Розділ 12 «Хоч на мить»

Поліна
Опускаючись ліфтом, мимоволі згадую розмову Роми зі Славою — і посміхаюся. Не можу не зізнатися, його слова мене приємно здивували Коли він залишився у приймальні, я, не стримавшись, затрималася за дверима, щоб трохи підслухати. Насправді я вже подумала, що між ними щось є, і боялася почути підтвердження цьому. Спершу справді здалося, ніби йому подобається її манера поведінки та відвертий зовнішній вигляд. Але він досить різко дав зрозуміти, що все зовсім не так. І, хоч як я злюся на нього, сьогодні йому вдалося мене трохи потішити. Та й мабуть мати кохананку було б занадто, навіть для нього. 

Рома стоїть поруч, спершись плечем об стінку ліфта, і задумливо дивиться вниз. Сьогодні він виглядає бездоганно: чорний костюм, біла сорочка, чорне пальто. Волосся акуратно зачесане назад, на обличчі — легка, але вже помітна щетина. І хоч в минулому його скуйовджене волосся здавалося мені чарівним, зараз ця ідеальна укладка надає йому солідності, а щетина — ще більшої мужності. За ці п’ять років він став ще привабливішим. Плечі ширші, фігура міцніша, що помітно через те як сорочка натягується на м’язах. На лобі та в куточках очей — перші зморшки.

Але попри зовнішні зміни, він досі той самий Рома, якого я знала: з тим же характером, тими ж живими, емоційними реакціями. Насправді, я спостерігала їх всі ці роки — у нашій доньці. Така вже іронія долі: я намагалася його забути, але щодня дивилася в очі його маленькій копії.

Ми виходимо з ліфта мовчки. Рома йде попереду, а я волочуся за ним — сил зовсім немає. В іншій ситуації я б напевно посперечалася з ним і поїхала додому сама, але зараз у мене навіть на це не вистачає енергії. Тож хай везе. У цьому ж немає нічого особливого, тим більше, що Лисички сьогодні вдома не буде.

Ще зранку, коли зрозуміла, що захворіла, подзвонила Лідії Михайлівні. Ми домовилися, що Аліска побуде в них кілька днів, аби не підхопити заразу.

Рома підходить до чорного позашляховика, розблоковує його та відчиняє дверцята для мене. Кидаю на нього короткий погляд і мовчки сідаю всередину. Він обходить авто, сідає за кермо, допомагає мені пристебнути пасок безпеки, сам пристібується — і ми рушаємо.

Я мимохіть оглядаю салон. Нічого цікавого. Ні жіночих дрібниць, ні дитячих іграшок. Лише ідеальна чистота і запах нового авто. Машина, вочевидь, новенька. Можливо, просто ще ніхто не встиг тут “обжитися”, або ж у Ілони — свій транспорт.

Поринаю в думки й не одразу помічаю, що Рома не запитав мою адресу. Можна було б припустити, що побачив її у моїй особовій справі, але ми їдемо зовсім не в той бік.

— Куди ти мене везеш? — питаю з образою в голосі.

— У лікарню, — відповідає рівно, не відводячи очей від дороги.

— Не треба мене в лікарню. Відвези додому. Відлежуся день — і завтра вийду на роботу, — намагаюся говорити спокійно, але з Романом це рідко вдається.

— Поліно, ми їдемо в лікарню. І крапка. У тебе жар та сильний кашель — тебе має оглянути лікар, — говорить він суворо, не лишаючи місця для заперечень.

Я мовчу. Сперечатися з ним зараз марно, та й вибору особливо немає — з машини на ходу не вистрибнеш. Насправді я могла б обійтися і самостійним лікуванням — не вперше. І на роботу з температурою вже виходила, бо коли ти мама-одиначка з маленькою дитиною, то вибору особливо немає. Гроші завжди на першому місці.

За десять хвилин Рома паркується біля приватної клініки. Я важко зітхаю, тепер ще й доведеться витрачатися на лікування. Зовсім не на часі.

Він першим виходить з машини. Я теж відчиняю двері, але не встигаю вийти, як Рома підходить, бере мене за руку й допомагає вибратися. Спантеличена його жестом, я навіть не встигаю вирватися. А він не відпускає — тримає мою руку у своїй, мов це цілком природно. Блокує машину — і мовчки веде мене до входу в клініку.

Приміщення клініки зустрічає приємною прохолодою, запахом антисептика й ледь вловимим ароматом кави з ресепшена. У коридорі — тиша, лише іноді чути кроки медперсоналу. Рома не відпускає мою руку, і мені хочеться сказати щось різке, але всередині лише порожнеча й слабкість. Я просто йду поряд, намагаючись не звалитися з ніг.

— Добрий день. Ви записані? — питає медсестра, підводячи очі на нас.

— Ні, але у дівчини висока температура та сильний кашель, — перебиває її Рома. — Треба, щоб лікар оглянув просто зараз.

Жінка киває й одразу телефонує комусь, уточнюючи деталі. Я обережно присідаю на край диванчика, бо вже відчуваю, як у скронях пульсує, а спина мокра від поту.

— Ви давно в такому стані? — повертається до мене медсестра.

— Мабуть з ночі, — відповідаю тихо.

— Добре. Через кілька хвилин вас огляне терапевт. Якщо температура дуже висока, буде необхідно зробити аналізи й, можливо, поставити крапельницю.

Я киваю. Мені все одно, чесно. Лише б уже лягти й заплющити очі. Чомусь, поки була в машині, почувалася трохи краще, але зараз ніби хтось викручує мені кістки, а по голові б’є важкою кувалдою.

Рома мовчить. Стоїть біля мене, схрестивши руки на грудях. Виглядає сердитим і явно незадоволеним — це легко читається по зведених бровах і стиснутих губах. Складається враження, ніби він не дуже хоче тут бути й вже пожалкував, що взагалі притягнув мене сюди. Мабуть, думав, що я чинитиму опір, а тепер не знає, куди подітися з усією цією ініціативою.

— Тобі треба йти? — питаю майже пошепки.

— Ні, — відповідає коротко. — Я залишуся, а потім відвезу тебе додому. 

— Це не обов’язково…

— Обов’язково, — ріже твердо. — Якщо вже твій чоловік не може про тебе подбати. 

Я роблю вигляд, що не почула його останніх слів, хоча всередині все стискається. Вже сто разів пожалкувала, що збрехала. Але тепер відмотати назад не вийде. А Рома, здається, відчуває фальш і не втрачає нагоди вколоти.

Медсестра запрошує мене в кабінет. Рома підхоплюється першим, допомагає піднятися. Торкається плеча, підтримує за лікоть — усе, як колись. І ця звична турбота ранить більше, ніж байдужість.