Розділ 16 «Запізно»

Збираючись на роботу, вирішую вдягнути чорну шкіряну спідницю довжини міді та кофтинку з відкритими плечима в тон. Обидві речі ми з Катею придбали під час нашого останнього спільного походу по магазинах. Тоді я зовсім не планувала купувати щось для себе — хотіла лише трохи оновити гардероб Аліси. Але Катя наполягла, посилаючись на те, що я рідко оновлюю свій гардероб і в цьому образі виглядаю розкішно.

Аліска знову поводиться чемно, тож збори минають спокійно. Поки вона снідає улюбленою кашею, я встигаю зібрати волосся у гладкий пучок на потилиці та зробити легкий макіяж. Потім швидко прибираю брудний посуд, а Аліска біжить збирати свій рюкзак.

Уже в коридорі допомагаю доні взутися та одягнути куртку. Потім і сама взуваю чобітки на шпильці та надягаю пальто.

— Мамо, ти сьогодні така красива! — із захватом промовляє доня, дивлячись на мене своїми великими блакитними очима.

Завмираю, розуміючи, що трохи переборщила. Якось неусвідомлено вдяглася гарніше, ніж зазвичай.

— Дякую, сонечко. Мама сьогодні трохи перестаралася, так? — запитую, усміхаючись, і поправляю на ній шапку.

— Ти завжди красива, але сьогодні — як бізнес-леді! — захоплено протягує доня.

— Прямо як бізнес-леді? — перепитую, сміючись.

— Угу! — киває з повною серйозністю.

Зітхаю, дивлячись на годинник. Переодягнутися я вже не встигну, тож доведеться залишити все, як є. Беру сумку, а Аліска, одягнувши рюкзачок на плечі, вкладає свою маленьку ручку в мою долоню. Так ми й виходимо з квартири, прямуючи до садочка.

Опинившись у садочку, допомагаю доні роздягнутися, цілую її на прощання, передаю виховательці й сама рушаю до зупинки. Сьогодні мені щастить — маршрутка виявляється майже порожньою. Я зручно вмощуюся біля вікна й спостерігаю за вулицями міста, що повільно оживають у звичній сірості.

Погода сьогодні вирішила потішити нас легким морозом, тож багнюка на дорогах зникла, залишивши по собі сухий хрускіт під ногами. У повітрі вже вловлюється зимова свіжість. До Дня святого Миколая лишилося зовсім небагато, тож сьогодні ввечері обов’язково запитаю в Аліски, що вона хоче отримати у подарунок.

Їдучи на роботу, намагаюся не думати про сьогоднішню поїздку з Романом. Витісняю його з думок, намагаючись сфокусуватися на звичних справах і планах. Мовчки складаю в голові список справ на тиждень: проєкти, дедлайни, звіти і, звичайно ж, планую час із донькою, щоб приділити їй достатньо уваги.

Заходжу до кабінету, коли Віка вже сидить за своїм столом. Вона зосереджено вдивляється в екран комп’ютера й не одразу помічає мене.

— Привіт, — вітаюся першою, знімаючи пальто.

— Привіт, — кидає у відповідь, на мить піднімаючи на мене погляд і знову повертаючись до екрана. — Нічого собі! — раптом вигукує, знову дивлячись на мене. — Ти що, на побачення зібралася?

— Що, занадто? — перепитую, підтискаючи губи.

— Та ні, ти що? Виглядаєш приголомшливо! — щиро каже вона, все ще не зводячи з мене очей.

— Чорт, — зітхаю, сідаючи у своє крісло. — Він точно подумає, що я для нього так вирядилася.

— О-о-о, це вже цікаво, — очі Віки загоряються цікавістю. — І хто цей «він»?

— Одна людина з минулого. Не зважай, — відповідаю й занурююся в екран монітора.

— Не хочеш розповідати — я зрозуміла, — киває вона і більше не докучає питаннями. Ось цим вона мені дуже подобається.

А я, втупившись у порожній екран, важко зітхаю. Ну що ж, вибору немає — вже ж вирядилася. Якщо щось запитає — скажу, що йду на побачення. Точно, так і скажу.

Сама собі усміхаюся, задоволена своєю ідеєю.

Занурююся в роботу настільки, що навіть забуваю про сьогоднішню зустріч з Романом. Та він усе ж нагадує про себе, надіславши мені повідомлення.

«Поїдемо на квартиру в обідню перерву, я зайду за тобою».

У мені миттєво спалахує обурення. Чому це він має заходити за мною? Ще цього не вистачало. А що подумає Віка, якщо шеф з’явиться в моєму кабінеті, щоб забрати мене серед білого дня?

Швидко набираю відповідь:

«Не варто. Я сама спущуся. Чекатиму вас на парковці».

Майже одразу приходить коротка відповідь:

«Окей».

Повертаюся до роботи. Сьогодні треба внести купу правок у черговий проєкт, бо замовник дуже прискіпливий. Його постійно щось не влаштовує. Він просить переробити, хоча зрештою ми щоразу повертаємося до початкового варіанту.

Зазвичай я намагаюся комунікувати із замовниками, пояснювати, чому варто залишити все, як є, аргументую кожне дизайнерське рішення. Зазвичай це працює. Але не цього разу. Цей чоловік — справжнє випробування мого терпіння. Тож я вже навіть не намагаюся його переконати — просто виконую, щоб швидше завершити цей проєкт і забути його, як страшний сон.

Коли до обідньої перерви лишається п’ять хвилин, я встаю й швидко збираюся, щоб, не дай Боже, Роман не вирішив прийти до мене сам, якщо я затримаюся.

— Віко, сьогодні обідай без мене — у мене зустріч, — кажу, одягаючи пальто.

— Ех, що ж поробиш… — із сумом зітхає вона. — Доведеться їсти в гордій самотності.

— Пробач, — винувато усміхаюся. — Все, я побігла, — кидаю наостанок та виходжу.

У ліфті відчуваю, як по тілу розповзається тремтіння, долоні стають вологими. А коли двері відчиняються на першому поверсі — ноги взагалі відмовляються слухатися. Чому я кожного разу так нервую перед зустріччю з Романом? І коли це вже мине?

Я відразу бачу його на парковці. Він стоїть, обпершись об свій темний позашляховик. На ньому сьогодні костюм шоколадного кольору, біла сорочка та чорне пальто. Волосся ідеально вкладене, а на обличчі легка щетина, що йому дуже пасує.

Помітивши мене, Роман відштовхується від авто і неспішно оглядає мене з голови до ніг. Від його погляду по шкірі пробігає хвиля мурах. Я намагаюся йти обережно, аби ганебно не перечепитися й не впасти просто біля нього.

Коли опиняюся поруч, Рома коротко вітається. Він обходить машину разом зі мною, відкриває двері та допомагає сісти, обережно торкаючись моєї руки. Від дотику його пальців по тілу розходиться тепло, яке складно ігнорувати. Я ховаю це відчуття глибше й зручніше вмощуюся у кріслі.