Розділ 17 «Ніколи не був одружений»

— Хочу поговорити, — каже він. Це дивує мене — я думала, ми вже закрили цю тему.

— Я ж тобі вже сказала: нам нема про що говорити, — відповідаю роздратовано й тягнуся до ручки. Тягну на себе двері — марно, вони зачинені.

— Ти серйозно?! Ти мене замкнув?! — майже кричу.

— Вибач. Але інакше ти б мене не вислухала, — говорить спокійно, що дратує ще більше. — Полька, будь ласка… просто вислухай мене. І я більше ніколи не повертатимусь до минулого. Обіцяю.

Він говорить лагідно та обережно, а від його звернення в горлі з’являється пекучий клубок. Щоб не дати сльозам скотитися, я відвертаюся до вікна.

— Говори, — тихо кажу, не озираючись. Я не готова дивитися йому в очі. І ще більше — не хочу, щоб він бачив мої.

— П’ять років тому, — починає він, — я справді заклався з Санею… на тебе. У нас була така дурна гра.

У вухах починає дзвеніти, а в голові — гудіти. Одне його слово — «гра» — звучить, як вирок. Просто гра… з живими людьми.

— Я знаю, це огидно. Але тоді я не бачив у цьому нічого страшного. Поводився, як останній виродок. Та коли ми познайомилися… я відразу зрозумів, що ти інша. Хоч не одразу усвідомив, що саме відчуваю. І не знаю, коли саме з’явилися справжні почуття, але я зрозумів, що кохаю тебе, коли ти плакала в моїх обіймах. Поль… можливо, все почалося як дурний спір, але я справді кохав тебе.

— Кохав? — повертаюся до нього. По щоках течуть сльози, які я так і не змогла стримати. — Про яке кохання ти говориш? Я ж бачила тебе з Ілоною в той день, коли ми домовилися зустрітися.

— Ти приходила? — запитує він здивовано.

— Так! — зриваюся. — Приходила! Але ти не був готовий до розмови, бо твій язик був у неї в горлі!

— Поль, я… це…

— Що — це?! Ну давай, збреши! У тебе це добре виходить! — кричу, вже не стримуючись.

— У той день Ілона справді мене поцілувала, — каже він швидко, — але я майже одразу її відштовхнув. Мабуть, ти пішла раніше і цього не побачила.

— Авжеж, — я ридаю. — Може, ти ще й не одружений з нею?

— Що? Ні! Звісно, що ні! — його очі сповнені розгубленості. — З чого ти це взяла?

— Коли ти поїхав, усі в університеті говорили, що Ілона поїхала з тобою. А потім… взимку, у день, коли народ… — вчасно зупиняю себе, щоб не сказати зайвого та ковтаю сльози, — я бачила її. Вона сказала, що ти зробив їй пропозицію і що ви скоро одружитесь.

— Це… якесь божевілля, — він проводить рукою по обличчю. — Так, вона теж поїхала до Канади, але не зі мною. Її батько влаштував її на стажування в ту ж компанію, де мав працювати і я. Але через кілька місяців її звільнили — вона не справлялася, і, здається, повернулася в Україну. Я не був з нею ні під час наших стосунків, ні після. Я ніколи не робив їй пропозицію. Якщо не віриш — я покажу тобі паспорт. Я ніколи не був одружений. Ні з нею, ні з будь-ким іншим. Ніколи.

— Що?.. — шепочу спантеличено. Все всередині зупиняється. Я нічого не розумію. Вона так переконливо це казала… Я всі ці роки була впевнена, що вони разом.

По щоці скочується ще одна сльоза. Рома обережно витирає її великим пальцем.

— Полько… моя маленька… пробач. Це я винен. У всьому я, — шепоче, обсипаючи моє обличчя поцілунками між словами.

А я… я не можу зупинитися. Я плачу. Мені так боляче, так важко — ніби хтось розірвав грудну клітку і витягнув з неї останні уламки серця.

Рома продовжує цілувати моє обличчя, шепочучи заспокійливі слова. Потім ніжно торкається губ — ледь відчутно, обережно. Ще один поцілунок — вже впевненіший, глибший. Він не поспішає, ніби боїться злякати, втратити цей крихкий момент. А коли я несміливо відповідаю, він поглиблює поцілунок, і десь усередині зароджується гарячий клубок, що сповзає вниз живота.

Я вже й забула, як це — цілуватися з чоловіком. Приємно. Хвилююче. Рома цілує вміло, смачно. І я починаю втрачати залишки здорового глузду. Обхоплюю його шию руками й відповідаю так само відчайдушно, як і він мене цілує. Мені зараз так добре, як не було вже п’ять років.

Його язик ковзає по моїх губах, пестить їх, проникає до рота, змушуючи здригатися. Він прикушує нижню губу, а тоді спускається нижче, обсипаючи шию вологими поцілунками, від яких моя шкіра вкривається сиротами. Рома проводить язиком вгору від ключиці до підборіддя, сильніше притискаючи мене до себе. І знову цілує в губи.

— Поїхали до мене, — шепоче, відриваючись від моїх губ буквально на кілька міліметрів, і знову пірнає до шиї, обсипаючи її поцілунками. 

І ось нарешті — мозок вмикається. Усвідомлення наших дій б’є, як ляпас.

— Ромо, припини, — кажу я, обережно, але рішуче відштовхуючи його. Та він ніби не чує, продовжує цілувати — вже біля ключиці.

— Ромо! Відвези мене додому! — вигукую, цього разу голосно.

Він здригається, одразу вирівнюється, дивиться на мене винувато.

— Чорт… Пробач. Пробач, що поспішаю, — каже тихо, майже пошепки. Його голос звучить розгублено і стурбовано.

Рома сідає рівно, шумно видихає, заводить двигун. А я з усіх сил намагаюся зібрати себе докупи — після всього почутого, після цього поцілунку. 

Всю дорогу до мого будинку ми мовчимо. Я дивлюся у вікно, але час від часу відчуваю на собі погляд Роми. Біля під’їзду він паркується, повертається до мене, починає щось говорити, але я його не слухаю. Відчиняю дверцята й майже вистрибую з машини.

Біжу до під’їзду, заходжу всередину, притуляюся спиною до холодних металевих дверей і роблю глибокий вдих. У грудях пече. Усвідомлення всього, що сталося, накриває з новою силою.

Піднімаюсь ліфтом. Ноги ватяні. Біля дверей квартири мої пальці тремтять, коли намагаюся влучити ключем у замкову щілину. Нарешті заходжу всередину, одразу опускаюся на лавку в коридорі й починаю плакати.

У голові знову й знову прокручується все — кожне слово, кожен погляд, кожен спогад п’ятирічної давнини. Виходить, у той день, коли я ледь не втратила нашу доньку, Ілона збрехала мені. І чомусь я вірю Ромі. Він був готовий показати мені документи, і говорив щиро. Надто щиро, щоби сумніватися.