Розділ 13 «Немає сил»

Заплющивши очі, я навіть не помітила коли заснула. А коли прокинулася побачила, що рома все ще сидить поруч. Як і обіцяв. 

Він щось зосереджено переглядає у телефоні, трохи нахмурившись. І поки він не помітив, що я прокинулася — дозволяю собі роздивлятися його. Я просто не маю сил опиратися цьому бажанню. 

У якийсь момент мені захотілося не просто дивитись, а доторкнутися. Пригорнутись. Сховатись у його обіймах. Але разом із цим бажанням прийшло й болюче згадування про те, як він вчинив зі мною.

Я подумки насварила себе за цю слабкість. Моє дурне серце, яке п’ять років тому він розтоптав, усе ще кохало й тужило. Але водночас я продовжувала його ненавидіти. 

Після крапельниці та короткого сну, мені стало значно краще, тож Рома повіз мене додому, дорогою заїхавши до аптеки. Він мовчки купив усе необхідне й передав мені пакет із ліками. А коли я спитала, скільки винна, глянув так, наче я його образила. Я вирішила не наполягати — закрила тему, хоч і почувалася ніяково.

Приїхавши до мого підʼїзду, він хотів провести мене аж до квартири, але я рішуче відмовилася: сказала, що не хочу, аби його побачили сусіди — ще ж повідомлять “моєму хлопцю”.

Я тонула у власній брехні з кожним днем усе глибше. Й однієї тільки думки, що він тепер знає мою адресу, було достатньо, щоб відчути неспокій й страх бути розкритою. 

Піднявшись до квартири, я ще хвилин п’ятнадцять стою біля вікна, спостерігаючи, як машина Роми не рушає з місця.

Не дивлячись на те що мій стан покращився, сонливість мене не відпускає. Тож я дозволяю собі трохи розслабитися — розкіш, яку не могла собі дозволити останні п’ять років. Лягаю в ліжко й одразу провалюся у міцний сон.

Прокидаюся від дзвінка телефону. Спершу я не можу зрозуміти, що відбувається, де я, й чому на вулиці вже темно. А прийшовши до тями беру телефон до рук та побачивши на екрані імʼя подруги, мимоволі посміхаюся. 

— кхм... Так, Катю, — відповідаю, прокашлюючись.

— Як ти там, кицюня? — питає подруга і в її голосі чується хвилювання.

— Та наче нормально, — промовляю сідаючи в ліжку. — Була в лікарні, зробили крапельницю. Тепер почуваюсь значно краще. 

— Ти? В лікарні? — дивується Катя. Вона прекрасно знає, що я зазвичай усі хвороби переношу на ногах та й лікарні я не переношу, після пологів. 

— Нуу… взагалі-то мене відвіз Рома, — тихо зізнаюся. — Побачив, що я хвора, й наполіг, що відвезе додому. А перед тим ще й у клініку завіз.

— Оу, — вигукує Катя. — Він така складна людина. Я все не можу трактувати його поведінку, — задумливо промовляє вона. — Поль, а ви взагалі говорили про те, що сталося? — обережно запитує. 

— Ні. Нам немає про що говорити, — відрізаю. — І його сьогоднішня поведінка нічого не змінить.

Мимоволі згадую, як він сидів біля мого ліжка, поки я спала. Але цього разу я не піддамся на його широкі жести. Бо навряд чи я зможу переживе все те ж саме, що і пʼять років тому — знову. 

— Що там лисичка? — вирішую змінити тему. Не хочу продовжувати говорити про Рому. 

— О, наша лисичка чудово! — протягує задоволено. — Але каже, що вже скучила за тобою. І ще весь вечір тараторить про якогось Максика. 

— Оце нове кохання Аліски. Якийсь новий хлопчик із групи — він віддав їй своє пюре.

— Ой, не можу! — сміється Катя. —  Молодець Аліска. Так і треба — з чоловіків завжди треба мати вигоду!

— Кать, ти як скажеш… Їй лише чотири, — обурююся я, але все ж усміхаюся. 

— А наративи вже правильні, Не те що в її матері, яка занадто самостійна, — як завжди бурчить подруга. —  до речі, твоя дитина сьогодні питала, коли вона зможе працювати, щоб мама не ходила на роботу і не плакала через неї.

— Ох… — видихаю, відчуваючи як серце боляче стискається. 

— Це через нього? — обережно питає Катя.

Заплющивши очі, я навіть не помітила, як заснула. А прокинувшись, бачу, що Рома все ще сидить поруч. Як і обіцяв.

Він щось зосереджено переглядає у телефоні, трохи нахмурившись. І поки він не помітив, що я прокинулася, — дозволяю собі роздивлятися його. Я просто не маю сил опиратися цьому бажанню.

Його обличчя виглядає втомленим, але водночас таким рідним, що в грудях щемить. Темне волосся трохи спадає на лоб, щетина робить риси жорсткішими, а між бровами залягла ледь помітна зморшка. Рома завжди так хмуриться, коли про щось серйозно думає. Його плечі широкі, постава впевнена — навіть сидячи він виглядає сильним і надійним.

Раптом я розумію: мені хочеться не просто дивитися, а доторкнутися. Пригорнутися. Сховатися в його обіймах. Але разом із цим бажанням приходить болючий спогад про те, як він вчинив зі мною.

Я подумки сварю себе за цю слабкість. Моє дурне серце, яке п’ять років тому він розтоптав, усе ще кохає й тужить. Але водночас я продовжую його ненавидіти.

Після крапельниці та короткого сну мені стало значно краще, тож Рома везе мене додому, дорогою заїхавши до аптеки. Він мовчки виходить і так само мовчки повертається, передаючи мені пакет із ліками. А коли я питаю, скільки винна, дивиться на мене так, наче я його образила. Вирішую не наполягати, хоч і почуваюся ніяково.

Машина плавно заїжджає у двір мого будинку. Рома паркується біля мого під’їзду й чомусь відстібає пасок безпеки.

— Я проведу тебе, — каже він, уже беручись за ручку дверцят.

— Не треба, — швидко зупиняю його.

Він завмирає й дивиться на мене, знову нахмурившись. Мої слова його дратують — це я знаю точно.

— Поліно, ти щойно була під крапельницею, — суворо промовляє він. — А якщо тобі стане погано?

— Я нормально себе почуваю, тому не варто, — стримую роздратування.

Рома важко зітхає, ніби втомився від моєї впертості. Та я відчуваю те саме стосовно нього.

— Чому ти така вперта?

— Просто… не хочу, щоб нас бачили сусіди, — безсоромно брешу.

— Ну побачать і що?

— Я ж казала, що в мене є хлопець. І він дуже ревнивий. Якщо хтось із сусідів побачить, як ти мене проводжаєш, обов’язково донесуть, — відводжу погляд та опускаю його на свої руки. Не можу брехати йому дивлячись йому в очі.