Розділ 21 «Корпоратив»

Час біжить нещадно швидко. Роми немає в місті вже понад два тижні.

Я мала б уже звільнитися, та перед від’їздом він так і не підписав мою заяву. А його заступник відмовився це зробити, пославшись на наказ Роми — не підписувати її без його дозволу.

Втім, зараз я вже не так проти працювати. На фірмі його немає, і це жодним чином не впливає на мій моральний стан. Я спокійно виконую свою роботу, займаюся проєктами. Усе відбувається так, ніби він ніколи й не повертався.

У якийсь момент я навіть почала думати, що він поїхав назавжди. І ця думка з одного боку принесла мені полегшення, а з іншого — розчарування й дивне спустошення.

Усі ці дні, окрім звичних завдань, я ще працюю над квартирою Роминого друга. План дизайну вийшов у мене напрочуд легко — я вклала в нього всю себе. Це справді квартира моєї мрії. Рома ж сам сказав: “Роби все на свій смак”.

Та зараз, коли вже почалося реальне облаштування простору, мені стало сумно. У квартирі, яку я створила з любов’ю до кожної деталі, житиме зовсім інша людина. Все, що я продумала до дрібниць — більше не моє. Але я не втрачаю запалу і працюю, як завжди — професійно та натхненно.

Скоро у нас на фірмі відбудеться корпоратив. Я, правду кажучи, не планувала йти — просто не було настрою. Але Катя, як завжди, наполягла. Сказала, що мені треба розвіятись, “перемкнути голову”, як вона висловилась. Ще й змусила купити нову сукню та записатися до салону на зачіску і макіяж.

У день заходу — це за кілька днів до Різдва — до мене приїздить Лідія Михайлівна, щоб забрати Аліску й дати мені можливість відпочити.

Я вже зробила зачіску — волосся мені підкрутили й залишили м’якими хвилями спадати на плечі. Макіяж — легкий, вечірній, зі стрілками та легким блиском на губах. Залишилося лише одягнути сукню.

Аліска бігає навколо мене, очі світяться від захвату й нетерпіння. Вона раз по раз повторює, що хоче побачити “справжню принцесу”.

Коли до початку заходу залишається всього година, я відчиняю шафу, дістаю нову сукню й повільно починаю перевтілюватися. Надягаю прикраси, а потім — туфлі на високих підборах, які останнім часом ношу вкрай рідко.

Погляд у дзеркало — і на губах з’являється посмішка.

Темно-синя сукня в підлогу тримається на тонких бретелях. Вона має сміливе декольте, відкрита спина надає їй витонченого шарму. Верх — напівпрозорий, прилягає до тіла, підкреслюючи фігуру, а спідниця легко спадає донизу, утворюючи м’які хвилі. По правій нозі глибокий розріз до самого стегна. Катя сказала, що це ідеальне поєднання вишуканості й сексуальності. 

— Мам-о-о, ти така красуня! — захоплено вигукує Аліска. — Скажи, бабусю?

— Так, Алісочко, твоя мама сьогодні справжня королева, — щиро усміхається Лідія Михайлівна. Вона сидить у кріслі в кімнаті Аліси, а доня розташувалася на підлозі, розклавши навколо себе іграшки.

— Дякую, любі, — усміхаюся, знову кидаючи на себе погляд у дзеркало на шафі.

Зараз я справді відчуваю себе привабливою. Катя мала рацію: такі, здавалося б, прості речі, як гарна сукня, додають сто відсотків упевненості в собі.

Коли я вже повністю готова, швидко допомагаю Лідії Михайлівні зібрати Лисичку та викликаю нам таксі. Перед виходом одягаю довге чорне пальто та наношу краплю улюблених парфумів на зап’ястя й за вуха.

Утрьох виходимо на вулицю. Доня з бабусею бажають мені гарного вечора та сідають у таксі. Аліска сьогодні залишиться у Лідії Михайлівни на ніч. Так буде зручніше: я не хвилюватимуся, що потрібно поспішати додому, а донечка не сидітиме до пізньої години, чекаючи мене. Вона обожнює проводити час із Катею та бабусею Лідою, тому я абсолютно спокійна.

Коли таксі з моїми близькими від’їжджає, я сідаю у своє — і рушаю до ресторану, де має відбутися корпоратив.

Дорога до ресторану займає близько двадцяти хвилин. За вікном мерехтять вогні міста, у вікнах будинків вже видніються святкові гірлянди, а повітря ніби просякнуте передчуттям Різдва. Я дивлюся на все це й ловлю себе на тому, що… мені добре. Просто добре. Спокійно, без зайвих думок і тривог.

Коли під’їжджаю до ресторану, серце починає битися трохи швидше. Хвилювання? Напевно. Все ж, корпоратив — це не просто вечеря з друзями. Це місце, де я маю знову бути частиною колективу, показати себе з іншого боку. Не як мама, не як просто співробітниця, а як жінка.

Зайшовши всередину, одразу відчуваю тепло. У прямому й переносному сенсі. Приміщення прикрашене святковими декораціями, всюди мерехтять вогники, грає приємна музика. Атмосфера затишку та легкого святкового драйву.

— Поліно! — чую позаду голос Віки. Озираюся — вона вже тут, у яскраво-червоній сукні, з ідеальним макіяжем і коктейлем у руці. — Ого, ти просто бомба!

Я усміхаюся.

— І тобі привіт. Ти сама виглядаєш приголомшливо.

— Дякую, але ти… Ти затьмарила всіх. Ходімо, усі вже там! — Вона бере мене під руку й веде до залу, де зібралися колеги.

Я відчуваю погляди. Чоловічі й жіночі. Хтось кидає комплімент, хтось просто дивиться з цікавістю. Я проходжу повз них із піднятою головою. Катя мала рацію — ця сукня має справжню магію.

Всі стоять у центрі залу, столики по ви ніхто не займає, всі чекають привітання від керівництва, тобто від замдиректора, бо рома у відʼїзді ж. Колеги розбиваються на невеликі групки і починається легке спілкування. Усі розслаблені, усміхнені. Навіть ті, з ким я зазвичай не дуже контактую в офісі, сьогодні привітні й відкриті.

Але за кілька хвилин, коли я вже трохи звикаю до нової атмосфери, з динаміків лунає знайомий голос.

— Добрий вечір, колеги, — звучить голос Роми з невеликої імпровізованої сцени.

Я мимоволі повертаю голову і не можу відірвати погляд. Він виглядає, як завжди, бездоганно. Темно-синій костюм, біла сорочка з розстебнутими верхніми ґудзиками — іронічне співпадіння: ми сьогодні вдягнені в однакову палітру. Волосся акуратно зачесане назад, на обличчі — легка щетина, трохи помітніша, ніж зазвичай. Але найсильніше мене чомусь чіпляє не це. Його погляд… втомлений. Глибоко втомлений.