проєкт, — шепочу, вловивши вже звичну реакцію її тіла. — Для мене це дуже важливо.

Поліна не відповідає, але я відчуваю, як її долоні на моїх плечах ледь тремтять. Мені хочеться вірити, що це — не лише від напруги. Хочеться вірити, що я ще не зовсім втратив свій шанс.

Проводжу рукою по її оголеній спині, не стримавшись й відчуваю, як усе її тіло натягується, мов струна. Вона злегка напружується, але не відходить. Кидає на мене короткий, невпевнений погляд.

Ми зараз так близько одне до одного, що варто лише трохи нахилитися — і наші губи зійдуться в поцілунку. Я дивлюся їй у вічі, у ці глибокі блакитні озера, а потім переводжу погляд на її губи. У ту ж мить вона мимоволі проводить по них язиком. Цей жест зводить мене з розуму. Мабуть, якби ми не були серед натовпу колег, я б не стримався.

Музика стихає, повільна мелодія добігає кінця. Пари навколо нас поступово розходяться, а ми з Поліною все ще стоїмо нерухомо.

Вона дивиться десь у район моїх грудей, уникаючи мого погляду, а я не можу відірвати очей від її обличчя.

— Поль… я хотів…

— Романе, хотів дещо обговорити з тобою, — перебиває мене голос заступника, який раптом опиняється поруч.

Поліна користується цією миттю. Мовчки вислизає з моїх обіймів і швидко відходить. Я лише проводжаю її поглядом, не встигаючи нічого сказати.

— Так, давайте відійдемо, — сухо промовляю й рушаю до виходу із зали. Самойленко йде за мною, а я дратуюся, бо знову, здається, втрачаю шанс поговорити.

Самойленко захоплено розповідає, що буквально днями до нашої фірми звернувся впливовий бізнесмен — хоче, щоб ми спроєктували для нього базу відпочинку: від фундаменту до фіранок на вікнах. Це серйозний проєкт, не перший у нашому портфоліо, але все одно — чудова можливість піднятися ще на щабель вище в архітектурному світі.

Після розмови із заступником я повертаюся в зал із чітким наміром знайти Поліну. Але її ніде немає — ані біля нашого столу, ані на танцмайданчику. На мить усе всередині заливає розчарування: я знову не встиг.

Та її подруга підказує, що Поліна вийшла на терасу — подихати свіжим повітрям. Розвертаюся і відразу прямую туди.

Щойно переступаю поріг, бачу знайому тендітну постать біля поручнів. Вона обійняла себе руками й нерухомо дивиться кудись перед собою.

На ходу знімаю піджак. Підійшовши майже впритул, обережно накидаю його їй на плечі. Поліна завмирає, але вже за секунду трохи розслабляється, ніби впізнає мене навіть не повертаючись.

— Чому не одяглася? Надворі ж холодно, — тихо кажу, ставши поруч.

— Я вийшла ненадовго, — відповідає вона, не відводячи погляду від міських вогнів.

Між нами повисає напружена тиша, уже звична для наших розмов. Повітря, здається, стає густішим. Перебираю в голові десятки варіантів, як почати те, що я хочу сказати.

— Поль, давай поговоримо… про те, що сталося перед моїм від’їздом? — зрештою виривається з мене.

— Нема про що говорити, Ромо, — спокійно відповідає вона й нарешті повертає до мене обличчя.

— Є. І багато про що…

— А я кажу — немає! — перебиває мене, різко обертаючись до мене всім тілом. В її очах блищить злість, образа й біль. — Усе вже давно в минулому. У тебе своє життя, у мене — своє.

— Але я так не хочу, — впевнено кажу. — Без тебе не хочу, Поль. Не було жодного дня, щоб я не жалкував про свій вчинок. Пробач мені.

Вона опускає голову. Тихий схлип зривається з її губ, і мені здається, що моє серце стискається до розміру горошини.

Я роблю крок ближче. Обережно беру її обличчя в долоні, нахиляюся так, що відстань між нашими губами скорочується до кількох сантиметрів.

— Полько, благаю тебе… Пробач. Дай мені ще один шанс, будь ласка, — шепочу, погладжуючи її щоки.

Вона піднімає на мене очі. Її погляд — такий рідний і такий зранений. По щоках котяться сльози, і я обережно стираю їх подушечками пальців.

Поліна на мить заплющує очі, а я не витримую — нахиляюся й ніжно накриваю її губи своїми. Цілую м’яко, обережно, так, щоб не злякати її.

Вона спочатку не відповідає, просто стоїть нерухомо. Але я не відступаю — продовжую цілувати її так, ніби хочу стерти весь біль, що я спричинив. І зрештою вона починає відповідати. Несміливо. Невпевнено. Наче сумнівається, чи я маю на це право. Але навіть цей крихкий дотик її губ змушує мене відчувати, як земля під ногами зникає.

Я цілую впевненіше, глибше, пристрасніше. Однією рукою обіймаю її за потилицю, притискаючи ближче, а іншу кладу на талію, притискаючи її тіло до свого.

Вона більше не пручається. Її долоні знаходять мої плечі й чіпко тримаються за них, ніби вона боїться впасти. 

Неохоче відриваюся від її губ і торкаюся чолом її чола. Ми обоє важко дихаємо, ніби щойно пробігли марафон.

— Полько, як же я скучив… — шепочу, глибше вдихаючи її аромат. 

Вона мовчить.

Стоїть так само, з опущеними віями, і я відчуваю, як у ній борються дві сили — біль, який я їй завдав, і почуття, що нікуди не зникли.