Розділ 21 «Корпоратив»

Час біжить нещадно швидко. Роми немає в місті вже понад два тижні. І я мала б уже звільнитися, та перед від’їздом він так і не підписав мою заяву. А його заступник відмовився це зробити, пославшись на наказ Роми — не підписувати її без його дозволу.

Втім, зараз я вже й не проти працювати. На фірмі його немає, і це жодним чином не впливає на мій емоційний стан. Я спокійно виконую свою роботу, займаюся проєктами. Усе відбувається так, ніби він ніколи й не повертався.

У якийсь момент я навіть почала думати, що він поїхав назавжди. І ця думка, з одного боку, принесла мені полегшення, а з іншого — розчарування й дивне спустошення.

Усі ці дні, окрім звичних завдань, я ще працюю над квартирою Роминого друга. План дизайну вийшов у мене напрочуд легко — я вклала в нього всю себе. Це справді квартира моєї мрії. Рома ж сам сказав:

“Роби все на свій смак”.

Та зараз, коли вже почалося реальне облаштування простору, мені стало сумно. У квартирі, яку я створила з любов’ю до кожної деталі, житиме зовсім інша людина. Усе, що я продумала до дрібниць, більше не моє. Але я не втрачаю запалу і працюю, як завжди — професійно та натхненно.

Скоро у нас на фірмі відбудеться корпоратив. Я, правду кажучи, не планувала йти — просто не було настрою. Але Катя, як завжди, наполягла. Сказала, що мені треба розвіятись, “перемкнути голову”, як вона висловилася. Ще й змусила купити нову сукню та записатися до салону на зачіску й макіяж.

У день заходу — це за кілька днів до Різдва — до мене приїздить Лідія Михайлівна, щоб забрати Аліску й дати мені можливість відпочити.

Я вже зробила зачіску — волосся мені підкрутили й залишили м’якими хвилями спадати на плечі. Макіяж — легкий, вечірній, зі стрілками та легким блиском на губах. Залишилося лише одягнути сукню.

Аліска бігає навколо мене, очі світяться від захвату й нетерпіння. Вона раз по раз повторює, що хоче побачити маму у вбранні принцеси.

До початку заходу залишається всього година, тож я відкриваю шафу, дістаю нову сукню, знімаю її з вішака та обережно надягаю на себе. Образ доповнюватимуть прикраси та туфлі на високих підборах, які останнім часом ношу вкрай рідко.

Кидаю погляд у дзеркало й мимоволі посміхаюся.

Темно-синя сукня в підлогу тримається на тонких бретелях. Вона має сміливе декольте, а відкрита спина надає їй витонченого шарму. Верх — напівпрозорий, прилягає до тіла, підкреслюючи фігуру, а спідниця легко спадає донизу, утворюючи м’які хвилі. По правій нозі глибокий розріз до самого стегна. Катя сказала, що це ідеальне поєднання вишуканості й сексуальності.

— Мам-о-о, ти така красуня! — захоплено вигукує Аліска. — Скажи, бабусю?

— Так, Алісочко, твоя мама сьогодні справжня королева, — щиро усміхається Лідія Михайлівна. Вона сидить у кріслі, а доня розташувалася на підлозі, розклавши навколо себе іграшки.

— Дякую, — усміхаюся, знову кидаючи на себе погляд у дзеркало.

Зараз я справді відчуваю себе привабливою. Катя мала рацію: такі, здавалося б, прості речі, як гарна сукня, додають сто відсотків упевненості в собі.

Коли я вже повністю готова, швидко допомагаю Лідії Михайлівні зібрати лисичку та викликаю нам таксі. Перед виходом одягаю довге чорне пальто та наношу краплю улюблених парфумів на зап’ястя й за вуха.

Утрьох виходимо на вулицю. Доня з бабусею бажають мені гарного вечора та сідають у таксі. Аліска сьогодні залишиться у Лідії Михайлівни на ніч. Так буде зручніше: я не хвилюватимуся, що потрібно поспішати додому, а донечка не сидітиме до пізньої години, чекаючи мене. Вона обожнює проводити час із Катею та бабусею Лідою, тому я абсолютно спокійна.

Таксі з моїми близькими від’їжджає, а я сідаю у своє — і рушаю до ресторану, де має відбутися корпоратив.

Дорога займає близько двадцяти хвилин. За вікном мерехтять вогні міста, у вікнах будинків уже видно святкові гірлянди, а повітря ніби просякнуте передчуттям Різдва. Я дивлюся на все це й ловлю себе на тому, що мені добре. Просто добре. У душі панує спокій, без зайвих думок і тривог.

Таксі зупиняється поруч із рестораном, і моє серце починає битися трохи швидше. Не знаю, чому відчуваю хвилювання. Можливо, через те, що я рідко відвідую такі заходи.

Зайшовши всередину, одразу відчуваю тепло. Приміщення прикрашене святковими декораціями, всюди мерехтять вогники, грає приємна музика. Атмосфера затишку та легкого святкового драйву.

— Поліно! — чую позаду голос Віки. Озираюся і бачу свою колегу у яскраво-червоній сукні, з ідеальним макіяжем і коктейлем у руці. — Ого, ти просто бомба! — вигукує вона. 

— І тобі привіт, — промовляю з усмішкою. — Ти й сама виглядаєш приголомшливо.

— Дякую, але ти… — ковзає по мені поглядом. — Ти затьмарила всіх. Ходімо, усі вже там!

Вона бере мене під руку й веде до залу, де зібралися колеги.

Я відчуваю погляди. Чоловічі й жіночі. Хтось кидає комплімент, хтось просто дивиться з цікавістю. Я проходжу повз них із піднятою головою. Катя мала рацію — ця сукня притягує погляди.

Усі стоять у центрі залу, за столи поки ніхто не сідає — чекають привітання від керівництва, тобто від замдиректора, бо Рома все ще не повернувся. Колеги розбиваються на невеликі групки і щось жваво обговорюють. Але за кілька хвилин, коли я вже трохи звикаю до нової атмосфери, з динаміків лунає такий колись рідний голос.

— Добрий вечір, колеги, — звучить голос Роми з невеликої імпровізованої сцени.

Я повертаю голову і не можу відірвати погляд.

Він виглядає, як завжди, бездоганно. Темно-синій костюм, біла сорочка з розстебнутими верхніми ґудзиками — іронічне співпадіння: ми сьогодні вдягнені в однакову палітру. Волосся акуратно зачесане назад, на обличчі — легка щетина, трохи помітніша, ніж зазвичай. Але найбільше чіпляє його втомлений погляд. Глибоко втомлений.

— Радий бачити вас усіх, — продовжує він, тримаючи мікрофон упевнено, але з ледве вловимою тінню втоми у голосі. — Хочу привітати вас із прийдешніми святами. Побажати щастя, злагоди у ваших родинах, міцного здоров’я та натхнення.