Розділ 17 «Ніколи не був одружений»

— Хочу поговорити, — каже він, а я важко зітхаю. Дарма я думала, що він заспокоївся.

— Я ж тобі вже сказала: нам нема про що говорити, — відповідаю роздратовано. Різко відстібаю пасок безпеки та тягну на себе ручку, штовхаючи двері, але вони не піддаються.

— Ти серйозно?! — підвищую голос. — Випусти мене!

— Вибач, але інакше ти мене не слухатимеш, — говорить спокійно, що дратує ще більше. — Полька, будь ласка… — повертається до мене всім тілом. — Просто вислухай мене. І я більше ніколи не повертатимусь до минулого. Обіцяю.

Він говорить лагідно та обережно, а від його звернення в горлі з’являється пекучий клубок. Щоб він не бачив моїх сліз, я відвертаюся до вікна.

— Говори, — тихо кажу, не дивлячись на нього. Я не готова дивитися йому в очі. І ще більше — не хочу, щоб він бачив мої.

— П’ять років тому, — починає він, — я справді заклався з Санею… на тебе. У нас була така дурна гра.

У вухах починає дзвеніти. Одне його слово — «гра» — влучає у зранене серце, розриваючи його на частини. Просто гра… з живими людьми.

— Я знаю, це огидно, — промовляє він на видиху. — Але тоді я не бачив у цьому нічого страшного. Поводився, як останній виродок. Та коли ми познайомилися… — він замовкає, ніби намагається підібрати слова. — Я відразу зрозумів, що ти інша. Хоч не одразу усвідомив, що саме відчуваю. І не знаю, коли саме з’явилися справжні почуття, але я зрозумів, що кохаю тебе, коли ти плакала в моїх обіймах. Поль… можливо, все почалося як дурний спір, але я справді кохав тебе.

— Кохав? — повертаюся до нього. По щоках течуть сльози, які я так і не змогла стримати. — Про яке кохання ти говориш? Я ж бачила тебе з Ілоною в той день, коли ми домовилися зустрітися.

— Ти приходила? — запитує він здивовано.

— Так! — зриваюся. — Приходила! Але ти не був готовий до розмови, бо твій язик був у неї в роті!

— Поль, я… це…

— Що — це?! — вибухаю. Я так втомилася від його брехні й виправдань. — Ну давай, збреши! У тебе це добре виходить! — кричу, вже не стримуючись.

— У той день Ілона справді мене поцілувала, — каже він швидко. — Але я майже одразу її відштовхнув. Мабуть, ти пішла раніше і цього не побачила.

— Авжеж, — промовляю крізь сльози. — Може, ти ще й не одружений з нею?

— Що? — дивують. — Ні! Звісно, що ні! — відповідає розгублено. — З чого ти це взяла?

— Коли ти поїхав, усі в університеті говорили, що Ілона поїхала з тобою. А потім… взимку, у день, коли народ… — вчасно зупиняю себе, щоб не сказати зайвого. — Я бачила її. Вона сказала, що ти зробив їй пропозицію і що ви скоро одружитесь, — ковтаю сльози.

— Це… якесь божевілля, — він проводить рукою по обличчю. — Так, вона теж поїхала до Канади, але не зі мною. Її батько влаштував на стажування в ту ж компанію, де мав працювати і я. Але через кілька місяців її звільнили — вона не справлялася, і, здається, повернулася в Україну. Я не був з нею ні під час наших стосунків, ні після. Я ніколи не робив їй пропозицію. Якщо не віриш — я покажу тобі паспорт. Я ніколи не був одружений. Ні з нею, ні з будь-ким іншим. Ніколи.

— Що?.. — шепочу спантеличено, відчуваючи, як мені перехоплює дихання.

Я нічого не розумію. Вона так переконливо це казала… Я всі ці роки була впевнена, що вони разом.

По щоці скочується ще одна сльоза. Рома обережно витирає її великим пальцем.

— Полько… — лагідно промовляє, знову ріжучи мене цим зверненням. — Моя маленька… пробач. Це я винен. У всьому винен я, — шепоче, обсипаючи моє обличчя поцілунками між словами.

А я… я не можу зупинитися. Плачу, не стримуючись. Мені так боляче, так важко — ніби хтось розірвав грудну клітку і витягнув з неї розтерзане серце.

Рома продовжує цілувати моє обличчя, шепочучи заспокійливі слова. Раптом ніжно торкається губ — ледь відчутно, обережно. Ще один поцілунок — вже впевненіший, глибший. Він не поспішає, ніби боїться злякати, втратити цей крихкий момент.

А коли я несміливо відповідаю, він поглиблює поцілунок, і десь усередині зароджується гарячий клубок, що сповзає вниз живота.

Я вже й забула, як це — цілуватися з чоловіком. Приємно. Хвилююче. Рома цілує вміло, смачно. І я починаю втрачати залишки здорового глузду. Обхоплюю його шию руками й відповідаю так само відчайдушно.

Мені зараз так добре, як не було вже п’ять років. Його язик ковзає по моїх губах, пестить їх, проникає до рота, змушуючи все тіло тремтіти. Він прикушує нижню губу, а тоді спускається нижче, обсипаючи шию вологими поцілунками, від яких моя шкіра вкривається сиротами. І знову цілує в губи.

— Поїхали до мене, — шепоче, відриваючись від моїх губ буквально на кілька міліметрів, і знову пірнає до шиї, обсипаючи її поцілунками.

І ось нарешті мій мозок вмикається. Усвідомлення наших дій б’є, як ляпас.

— Ромо, припини, — кажу, рішуче відштовхуючи його.

Та він ніби не чує, продовжує цілувати чутливу шкіру.

— Ромо! — зупиняю його, підвищуючи голос. — Відвези мене додому!

Він здригається і одразу вирівнюється.

— Чорт… пробач, — промовляє винувато. — Пробач, що поспішаю, — шепоче, дивлячись мені в очі.

Його голос звучить розгублено й стурбовано.

Рома сідає рівно, шумно видихає, заводить двигун. А я з усіх сил намагаюся зібрати себе докупи — після всього почутого. Після шаленого поцілунку.

Всю дорогу до мого будинку ми мовчимо. Я дивлюся у вікно, але час від часу відчуваю на собі погляд Роми. Біля під’їзду він паркується, повертається до мене, починає щось говорити, але я його не слухаю. Відчиняю дверцята й майже вистрибую з машини.

Біжу до під’їзду, заходжу всередину, притуляюся спиною до холодних металевих дверей і роблю глибокий вдих. У грудях пече. Усвідомлення всього, що сталося, накриває з новою силою. Не розумію, як я дозволила статися цьому поцілунку.

Піднімаюся ліфтом. Ноги ватяні. Біля дверей квартири мої пальці тремтять, коли намагаюся влучити ключем у замкову щілину. Нарешті заходжу всередину, одразу опускаюся на лавку в коридорі й починаю плакати.