Розділ 20 «Важлива тільки вона»

Робочі дні минають напрочуд швидко. Чи то сильна завантаженість так впливає, чи, можливо, відсутність Романа в офісі — важко сказати. Але дихається якось легше.

Увесь цей час я намагалася не думати про нього і про те, що між нами сталося. Вирішила дати собі паузу. Перепочинок. Та деяких думок позбутися не змогла. Час від часу в голові спливає спогад про наш поцілунок. Якось так він це робить по-особливому приємно… І від однієї тільки миті згадки по тілу біжать мурашки.

Я збрешу, якщо скажу, що мені не сподобалося. Навпаки — сподобалося настільки, що аж лячно. Так сильно, що хочеться повторити. Але я знаю: не можна. Мабуть, я занадто слабка, якщо дозволяю собі подібні думки. Та попри все, я не піддамся. Більше — ніколи. Не так, як п’ять років тому. Я не дозволю знову себе використати. Не зможу знову йому довіритись.

Напередодні свята Миколая я купую Алісі подарунок — таку ж ляльку, як у її подружки. Саме її вона знайде під подушкою. Додаю улюблені солодощі та фрукти. І от у суботу вранці моя донечка радісно бігає квартирою, показує всім свою нову іграшку й не може стримати захоплення.

До нас завітала Катя, тож вона теж стала свідком дитячого щастя. Та ще й прийшла не з порожніми руками, а з «подарунками від Миколая», як вона сказала.

Після сніданку ми нашою невеликою компанією вирушаємо до торгового центру — в дитячу кімнату. Аліса одразу біжить до батутів, а ми вмощуємося за столиком поруч, замовляємо каву і тістечка.

Обговорюємо минулий робочий тиждень, Катя розповідає про новий великий проєкт, над яким працює. Потім переходимо до планів на Новий рік і Різдво. І — на моє полегшення — подруга не згадує про Романа.

Його останнім часом і так забагато в моїх думках. Мені справді потрібен спокій.

— Мамочко! — раптом гукає Аліса. Я повертаюсь і бачу, як вона, щаслива й захекана, мчить до мене.

— Я хочу пити!

— Ти будеш водичку чи чай? — запитую, коли вона підбігає.

— Водичку, — відповідає, і я одразу наливаю їй у склянку. Вона бере її обома руками й починає жадібно пити.

— Дякую, — каже, ставить склянку на стіл — і вже за мить знову біжить до батутів.

Я спостерігаю, як у повітрі підстрибують її хвилясті пасма, й не можу стримати усмішку. 

— Поліно? — несподівано чую знайомий голос. Обертаюся — і бачу Христю, дівчину Олега, друга Романа. Вона тримає на руках малого хлопчика — не старше двох років, дуже схожого на Олега. Мабуть у них усе склалося. 

— Привіт, — нарешті відповідаю. Вона підходить ближче.

— Я так давно тебе не бачила! Як справи?

— Чудово. А в тебе? Бачу, ви з Олегом одружилися?

— Це так помітно? — сміється Христя. — От скажи мені, де справедливість? Я носила його дев’ять місяців, народжувала — а він точна копія тата!

— У вас дуже гарний хлопчик, — щиро відповідаю.

— Знаю, — усміхається вона. — А це твоя донечка? — киває в бік Аліски.

— Так, це моя Аліса.

— Теж красуня. Але, здається, ситуація схожа на нашу — від мами нічого не взяла, — додає, й мене проймає холодок. Вона помітила… Схожість із Ромою справді важко не помітити.

— А ти тут сама чи з Олегом? — намагаюся змінити тему.

— Він зараз за нами приїде, нам уже час.

Вона трохи замислюється, а потім каже:

— Слухай, Поль, а може зустрінемось якось на каву?

— Ну… можна, — відповідаю невпевнено. Я не знаю, чи варто. А раптом вони досі близькі з Ромою й розкажуть йому про Алісу?

— Чудово, тоді ось мій номер, — вона витягає з сумочки візитівку й простягає мені.

— О, ти організаторка свят? А як же економічна освіта? — питаю, вдивляючись у стильну картку.

— Одне іншому не заважає, — усміхається Христя. — Вирішила відкрити власну справу, а Олег мене підтримав. Так і вийшло.

— Я дуже рада за тебе, — щиро кажу.

— Все, біжу, — говорить вона, коли дзвонить телефон. — Було приємно тебе побачити. Зідзвонимося!

Не чекаючи відповіді, Христя розвертається і швидко прямує до виходу.

— Це хто? — запитує Катя.

— Христя. Колись була дівчиною Роминого друга. А тепер — його дружина.

— Тоді вона точно зрозуміла, що Рома — батько Аліси, — серйозно каже Катя.

Мене ніби обливає крижаною водою.

— Думаєш, вона скаже йому? — питаю пошепки, опускаючи погляд на візитівку в руці. Пальці мимоволі стискають її.

— Якщо вони досі спілкуються, — знизує плечима Катя, — то цілком можливо. Але, Поль, питання не в тому, чи вона скаже. Питання в тому, чи ти готова, щоб він дізнався.

Ні. Я не готова.

Я вже сотні разів прокручувала в голові Катині слова про те, щоб розповісти Ромі про Алісу. І щоразу доходила до однієї й тієї ж думки — я не готова. 

Мені страшно. Я боюся його реакції. Боюся, що йому буде байдуже. І ще більше — боюся, що він захоче забрати її в мене.

— Можливо, вона й не здогадалася, — кажу тихо, хоча сама собі не вірю.

Катя кидає на мене погляд, повний розуміння.

— Можливо. А, можливо, вона нічого не скаже. Або вони взагалі не підтримують зв’язок. Варіантів багато. Але тобі слід бути готовою до того, що рано чи пізно Рома все одно дізнається. Ви живете в одному місті. Ви можете просто випадково перетнутись у магазині, в парку, кафе. Та де завгодно.

Я мовчу. Слова Каті б’ють в найболючіше. Бо вона має рацію. І я це знаю.

— Ти не зобов’язана говорити йому прямо зараз, — м’яко каже Катя. — Але подумай, що буде, якщо він дізнається не від тебе.

Я стискаю губи й відводжу погляд у бік Аліски, яка сміється на батуті — щаслива й безтурботна. Вона — моя любов. Мій всесвіт. Моє серце.

Після дитячої кімнати ми йдемо до кафе на обід. Проводимо там ще трохи часу, розслаблено спілкуємося, а потім роз’їжджаємося по домівках.

Вдома ми з Аліскою переодягаємося й одразу беремося до улюбленої справи — прикрашання ялинки. Я дістаю з комірчини нашу штучну красуню, розправляю гілки та встановлюю її на звичному місці біля вікна. Потім розкладаю коробки з іграшками, гірляндами, різдвяним декором — і ми починаємо чаклувати над зимовою казкою.