Розділ 15 «Клятий проєкт»

Повертаюся на своє робоче місце з дивним відчуттям порожнечі. Нарада залишила по собі неприємний осад, наче хтось щойно поставив мене під мікроскоп. Погляд Марго переслідує, хоч я вже давно не в її кабінеті.

Віка сідає поруч, зітхає й спрямовує на мене свій погляд.

— Як вона глянула на тебе, — промовляє вражено, відкриваючи свій ноутбук. — Наче ти увела в неї мужика.

Я задумуюся, відчуваючи неспокій. Щось підказує мені, що цей новий проєкт може обернутися проблемами. Особливо з Марго. Її точно зачепило те, що все відбулося без її участі.

Весь ранок минає за рутинними завданнями. А обідньої перерви я чекала, як води у пустелі. Хотілося вирватися з офісу й перевести дух.

І коли вона нарешті починається, ми з Вікою спускаємося до маленької кав’ярні за рогом. По дорозі вона, як завжди, ділиться новинами про своє чергове побачення. За ті кілька днів, що я була вдома, я навіть встигла скучити за її історіями. Хоч послухаю, як у когось життя вирує. У мене ж усе давно за звичним графіком: дім, робота, дитина. Іноді здається, що моє життя крутиться по колу.

— Слухай, а не хочеш сходити зі мною на парне побачення? — раптом пропонує Віка, коли ми займаємо столик біля вікна.

— Ні, дякую, — сміюся. — Це точно не моє.

— Я серйозно. Ти молода, красива, а вже хрест на собі поставила. Пішла б, розвіялася, гарно провела час.

— Вік, пробач, але мене це не цікавить, — кажу впевнено. — Мені не потрібні стосунки. Мене все влаштовує, чесно.

— Ну взагалі-то… можна ж просто для фізичного задоволення, — промовляє вона, знизуючи плечима. — Секс — важлива складова життя жінки.

— Я так не можу. Справді. Нічого не маю проти сексу без зобов’язань — це особиста справа кожного. Але такий формат не для мене.

— Ти не подумай, я не тисну, — швидко додає Віка. — Я все розумію. Просто хотіла тебе трохи розворушити. Але більше лізти не буду, обіцяю.

— Я знаю, — кажу, м’яко усміхаючись. — І дякую, що хвилюєшся. Просто зараз мені добре так, як є. Без зайвих ускладнень.

Ми замовляємо каву й тістечка, і розмова поступово переходить на щось легше — моду, подорожі, плани на вихідні. Віка більше не згадує про побачення та стосунки, і я вдячна їй за те, що вона не тисне.

Повернувшись до офісу, ми знову сідаємо за роботу. Я з головою поринаю у створення дизайну. Минає трохи часу, і від роботи мене відволікає вхідне повідомлення від Романа.

«Привіт. Завтра поїдемо на об’єкт, щоб ти побачила все на власні очі».

Перечитую кілька разів, повільно видихаю. Завтра нам доведеться провести разом кілька годин в одному закритому приміщенні. Ще одне випробування для мого серця.

Швидко набираю коротке повідомлення у відповідь.

«Добре».

Повертаюся до роботи, але зосередитися складно — думки раз у раз тікають до завтрашньої поїздки. Я знову і знову прокручую в голові варіанти того, як може минути ця зустріч. І в кожному з них мені важко перебувати поруч із Ромою.

Соромно зізнатися, але в своїй голові я шукаю спосіб уникнути цієї поїздки. Прокручую десятки варіантів, але все марно. Жодна відмовка не звучить переконливо навіть для самої себе.

Раптом із роздумів мене вириває знайомий дзвінкий стукіт підборів. Піднімаю очі — до нас із Вікою заходить Марго. Подумки дратуюся, але обличчя стараюся залишати незворушним. І якого біса її сюди принесло?

— Поліно, — звертається вона до мене, і я вже, здається, знаю з якого приводу. — Роман Вікторович сказав передати мені той проєкт, який він тобі доручив, — говорить вона з показною ввічливістю.

— О, справді? — щиро дивуюся. Хм… Він же щойно писав про виїзд на об’єкт. Навіщо мені тоді їхати, якщо проєкт забирає Марго? Щось не сходиться.

— Так, ми з ним поговорили, і він вирішив, що я впораюся краще, — додає вона з легкою посмішкою, ніби це вже вирішене питання.

— Що ж, я не проти. У мене і так вистачає роботи, — відповідаю спокійно. Хоча всередині все палає. Це виглядає як відверта брехня, і найгірше — я чомусь не хочу віддавати цей проєкт. Ще годину тому він здавався мені тягарем, а зараз… Просто думка про те, що Марго буде крутитися поруч із Романом, викликає в мені дивне тремтіння. Це не ревнощі. Просто… просто мені це не подобається.

— Так легко відмовляєшся? — перепитує вона з помітним здивуванням у голосі.

— Я ж сказала, що в мене повно інших завдань. Та й, чесно кажучи, я не надто хотіла його брати. Просто директор дуже наполягав, — знизую плечима, намагаючись зберегти спокійний тон.

Марго кидає на мене такий погляд, ніби намагається прочитати мої думки.

— Що ж, добре, — опановує себе, повертаючи собі колишню байдужість. — Тоді надішли мені всі дані по ньому.

— За цим вам краще звернутися до Романа Вікторовича, — спокійно відповідаю, дивлячись їй просто в очі. — Мені він ще не передав жодної інформації.

Нахабно брешу. Останнім часом це увійшло у звичку. Не знаю, навіщо це роблю, але в мені з’являється якась дурна впертість, яка не дає віддати цей проєкт. Наче Марго прийшла не просто забрати роботу — а забрати в мене щось важливе. Тож якщо вона вже все «погодила» з Лісовським — нехай сама з ним і з’ясовує.

Марго стискає губи, на мить заплющує очі — ніби бореться з собою, щоб не зірватися. Потім натягнуто всміхається й без слова розвертається до виходу. Її підбори цокають по підлозі з кожним кроком, б’ючи по моїй нервовій системі. Чомусь цього разу вона роздратувала мене більше, ніж зазвичай.

— Що це щойно було? — каже Віка, нахиляючись до мене, коли двері за Марго зачиняються.

— Не знаю, — зітхаю. — Але це точно дивно. Навіщо він наполягав, щоб я взяла цей проєкт, якщо тепер просто віддав його їй?

— Ти думаєш, він справді це зробив? — фиркає Віка. — Вона точно бреше. Ти ж бачила її обличчя після того, як ти сказала звернутися до Лісовського. У неї аж очі кров’ю налилися.

У голові безлад. Я теж думаю, що Марго збрехала, але хто знає — можливо, Роман справді передумав і просто не встиг мені сказати.