Розділ 13 «Я зовсім не готова»

Під час крапельниці я таки заснула. Повіки раптом стали важкими, й опиратися сну не було сил. А коли прокинулась — побачила, що Рома все ще сидить поруч. Як і обіцяв. Він щось переглядав у телефоні — обличчя зосереджене, трохи похмуре. Поки не помітив, що я прийшла до тями, я просто спостерігала за ним.

У якийсь момент мені захотілося не просто дивитись, а доторкнутися. Пригорнутись. Сховатись у його обіймах. Але разом із цим бажанням прийшло й болюче згадування про те, як він вчинив зі мною.

Я подумки насварила себе за цю слабкість. Моє дурне серце, яке п’ять років тому він розтоптав, усе ще кохало й тужило. Але водночас я продовжувала його ненавидіти. 

Після клініки Рома повіз мене додому, дорогою заїхавши до аптеки. Він мовчки купив усе необхідне й передав мені пакет із ліками. А коли я спитала, скільки винна, глянув так, наче я його образила.

Я вирішила не наполягати — закрила тему, хоч і почувалася ніяково.

Він підвіз мене просто до під’їзду. Хотів провести до квартири, але я рішуче відмовилася: сказала, що не хочу, аби його побачили сусіди — ще ж повідомлять “моєму хлопцю”.

Я тонула у власній брехні з кожним днем усе глибше. Й однієї тільки думки, що він тепер знає мою адресу, було достатньо, щоб відчути неспокій.

Піднявшись до квартири, я ще хвилин п’ятнадцять стояла біля вікна, спостерігаючи, як машина Роми не рушає з місця.

Після крапельниці стало значно краще, але сонливість не відпускала. Я дозволила собі трохи розслабитися — розкіш, яку не могла собі дозволити останні п’ять років. Лягла в ліжко й одразу провалилася у сон.

Прокинулася від дзвінка. Спершу не второпала, що відбувається, де я, й чому на вулиці вже темно. Прийшовши до тями, потягнулася до телефона на приліжковій тумбі. На екрані висвітилося ім’я подруги.

— Так, Катю, — відповіла я, голос ще хрипів від сну.

— Як ти там, кицюня? — запитала вона.

— Та наче нормально. Була в лікарні, зробили крапельницю. Тепер почуваюсь значно краще, — сказала й сіла в ліжку.

— Ти? В лікарні? — щиро здивувалась Катя. Вона ж знає, що я зазвичай усі хвороби переношу на ногах.

— Нуу… взагалі-то мене відвіз Рома, — тихо мовила я. — Побачив, що я хвора, й наполіг, що відвезе додому. А перед тим ще й у клініку завіз.

— Оу, — тільки й мовила Катя, а потім додала. — Він така складна людина. Я все не можу трактувати його поведінку. Поль, а ви взагалі говорили про те, що сталося?

Вона вимовила це так обережно, ніби боялася розворушити стару рану. Вона знала, як мені важко.

— Ні. Нам не про що говорити. І його сьогоднішня поведінка нічого не змінить.

Мимоволі я згадала, як він сидів біля мого ліжка, поки я спала. Але цього разу я не піддамся на його добрі вчинки та широкі жести, Бо наступного разу він може знищити не лише моє серце, а всю мене.

— Що там Лисичка? — вирішила я змінити тему. Більше не хотілося говорити про Рому.

— О, наша Лисичка чудово! Але каже, що вже скучила за тобою. І ще весь вечір тараторить про якогось Максика, — Катя усміхалась, я чула це.

— Оце нове кохання Аліски. Якийсь новий хлопчик із групи — він віддав їй своє пюре.

Катя розсміялася заливисто, я теж не втрималась і засміялась разом із нею.

— Ой, не можу! Молодець Аліска. Так і треба — з чоловіків завжди треба мати вигоду!

— Кать, ти як скажеш… Їй лише чотири, — відповіла я, усе ще усміхаючись.

— А наративи вже правильні! Не те що в її матері, яка занадто самостійна. До речі, твоя дитина сьогодні питала, коли вона зможе працювати, щоб мама не ходила на роботу і не плакала через неї.

— Ох…

— Це через нього? — лагідно спитала Катя.

— Просто… У понеділок я передала йому свою заяву, — видихнула я. — А він сказав, що маю відпрацювати два тижні. Потім почав питати, чи в мене хтось є. І я… я збрехала. Сказала, що в мене є чоловік.Мені здається, він хотів поговорити про минуле, але я зупинила його. Мені важко навіть бачити його. А говорити… про спільне минуле… сил просто немає. І мене накрило…

— Поль… може, все ж варто поговорити. Може, тобі стане легше, коли все проясниться.

Я важко зітхнула. І знову ми повернулися до цієї теми. 

— Ні, Катю. Не стане. Я не знаю, що ще має статися, щоб мені стало легше.

— Може, просто час має пройти, — тихо мовила вона після паузи. — Хоча, здається, вже й так пройшло більше, ніж достатньо…

— А відчуття таке, ніби тільки вчора все це було. Знаєш, я ніби жила інше життя, поки він був десь далеко. Я навчилася дихати без нього, навчилася сміятися, не згадуючи. А тепер… ніби все знову повернулося. І я не готова. Я зовсім не готова його бачити.

— Тоді тобі точно варто звільнитися, якщо тобі настільки важко, — впевнено сказала Катя, хоча ще нещодавно вмовляла мене не поспішати з цим рішенням.

— Тільки він наполягає на відпрацюванні, — зітхнула я. — І ще ж я взяла новий проєкт… від якогось його друга. Спочатку відмовлялася, але коли почула про гарний відсоток, погодилася. Бо гроші зайвими не бувають. Та й не знаю, як швидко знайду нову роботу після звільнення. Я занадто меркантильна?

— Ні, люба, — лагідно відповіла Катя. — Ти — мати-одиначка. І тебе точно неможливо звинуватити в меркантильності. 

— Просто іноді здається, що я застрягла між виживанням і спробою залишатися людиною, — прошепотіла я.

— Ти ж робиш це для дитини, — сказала вона. — І це найголовніше.

— Дякую, Кать. Якби не ти і Лідія Михайлівна, я б, мабуть, давно з’їхала з глузду.

— Ми з тобою, Поль. Завжди. І Аліска тебе дуже любить. Он, всього день тебе не бачила, а вже так сумує.

Я усміхнулась, глянувши у вікно. За шибкою мерехтіли вогні сусідніх будинків, і здавалося, що весь світ десь далеко, десь за межами мого маленького всесвіту. А я — тут. У тиші, в напівтемряві кімнати, де все здається мені знайомим і рідним. Тут я відчуваю себе у безпеці. 

Ми з Катею ще трохи поговорили. Вона розповідала про роботу, про смішний випадок з клієнтом й про свого чергову інтрижку. Катя завжди була доволі легковажною у стосунках — не тому, що не вміє кохати, а тому, що давно переконала себе, ніби не створена для великого кохання.