Розділ 18 «У всіх діток є тато…»

Увесь вечір, спостерігаючи за донечкою, намагаюся вигадати, як і коли почати ту розмову. А ще — де знайти в собі сміливість. Найбільше я боюся її реакції. Десятки разів прокручую в голові, що саме скажу, намагаюся підібрати правильні слова, щоб не поранити її тендітну дитячу душу.

Аліска, здається, в гарному настрої — постійно посміхається, щось бубонить до своїх іграшок, лікує їх, годує, вкриває ковдрочками. А я мовчки спостерігаю й насолоджуюся цією її безтурботністю, хоч і відчуваю, що за нею ховається щось більше. Можливо, ті самі запитання, на які вона досі боялася почути відповідь.

Після купання Лисичка вмощується у своєму ліжечку, обійнявши зайчика, а я сідаю поруч із книжкою в руках. Планую почитати казку на ніч, але розумію — тягнути далі не можна. Час настав.

— Доню, а що ти попросила у Святого Миколая? — запитую, притуляючись до неї.

— Ляльку, як у Саші, — відразу відповідає доня, затишно вмощуючись під ковдрою.

— Алісо, мені сьогодні вихователька показувала твій малюнок. Той… з татом. Це теж твоє бажання до Миколая?

— Угу, — тихо й невпевнено киває вона, стискаючи зайчика в обіймах.

— Ти хочеш про це поговорити? — обережно питаю, проводячи рукою по її м’якенькому волоссю.

— А можна? — вона піднімає голову й дивиться мені просто в очі.

— Звичайно, можна, сонечко. Що тебе цікавить?

— Чому тато не живе з нами? Він мене не любить? — питає з тремтінням у голосі, підтискаючи губку.

— Ні, люба, що ти… Просто… він не знає про тебе, — кажу я, стискаючи її маленьку долоньку в своїй.

— Як це — не знає? — здивовано підводиться Аліса.

— Так сталося, що я не змогла йому сказати, що ти з’явилася. Ми розійшлися, і він поїхав дуже далеко. Я не мала змоги…

— А він колись приїде? — запитує вона зовсім тихо.

Я зітхаю. Як важко говорити про такі дорослі речі з такою маленькою дівчинкою… Та мені не хочеться брехати. Навіть якщо Рома колись дізнається про Аліску, я не впевнена, що він захоче з нею спілкуватися.

— Я не знаю, Лисичко, — чесно відповідаю.

— Я б хотіла, щоб він приїхав… Щоб у мене був тато. У всіх діток є тато… — прошепотіла Аліса, і моє серце стискається від болю. Через наші дорослі помилки страждає дитина. І я вже не впевнена, що тоді, п’ять років тому, вчинила правильно. Можливо, варто було знайти спосіб і сказати йому…

— А чому ти раніше не говорила мені, що хочеш побачити тата? — питаю лагідно.

— Н-у-у… я не хотіла тебе засмучувати. Колись, коли ви з Катею говорили на кухні, ти плакала. Вона заспокоювала тебе і говорила, що це через мого тата. Він тебе образив?

Ох, бідна моя доня… Я завжди думала, що вона нічого не бачить і не чує. А скільки ще разів вона бачила свою маму в сльозах?

— Ні, люба. Просто… я дуже сумую за ним, — ледь стримуючи сльози, відповідаю.

— Мамочко, а ти розкажеш мені про тата? — запитує доня, поклавши голівку мені на груди.

— Звичайно. А що тебе цікавить? — питаю, змахуючи з щоки поодинокі сльозинки.

— Ким він працює? А я схожа на нього? Бо всі кажуть, що я не схожа на тебе, — з притаманним дітям захватом сипле питаннями Аліса.

— Так і є. Ти дуже схожа на нього — така сама посмішка, ямочка на щічці, ті ж очі, тільки колір — мій. А працює тато архітектором. Він проєктує і будує будинки, школи, лікарні… всякі гарні споруди.

— Ого… — прошепотіла вона, замислено. — А може, він колись побудує мені будиночок?

Я обіймаю її ще міцніше, ковтаючи сльози.

— Можливо, сонце моє… Можливо.

Аліса трохи мовчить. Її маленькі пальчики погладжують вушко зайчика, а оченята повільно злипаються. Але я бачу — вона ще не спить, вона думає.

— Мамочко?.. — лунає майже нечутно.

— Що, Лисичко? — відповідаю, не відпускаючи її з обіймів.

— А якщо тато не захоче зі мною спілкуватися?.. — її голос тремтить, у ньому стільки болю, що мені важко дихати.

Я обережно нахиляюся до неї та підтягую ковдру вище.

— Ти маєш мене. І Катю. І бабусю Ліду. Ми всі тебе дуже любимо. А якщо він дізнається про тебе — і в нього в серці є хоч крапелька світла, він теж тебе полюбить. Бо ти — найкраща дівчинка на світі.

Аліса мовчить. Тільки щічкою міцніше притискається до мене. Я чую, як її дихання поступово вирівнюється, стає глибшим. Вона засинає.

А я ще довго лежу поруч, не в змозі підвестися. В голові — вир думок. Я згадую той день, коли дізналася, що вагітна. Страх. Розгубленість. Паніка.

А потім — випадкова зустріч з Ілоною… У той день я вперше відчула справжній, паралізуючий жах. День народження моєї доньки мав би бути найщасливішим у моєму житті, але став найстрашнішим.

Мені досі сняться сни, де Алісу не встигають врятувати. Де вона… гине під час операції.

Цієї ночі я майже не сплю. Кручуся з боку на бік, прокручуючи в голові слова Роми. Його зізнання звучали щиро, але ж вони не змінюють факту, що він використав мене для своєї брудної гри.

Навіть якщо він ніколи не був з Ілоною, як стверджує, — як я можу повірити в щирість його почуттів?

Він уже одного разу сказав, що кохає мене. І я повірила. Віддала йому своє серце. А він його розбив. Без жалю. 

Тепер мене розриває навпіл. Одна частина все ще тягнеться до нього — до його голосу, до погляду, до рук, у яких я колись почувалася захищеною. Але інша — кричить, благає не повторювати ту саму помилку.

Я більше не можу дозволити собі вірити наосліп. Тепер я мама. І маю відповідальність не лише за себе, а й за маленьке серденько, яке щовечора засинає поряд зі мною. Таке чисте. Таке довірливе. Я не маю права впустити в наше життя людину, яка здатна знову усе зламати.

Поспавши всього кілька годин, я прокидаюся рано. Потім довго лежу в ліжку, вдивляюся в стелю й знову повертаюся до думок про Рому. Ну чому він вирішив повернутися в моє життя саме зараз? Я вже звикла жити без нього. Навчилася справлятися з постійним тупим болем десь у ділянці серця, прийняла його як частину себе і просто жила. А він знову увірвався, наче ураган, усе змішав, перевернув із ніг на голову.