Розділ 22 «Не зможу жити без неї»

Роман

Все ще не можу відійти після розмови з Поліною. Виходить, усі ці п’ять років вона вважала мене не тільки придурком, який бере участь у безглуздих суперечках, а ще й зрадником.

Я, звісно, завжди знав, що Ілона — ще та стерва, але не очікував, що вона зайде настільки далеко. Навіщо було всім розповідати, що ми разом? Я впевнений, вона мене навіть не кохала. Просто, як справжня розбещена татова принцеса, не отримала того, чого бажала — тобто мене.

П’ять років тому, коли я полетів до Канади, Ілона летіла тим самим рейсом. Вона весь політ намагалася зі мною поговорити, але я її ігнорував. У мене тоді був стан, коли хотілося, щоб усі від мене просто відчепилися. А вона тільки дратувала ще більше. У підсумку — я відшив її досить жорстко.

Коли ми потрапили в одну компанію, вона не давала мені проходу. Відверто лізла, ніби ми з нею вже щось повинні були мати. Декілька разів пропонувала секс прямо на роботі. І навіть “жартома” питала, чи не хочу, щоб вона задовольнила мої потреби.

А ще надсилала мені фото та відео інтимного характеру. Мене від них буквально нудило. Кожен день, кожен тиждень — одне й те саме. Нав’язливість, недоречні натяки, спроби “спокусити” мене у будь-який спосіб.

Я рахував дні до її звільнення. І коли це, нарешті, сталося — видихнув з полегшенням. Її батько, до речі, і влаштував її на ту роботу. Але щоб утриматися на посаді, потрібно було працювати — а Ілона до цього не звикла. Як архітектор вона була посередньою, якщо не гірше. І диплом їй, теж “організували”.

Після звільнення я думав, що нарешті позбувся її. Але вона ще кілька разів намагалася вийти на зв’язок — спершу напряму, потім через спільних знайомих, потім почала писати з невідомих номерів. Я її заблокував усюди.

Але ні. Це її не зупинило. Схоже, вона була просто одержима. Дзвінки, повідомлення, ліві акаунти. Врешті я просто змінив номер телефону. І зітхнув з полегшенням.

А тепер… тепер я дізнаюся, що вона ще й розповідала всім, ніби ми зустрічалися. Що Поліна всі ці п’ять років жила з думкою, що я — зрадник.

Після нашої розмови та… поцілунку минуло більше ніж два тижні, а я все одно щодня згадую той момент. Усе так чітко, ніби це було вчора.

Не знаю, можливо, це був не найвдаліший момент для поцілунку, але я просто не втримався. Вона так гірко плакала, що аж серце стискалося. Хотілося заспокоїти її, обійняти, хоч якось полегшити біль.

Насправді я планував дати їй кілька днів, щоб вона заспокоїлася, а потім серйозно поговорити. Планував стати перед нею навколішки, просити вибачення і благати про ще один шанс.

Я шалено хочу її повернути. Мені не вистачає Поліни до болю. Щоночі згадую, яка вона тепла, як приємно пахне її шкіра — ніжними квітами. Які солодкі поцілунки з нею.

Хочу прокидатися поруч із нею щоранку. Хочу захищати її, балувати, пестити, бути поруч у всьому.

Але, як завжди, усе пішло не за планом. Посеред ночі мені подзвонили з канадської фірми. Там залишився один великий проєкт, який я не встиг завершити перед від’їздом.

Я залишив на об’єкті відповідальну людину — технічного директора проєкту, — і контролював усе дистанційно.

І от — дзвінок. Обвал конструкції. Постраждали кілька будівельників. Я негайно вилетів у Канаду, аби з усім розібратися.

На щастя, ніхто серйозно не постраждав, але розслідування й усі ці юридичні тяганини були неминучими. Допити, перевірки, звіти. Мені реально загрожував тюремний термін, якби з’ясувалося, що провина на мені. Але я був на сто відсотків упевнений у своїх кресленнях.

У процесі перевірок з’ясували, що проблема була не в проєктуванні, а в матеріалах.

Використали неякісні плити перекриття — дешевші, ніж передбачено в кошторисі. Як виявилося, підрядник вирішив заощадити, а покривав це все… будівельний інженер з технічного нагляду, який, власне, і мав стежити за якістю виконання робіт.

Я намагався владнати все якнайшвидше, щоб нарешті побачити Польку.

Знаю, що за час моєї відсутності вона намагалася звільнитися. Добре, що я так і не підписав її заяву. Не дарма ще перед від’їздом наказав своєму заступнику не ставити підпису.

І, дякувати Богу, вона й далі спокійно працює: займається моєю квартирою, надсилає мені звіти — все чітко, зібрано, як завжди.

На корпоратив я вирушив майже одразу після прильоту — тільки заїхав до батьків, прийняв душ, переодягнувся, і вже був у залі до початку святкування.

Як тільки зайшов — одразу побачив свою дівчинку. Вона виглядала приголомшливо.

Сукня ідеально підкреслювала її спокусливу фігуру, а легкий макіяж додавав їй ще більшої витонченості.

Я не міг відвести очей. Спеціально сів так, щоб бачити її навпроти себе — щоб вона весь час була у полі мого зору. І щоразу, як вона ловила мій погляд, ніяково відводила очі.

Чесно кажучи, це було дуже мило.

І все було б чудово, якби не одне «але». Керівниця дизайнерського відділу — Марго — зайняла місце поруч зі мною. Надокучлива — це м’яко сказано.

Я колись розумів таких жінок — тих, хто відверто пропонує себе, не грає в натяки. Колись… до зустрічі з Поліною. Тепер це здається мені просто дешевим.

Та мені Марго не подобається ні як жінка, ні як співробітниця, ні — тим паче — як керівниця.

Ще до особистого знайомства з нею я помітив, що найбільші проєкти фірми чомусь віддають саме їй. І не тому, що вона геніальний дизайнер — у нас є багато справді талановитих людей.

Її спроба “відбити” у Поліни дизайн моєї квартири теж залишила неприємний осад. Навіщо їй це було? Думаю, відповідь очевидна. Схоже, вона вирішила, що через цей проєкт зможе стати до мене ближчою.

І сьогоднішня поведінка — ще одне тому підтвердження.

Марго відкрито демонструє свої принади — груди ледь втримуються в тісній сукні, постійно “випадково” торкається мене, шепоче щось на вухо, гучно сміється над власними жартами.

Її гра настільки очевидна, що викликає тільки роздратування. Але я не слухаю її — вона для мене просто фон. Бо мене цікавить тільки одна дівчина. Моя Поліна.