Розділ 15 «Проєкт»

Я повертаюся на своє робоче місце з дивним відчуттям порожнечі. Нарада не просто закінчилась несподівано — вона лишила по собі осад, наче хтось тільки-но поставив мене під мікроскоп. Погляд Марго переслідує, хоч я вже давно не в її кабінеті. Віка сідає поруч, зітхає й кидає на мене короткий погляд.

— Ти бачила, як вона глянула на тебе? — шепоче, відкриваючи свій ноутбук. — Наче ти вкрала в неї її нову брендову сумочку. 

Я усміхаюся, але всередині мені неспокійно. Відчуваю, що цей новий проєкт, отриманий напряму від директора, може обернутися проблемами. Особливо з Марго. Вона не прощає, коли щось відбувається без її участі.

Весь ранок минає за рутинними завданнями. Обідньої перерви чекала як на порятунок — просто хотілося вирватися з офісу й перевести дух. Ми з Вікою спускаємося до маленької кав’ярні за рогом. По дорозі вона, як завжди, ділиться новинами про своє чергове побачення. За ті кілька днів, що я була вдома, я навіть встигла скучити за її історіями. Хоч послухаю, як у когось життя вирує. У мене ж — усе давно за звичним графіком: дім, робота, дитина. Іноді здається, що живу в повторі, як у фоновому серіалі.

— Слухай, а не хочеш сходити зі мною на парне побачення? — раптом питає Віка, коли ми займаємо столик біля вікна.

— Ні, дякую, — сміюся. — Це точно не моє.

— Я серйозно. Ти молода, красива, а вже хрест на собі поставила. Пішла б, розвіялася, гарно провела час.

— Вік, пробач, але мене це не цікавить. Мені не потрібні стосунки. Мене все влаштовує, чесно.

— Ну взагалі-то… можна ж просто для фізичного задоволення, — каже вона, трохи знизуючи плечима. — Секс — це важлива складова життя жінки.

— Я так не можу. Справді. Нічого не маю проти сексу без зобов’язань — це особиста справа кожного. Але такий формат не для мене.

— Ти не подумай, я не тисну, — швидко додає Віка. — Я все розумію. Просто хотіла тебе трохи розворушити. Але більше лізти не буду, обіцяю.

Я усміхаюся, вдячна за її щирість і турботу.

— Я знаю, — кажу м’яко. — І дякую, що хвилюєшся. Просто зараз мені добре так, як є. Без зайвих ускладнень.

Ми замовляємо каву й тістечка, і розмова поступово переходить на щось легше — моду, подорожі, плани на вихідні. Віка більше не згадує про побачення та стосунки, і я вдячна їй за те, що вона не тисне. 

Повернувшись до офісу, ми знову сідаємо за роботу. Минає трохи часу, і на екрані з’являється повідомлення від Романа:

«Завтра поїдемо на обʼєкт, щоб ти побачила все на власні очі.»

Перечитую кілька разів, повільно видихаю. Завтра нам доведеться провести разом кілька годин в одному закритому приміщенні. Ще одне випробування для мого серця.

Швидко набираю коротке повідомлення у відповідь: «Добре.» 

Працюю далі, але зосередитися складно — думки раз у раз тікають до завтрашньої поїздки. Уявляю, як ми їдемо, як він щось пояснює, як дивиться…

Соромно зізнатися, але я шукаю спосіб уникнути цієї зустрічі. Прокручую в голові десятки варіантів — усе марно. Жодна відмазка не звучить переконливо навіть для самої себе.

Раптом з роздумів мене вириває знайомий дзвінкий стукіт підборів. Піднімаю очі — до нас із Вікою заходить Марго. Що її сюди принесло?

— Поліно, Роман Вікторович сказав передати мені той проєкт, який він тобі доручив, — говорить вона з показною ввічливістю, підкреслено спокійним тоном.

— О, справді? — щиро дивуюсь. Хм… Щойно він писав про виїзд на обʼєкт. Навіщо мені тоді їхати, якщо проєкт забирає Марго?

— Так, ми з ним поговорили, і він вирішив, що я впораюся краще, — додає вона з легкою посмішкою, ніби це вже вирішене питання.

— Що ж, я не проти. У мене і так вистачає роботи, — відповідаю спокійно. Хоча всередині все палає. Це виглядає як відверта брехня, і найгірше — я чомусь не хочу віддавати цей проєкт. Ще годину тому він здавався мені зайвим тягарем, а зараз…

Просто думка про те, що Марго буде крутитися поруч із Романом, викликає в мені дивне тремтіння. Це не ревнощі. Просто… просто не подобається.

— Так легко відмовляєшся? — перепитує вона з помітним здивуванням у голосі.

— Я ж сказала, що в мене повно інших завдань. Та й, чесно кажучи, я не надто хотіла його брати. Просто директор дуже наполягав, — знизую плечима, намагаючись зберегти спокійний, нейтральний тон.

Марго кидає на мене уважний, трохи колючий погляд.

— Що ж, добре. Тоді надішли мені всі дані по ньому.

— За цим вам краще звернутися до Романа Вікторовича, — спокійно відповідаю, дивлячись їй просто в очі. — Мені він ще не передав жодної інформації.

Нахабно брешу. Останнім часом це увійшло у звичку. Не знаю, навіщо це роблю, та є в мені впертість, яка не дає віддати цей проєкт. Наче Марго прийшла не просто забрати роботу — а витягнути з-під мене щось важливе. Тож якщо вона вже все “погодила” з Лісовським — нехай сама з ним і з’ясовує.

Марго стискає губи, на мить заплющує очі — ніби бореться з собою, щоб не зірватися. Потім натягнуто всміхається й без слова розвертається до виходу. Її каблуки цокають по підлозі з кожним кроком, ніби краплі роздратування, що ледь стримуються на поверхні.

— Що це щойно було? — шепоче Віка, нахиляючись до мене, коли двері за Марго зачиняються.

— Не знаю, — зітхаю. — Але це точно дивно. Навіщо він наполягав, щоб я взяла цей проєкт, якщо тепер просто віддав його їй?

— Ти думаєш, він справді це зробив? — Віка підозріло примружується. — Та ну. Ти ж бачила її обличчя після того, як ти сказала звернутися до Лісовського. В неї аж очі кровʼю налилися. 

Я мовчу. В голові крутиться безлад. У мене теж з’явилося відчуття якогось обману. Але хто зна… Можливо, Роман справді передумав і просто не встиг мені сказати.

Після обіду намагаюся зосередитися, але думки вперто тікають від справ. Усе, що пов’язане з цим проєктом, — тягне за собою надто багато питань.

Нарешті не витримую й пишу Роману:

«Романе Вікторовичу, Марго повідомила, що ви передали їй дизайн квартири свого друга. Мені передати їй усі дані?»