Розділ 18 «У всіх діток є тато…»

Увесь вечір, спостерігаючи за донечкою, намагаюся вигадати, як і коли почати розмову. А ще — де знайти в собі сміливість. Найбільше я боюся її реакції. Десятки разів прокручую в голові, що саме скажу, намагаюся підібрати правильні слова, щоб не ранити її тендітну дитячу душу.

Аліска, здається, в гарному настрої — постійно посміхається, щось бубонить до своїх іграшок, лікує їх, годує, вкриває ковдрочками. А я мовчки спостерігаю й насолоджуюся цією її безтурботністю, хоч і відчуваю, що за нею ховається щось більше. Можливо, ті самі запитання, на які вона досі боялася почути відповідь.

Після купання лисичка вмощується у своєму ліжечку, обійнявши зайчика, а я сідаю поруч із книжкою в руках. Планую почитати казку на ніч, але зрештою вирішую, що це найбільш вдалий час для розмови, бо відкладати її вже нікуди. Я й так запізнилася на кілька років. Треба було зробити це раніше.

— Доню, а що ти попросила у Святого Миколая? — запитую, притуляючись до неї.

— Ляльку, як у Саші, — відразу відповідає доня, обхопивши мене ручкою.

— Алісо, мені сьогодні вихователька показувала твій малюнок. Той… з татом. Це теж твоє бажання до Миколая?

— Угу, — тихо відповідає, стискаючи зайчика в обіймах.

— Ти хочеш про це поговорити? — обережно питаю, проводячи рукою по її м’якому волоссячку.

— А можна? — вона піднімає голову й дивиться мені просто в очі.

— Звичайно, можна, сонечко. Що тебе цікавить?

— Чому тато не живе з нами? Він мене не любить? — питає з тремтінням у голосі, підтискаючи губку.

— Ні, люба, що ти… — відразу заперечую, щоб у її маленькій голівці не було таких думок. — Просто… він не знає про тебе, — промовляю, стискаючи її маленьку долоньку в своїй. Психолог радив мені бути з нею щирою.

— Як це — не знає? — здивовано перепитує.

— Так сталося, що я не змогла йому сказати про тебе. Ми розійшлися, і він поїхав дуже далеко. Я не мала змоги…

— А він колись приїде? — запитує вона зовсім тихо.

Я зітхаю. Як важко говорити про такі дорослі речі з такою маленькою дівчинкою… Та мені не хочеться брехати. Навіть якщо Рома колись дізнається про Аліску, я не впевнена, що він захоче з нею спілкуватися.

— Не знаю, лисичко, — чесно відповідаю.

— Я б хотіла, щоб він приїхав… Щоб у мене був тато. У всіх діток є тато… — шепоче вона, і моє серце стискається від болю.

Через наші дорослі помилки страждає дитина. І я вже не впевнена, що тоді, п’ять років тому, вчинила правильно. Можливо, варто було знайти спосіб і сказати йому…

— А чому ти раніше не говорила мені, що хочеш побачити тата? — обережно питаю.

— Н-у-у… я не хотіла тебе засмучувати, — відповідає, дивлячись на свої пальчики, якими перебирає вушко зайця. — Колись, коли ви з Катею говорили на кухні, ти плакала, а вона заспокоювала тебе. Катя говорила, що це через мого тата. Він тебе образив?

Ох, бідна моя доню… Я завжди думала, що вона нічого не бачить і не чує. А скільки ще разів вона бачила свою безтолкову матір у такому стані?

— Ні, люба. Просто… я дуже сумую за ним, — відповідаю, ледь стримуючи сльози.

— Мамочко, а ти розкажеш мені про тата? — запитує доня, поклавши голівку мені на груди.

— Звичайно. А що тебе цікавить? — питаю, змахуючи з щоки сльозинку, яку я таки не змогла стримати.

— Ким він працює? А я схожа на нього? Бо всі кажуть, що я не схожа на тебе, — з дитячим захватом сипле питаннями Аліса.

— Так і є. Ти дуже схожа на нього — така сама посмішка, ямочка на щічці, ті ж очі. Тільки колір — мій. А працює тато архітектором. Він проєктує і будує будинки, школи, лікарні… різні гарні споруди.

— Ого… — захоплено промовляє вона. — А може, він колись побудує мені будиночок?

Обіймаю її ще міцніше, ковтаючи сльози.

— Можливо, сонце моє… Можливо.

Аліса мовчить. Її маленькі пальчики погладжують вушко зайчика, а оченята повільно злипаються, але вона з останніх сил бореться зі сном.

— Мамочко?.. — лунає майже нечутно.

— Що, лисичко? — відповідаю, ще сильніше притискаючи її до себе.

— А якщо тато не захоче зі мною спілкуватися?.. — її голос тремтить, у ньому стільки болю, що мені стає важко дихати.

Підтягую ковдру вище та цілую її у маківку.

— Ти маєш мене. І Катю. І бабусю Ліду. Ми всі тебе дуже любимо. А якщо він дізнається про тебе — і в його серці є хоч крапелька світла, він теж тебе полюбить. Бо ти — найкраща дівчинка на світі.

Аліса міцніше притискається до мене. Я чую, як її дихання поступово вирівнюється, стає рівнішим — і вона засинає. А я ще довго лежу поруч, не в змозі залишити її одну.

У голові — вир думок, де змішалися в один клубок минуле й теперішнє.

Я згадую той день, коли дізналася, що вагітна. Страх. Розгубленість. Паніка. Це все, що я відчувала тоді. Але разом із цим я відчувала, що хочу її народити. Я вже любила її, незважаючи ні на що.

А потім — випадкова зустріч з Ілоною…

У той день я вперше відчула справжній, паралізуючий жах. День народження моєї доньки мав би бути найщасливішим у моєму житті, але став найстрашнішим. Мені досі сняться сни, де Алісу не встигають врятувати. Де вона… гине під час операції.

Цієї ночі я майже не сплю. Кручуся з боку на бік, прокручуючи в голові слова Роми. Його зізнання звучали щиро, але ж вони не змінюють факту, що він використав мене для своєї брудної гри.

Навіть якщо він ніколи не був з Ілоною, як стверджує, — як я можу повірити в щирість його почуттів?

Він уже одного разу сказав, що кохає мене. І я повірила. Віддала йому своє серце. А він його розбив. Без жалю.

Тепер мене розриває навпіл. Одна частина все ще тягнеться до нього — до його голосу, до погляду, до рук, у яких я колись почувалася захищеною. Але інша — кричить, благає не повторювати ту саму помилку.

Я більше не можу дозволити собі вірити у будь-які його слова.

Тепер я мама. І несу відповідальність не лише за себе, а й за маленьке серденько. Таке чисте. Таке довірливе. Я не маю права впустити в наше життя людину, яка здатна знову все зламати.