Розділ 23 «Втекла»

Я ще кілька хвилин тримаю її в обіймах. Ми майже не говоримо — просто рухаємося в такт повільної музики. Її пальці час від часу мимоволі стискають тканину мого піджака, й від цього ледве помітного жесту серце зривається з місця. Вона нервує. І хоч це не зовсім те, чого я прагнув — мені хотілося б, щоб вона танула від моїх дотиків, щоб насолоджувалася кожною секундою — та навіть це краще, ніж холодна байдужість.

— Квартира твого друга майже готова, — раптом порушує тишу. Я мимоволі усміхаюся.

— О, це чудово. Я вже… тобто він якраз скоро має повернутися, — швидко виправляюся, але бачу, як Поліна злегка примружується й недовірливо дивиться на мене.

Тиша між нами знову нависає, але цього разу — трохи напружена. Я розумію, що сам себе підставив, але поки не готовий зізнаватися. Якщо у мене все вийде, вона і так дізнається, що ця квартира моя. 

Вона дивиться десь убік, ніби намагається ухилитися від мого погляду. Я притягаю її трохи ближче, нахиляюся до вуха:

— Дякую, що взялася за цей проєкт. Я ціную це більше, ніж ти можеш собі уявити.

Поліна не відповідає, але я відчуваю, як її долоні на моїх плечах легенько тремтять. І мені хочеться вірити, що це — не лише від напруги. Хочеться вірити, що я ще не зовсім втратив свій шанс.

Я проводжу рукою по її оголеній спині, і відчуваю, як все її тіло завмирає. Вона злегка напружується, але не відходить. Кидає на мене короткий, невпевнений погляд. Ми зараз так близько одне до одного, що варто тільки трохи нахилитися — і наші губи зійдуться в поцілунку. Я дивлюся їй у вічі, у ці глибокі блакитні озера, а потім переводжу погляд на її губи. В ту ж мить вона мимоволі проводить по них язиком. Цей жест зводить мене з розуму. І, мабуть, якби ми не були серед натовпу колег, я б не стримався.

Музика стихає, повільна мелодія добігає кінця. Пари навколо нас поступово розходяться, а ми з Поліною все ще стоїмо нерухомо. Вона дивиться десь у район моїх грудей, уникаючи мого погляду, а я не можу відірвати очей від її обличчя.

— Поль… я хотів…

— Романе, хотів дещо обговорити з тобою, — перебиває мене голос заступника, який раптом опиняється поруч.

Поліна користується цією миттю. Мовчки вислизає з моїх обіймів і швидко відходить. Я тільки проводжаю її поглядом, не встигаючи нічого сказати.

— Так, давайте відійдемо, — сухо відповідаю й рушаю до виходу із зали. Самойленко іде за мною, а я ловлю себе на думці, що знову втрачаю шанс поговорити. 

Самойленко захоплено розповідає, що буквально днями до нашої фірми звернувся впливовий бізнесмен — хоче, щоб ми спроєктували для нього базу відпочинку: від фундаменту до фіранок на вікнах. Це серйозний проєкт, не перший у нашому портфоліо, але все одно — чудова можливість піднятися ще на щабель вище в архітектурному світі.

Після розмови із заступником я повертаюся в зал із чітким наміром знайти Поліну. Але її ніде немає — ані біля нашого столу, ані на танцмайданчику. На мить усе всередині заливає розчарування, я знову не встиг. Але її подруга підказує, що Поліна вийшла на терасу — подихати свіжим повітрям.

Розвертаюся і відразу прямую туди. Щойно переступаю поріг, бачу знайому тендітну постать біля поручнів. Вона обійняла себе руками й нерухомо дивиться кудись у ніч.

На ходу знімаю піджак. Підійшовши майже впритул, обережно накидаю його їй на плечі. Поліна завмирає, але вже за секунду трохи розслабляється, ніби впізнає мене навіть не повертаючись.

— Чому не одяглася? Надворі ж холодно, — тихо говорю, ставши поруч.

— Я вийшла ненадовго, — відповідає вона, не відводячи погляду від міських вогнів.

Між нами нависає мовчання. Повітря, здається, стало густішим. Я перебираю в голові десятки варіантів, як почати.

— Поль, давай поговоримо… про те, що сталося перед моїм від’їздом? — нарешті виривається з мене.

— Нема про що говорити, Ромо, — спокійно відповідає вона й нарешті повертає до мене обличчя.

— Є. І багато про що…

— А я кажу — немає! — різко обертається до мене всім тілом. В її очах блищить злість, образа, біль. — Усе вже давно в минулому. У тебе своє життя, у мене — своє.

— Але я так не хочу, — впевнено кажу. — Без тебе не хочу, Поль. Не було жодного дня, щоб я не жалкував про свій вчинок. Пробач мені.

Вона опускає голову. Тихий схлип зривається з її губ, і мені здається, що моє серце стискається до розміру горошини.

Я роблю крок ближче. Обережно беру її обличчя в долоні, нахиляюся так, що відстань між нашими губами скорочується до кількох сантиметрів.

— Полько, благаю тебе… Пробач. Дай мені ще один шанс, будь ласка, — шепочу так тихо, ніби боюся злякати її диханням.

Вона піднімає до мене очі. Її погляд — такий знайомий, такий рідний, і такий зранений. По щоках котяться сльози, і я обережно стираю їх подушечками пальців. Поліна на мить заплющує очі, а я не витримую — нахиляюся й ніжно накриваю її губи своїми.

Цілую м’яко, обережно, так, щоб не злякати її. Вона спочатку не відповідає, просто стоїть нерухомо. Але я не відступаю — продовжую цілувати її так, ніби хочу стерти весь біль, що я спричинив. І зрештою вона починає відповідати. Несміливо, невпевнено, наче сумнівається, чи я маю на це право. Але навіть цей крихкий дотик її губ змушує мене відчувати, як земля під ногами зникає.

Я цілую впевненіше, глибше, пристрасніше. Однією рукою обіймаю її за потилицю, притискаючи ближче, а іншою кладу на талію, втягуючи її тіло в своє. Вона більше не пручається. Її долоні знаходять мої плечі й чіпко тримаються за них, ніби вона боїться впасти.

Неохоче відриваюся від її губ і торкаюся чолом її чола. Ми обоє дихаємо важко, ніби щойно пробігли марафон. Поліна все ще з заплющеними очима, а я просто насолоджуюсь цією миттю — крихкою, але такою дорогою.

— Полько, як же я скучив… — шепочу, не віддаляючись ні на міліметр.

Вона мовчить. Стоїть так само, з опущеними віями, із тремтінням у грудях, яке я відчуваю навіть без дотику. Здається, вона бореться сама з собою — між болем, який я їй завдав, і бажанням, яке не зникло.