Розділ 14 «Цікаво»

Ще кілька днів я перебуваю вдома. Сидіти без діла в мене не виходить, тож завершую два проєкти й починаю ознайомлюватися з новим — тим самим, що для друга Роми.

Щойно відкриваю планування квартири, одразу розумію: це квартира мрії. Високі стелі, багато простору, панорамні вікна та два поверхи. Ідеальне поєднання всього, що я так люблю в архітектурі та інтер’єрі.

Згодом з’ясовується, що квартира розташована в житловому комплексі, який наша фірма будувала кілька років тому. Я, звісно, про нього чула, але без подробиць — вони мені були ні до чого, адже як дизайнер я участі в його створенні не брала. Найчастіше я займаюся окремими дизайн-проєктами вже готових об’єктів, де потрібно розробити концепцію інтер’єру.

Великі проєкти, які наша компанія реалізовує з нуля — від будівництва до фінального оздоблення, — завжди веде головна дизайнерка. Чому саме вона — загадка. Можливо, просто не хотіла ділитися такою крутою роботою. А можливо, колишній директор не хотів довіряти такі масштабні проєкти звичайному дизайнерові.

Лисичка ще один день провела з Лідією Михайлівною та Катею, а коли мені стало значно краще — я забрала її додому. П’ятницю ми провели лише вдвох. Цілий день лінилися, відпочивали та ласували смаколиками.

Моя доня була в захваті: по-перше, не довелося йти до садочка, а по-друге — мама нарешті весь день удома.

Вихідні минули, як зазвичай: разом ходили до супермаркету, Аліска погралася в дитячій кімнаті та, звісно, отримала своє улюблене какао. А вдома, за нашою традицією, ми готували щось смачненьке й дивилися її улюблені мультики — ті самі, які вона вже бачила десятки разів, і я разом із нею.

Ранок понеділка видається напрочуд спокійним — лисичка швидко збирається до садочка і навіть не капризує. Чи то наближення Дня Святого Миколая вплинуло, чи, може, вона просто скучила за друзями після вихідних.

Відвівши Аліску, я, оминаючи калюжі з парасолею в руках, прямую до зупинки. Сьогодні — перший день зими, але, здається, осінь не поспішає віддавати їй повне правління й вирішила залити місто дощем.

Ненавиджу таку погоду. Дощ ллє як з відра, усе навколо похмуре, сіре й брудне. Я люблю справжню зиму — зі снігом, морозом, білими вулицями та святковою атмосферою. Але останні роки зима нас зовсім не радує, тому настрій доводиться створювати самостійно.

Ми з донею зовсім скоро поставимо ялинку, прикрасимо квартиру, напечемо імбирного печива й будемо їсти його з какао, дивлячись якийсь різдвяний мультик.

Отак, занурена у думки й передсвяткові плани, я доїжджаю до офісу. До початку робочого дня ще є трохи часу, тож забігаю до кав’ярні дорогою й беру нам із Вікою каву та круасани.

За десять хвилин я вже піднімаюся ліфтом на наш поверх. У кабінеті скидаю вологе пальто й розкриваю парасолю, щоб вона висохла. Майже відразу за мною з’являється Віка.

— О, привіт! Нарешті ти повернулася! — каже вона, знімаючи куртку й усміхаючись.

— Привіт. А ти що, сумувала? — усміхаюся у відповідь.

— Аякже! Я тут сама ледь не збожеволіла за ці дні, — сміється Віка.

Я вже відкриваю рота, щоб сказати їй, що звільняюся, але в останній момент вирішую змовчати. Якщо скажу — вона точно запитає чому, а я не зможу відповісти. Та й, чесно кажучи, не хочу.

— Я купила нам каву й круасани, — кажу, киваючи на стаканчики й пакет, які вже поставила на її стіл.

— Поль, ти чудо! — радісно вигукує вона. — Я якраз не встигла поснідати.

Віка бере каву й уже підносить її до губ, як до кабінету влітає Сашко, наш колега-дизайнер.

— Дівчата, Марго збирає всіх у себе! — швидко кидає він і зникає.

Віка важко зітхає й ставить стакан назад на стіл.

— Чорт, ну не могла вона побути у відпустці хоча б ще трохи? — бурчить роздратовано. — Як же добре було без її нескінченних зборів… І так усі нормально працювали.

— Схоже, кава відкладається, — зітхаю я.

Встаю зі стільця, і ми разом із Вікою прямуємо до кабінету Марго.

Марго — наша головна дизайнерка. Вона приблизно одного віку з Ромою, симпатична й розумна жінка. Але має один дуже виразний мінус — вона обожнює демонструвати свою зверхність. Усе її єство ніби кричить: «Я тут головна, а ви повинні підкорятися!»

Вона постійно наголошує, що тільки вона може впоратися зі складними та великими проєктами. Чому саме їй їх завжди довіряють — не розумію. Особисто я не вважаю її особливою.

Як на мене, вона — цілком звичайна дизайнерка. Більшість її проєктів схожі один на один, ніби зроблені під копірку. Не те щоб я вважала себе винятковою — я звичайна. Але й Марго така сама, як усі ми. Просто з більшими амбіціями й умінням себе подати.

Марго не було на роботі майже три тижні — через відпустку. І весь наш відділ, не приховуючи, насолоджувався її відсутністю. Вона обожнює влаштовувати наради у себе в кабінеті через день — нібито щоб обговорити наші проєкти, але насправді, щоб нагадати, хто тут головний.

Ми з Вікою неквапливо заходимо до кабінету. Майже всі вже зібралися. Сідаємо на місця подалі від начальниці й мовчки чекаємо.

Я крадькома кидаю на неї погляд — і по спині, як завжди, пробігають неприємні мурахи.

Ще одна причина, чому вона мені не до вподоби — вона до болю нагадує мені Ілону. І зовнішністю, і поведінкою. Завжди з тим самим зверхнім, оцінюючим поглядом, ніби зважує, чи гідний ти її присутності.

Коли останній співробітник заходить до кабінету, Марго повільно, майже театрально підіймається зі свого місця й натягнуто усміхається.

— Привіт, колеги, — промовляє вона, знову оглядаючи кабінет своїм зверхнім поглядом. — Рада вас усіх бачити. Попри те, що сонячна Іспанія була неймовірною, я все ж трохи скучила за роботою.

Вона робить паузу, переводячи погляд з одного на іншого.

— Сподіваюся, мені не доведеться розгрібати за вами гори недоробок. Бо ж вас, як дітей, постійно потрібно контролювати, — награно сміється.

Її усмішка лишається на місці, але в голосі — та сама добре знайома зневага. Вона завжди каже це ніби жартома, але ми всі розуміємо, що вона не жартує.