Розділ 11 «Уже не моя»

Після того як Поліна пішла, я ще довго сидів, втупившись у її заяву про звільнення. Чорт. Навіть уявити не міг, що вона викине таке. Її рішення вибило мене з колії й добряче розлютило. Я ж планував зовсім інше — спершу вибачитися, поговорити спокійно, без докорів, без нервів. Я не сподівався на дружню бесіду, звісно, але й на заяву про звільнення точно не очікував.

Мене трясло від злості. Я ледь стримувався, щоб не зірватися. Її сухий, відсторонено-діловий тон і ця остання фраза, яку вона кинула наостанок, просто виводили з себе… Але цьому я, мабуть, не маю дивуватися. Поліна й п’ять років тому мала характер. Усміхаюсь, згадавши, як вона відшивала мене. 

Сьогодні, побачивши її зблизька, я вкотре переконався, що вона стала ще гарнішою. Хіба що трохи старшою, але це й не дивно — минуло п’ять років. І водночас вона все ще така сама красуня. Просто інша — впевнена, ділова, холоднувата. Від тієї милої, трохи наївної студентки майже нічого не лишилося.

Щойно вона зайшла до мого кабінету, я відчув знайомий солодкуватий квітковий аромат. Майже такий самий, як і тоді. Ще до того, як підвів очі й побачив її — я вже знав, що це вона. Моя Полька… Чорт. Уже не моя. Її слова про «коханого чоловіка» й досі гудуть у вухах. А на що ти сподівався, Лісовський? Вона молода, красива жінка. Звісно, вона не може не подобатися чоловікам.

Уявляю, як якийсь тип крутиться біля неї, торкається її, цілує… і, чорт забирай, займається з нею сексом. Зціплюю зуби й луплю кулаком по столу. Це ірраціонально, але я шалено її ревную. Хоча — чому ірраціонально? Я ж усе ще кохаю її. Як і п’ять років тому. І лише я винен у тому, що ми не разом.

В офісі я засидівся майже до дев’ятої вечора. Намагався розібратися з наявними проєктами, але постійно відволікався на думки про Поліну. У мене є два тижні, і я твердо вирішив — зроблю все, що зможу, аби вона залишилася у фірмі. І може, тоді з’явиться хоч якийсь шанс повернути її.

Після роботи знову їду до батьків. Уже дуже хочу переїхати у власну квартиру, але найближчим часом це неможливо. У середу підписую угоду — і офіційно стану власником розкішної дворівневої квартири в центрі. Але її ще потрібно обставити, тож ще деякий час доведеться пожити у батьків. 

Зранку поговорив із дядьком Кирилом. Він порадив мені віддати дизайн-проєкт квартири Поліні, сказав, що вона одна з найкращих дизайнерів у компанії. І я не здивований. Полька дуже талановита, і я ще раз у цьому переконався, коли передивився всі проєкти, над якими вона працювала впродовж свого часу в компанії. Власне, сьогодні я й хотів поговорити з нею про квартиру… але її заява зруйнувала всі плани.

Приїхавши до будинку батьків, одразу йду в душ, а після валюся на ліжко і навіть не помічаю, як засинаю.

Зранку все відбувається за класичним сценарієм: пробіжка, душ, сніданок, дорога до офісу. Опинившись на місці, помічаю, що моєї секретарки ще немає. Кидаю погляд на годинник — без десяти дев’ять. Ще не запізнилася, все в межах норми. Йду до кабінету, вмикаю ноутбук і подумки складаю план на день.

Коли годинник показує 9:15, набираю Славу через комутатор. Відповіді немає. Підводжуюсь і йду до приймальні — порожньо. Секретарка безсоромно спізнюється вже на п’ятнадцять хвилин. Прекрасно. Іду сам на кухню, вмикаю кавомашину й чекаю, поки приготується кава. Через скляні двері бачу, як вона вальяжно дефілює коридором, базікаючи по телефону, ніби це не вона спізнилася на роботу майже на тридцять хвилин. 

Мені цікаво: це вона так розслабилася, бо директора не було, чи завжди поводиться подібним чином? Забираю каву й прямую назад до кабінету, вже формулюючи в голові, виговір секретарці. Але її знову немає на місці. Бігати по офісу та шукати свою секретарку, я не маю наміру, але розмова все одно відбудеться — рано чи пізно.

Сідаю за робоче місце й одразу занурююся у справи. Роботи багато, і вона принаймні трохи допомагає відволіктися від думок про Поліну. Хоча ті все одно періодично повертаються.

Ближче до обіду прошу Славу викликати до мене Поліну — і, о диво, моя секретарка нарешті зʼявляється на робочому місці. За десять хвилин чую стукіт у двері. Голос — хрипкий, і я не відразу розпізнаю його.

— Ви мене викликали? — запитує Поліна.

— Так, проходь-те, — встигаю осмикнути себе в останній момент, згадавши про її вчорашнє прохання щодо формального звертання. — Сідайте.

Я чую стукіт її підборів, але не підіймаю очей — переглядаю документи на столі. Лише коли вона опускається на стілець навпроти, підводжу голову. Її обличчя бліде, губи пересохлі, очі якісь наче тьмяні. 

— Поліно, ти добре почуваєшся? — питаю, не приховуючи хвилювання, геть забувши про формальність.

— Так, усе нормально, — тихо відповідає вона. — Що ви хотіли?

Ще кілька секунд вдивляюся в її обличчя. Бреше. Але тиснути не можна — не зараз.

— Славо, зробіть мені американо без молока й цукру, — кажу, натиснувши кнопку комутатора. — Поліно, ти щось будеш?

Вона лише хитає головою.

— Це все, Славо, — додаю.

— Добре, Романе, — чую у відповідь. І мимоволі чортихаюсь. Прекрасно. Вона ще й вирішила, що може звертатися до мене на ім’я, без будь-яких «по-батькові».

За десять хвилин Слава приносить каву. Сьогодні її вигляд ще відвертіший, ніж учора. Вона повільно наближається, хитаючи стегнами, і, ставлячи чашку на стіл, спеціально нахиляється, виставляючи груди майже мені в обличчя. Усміхається, облизує нижню губу, розвертається — і так само повільно йде до дверей. Її спідниця така сама, як і кофтинка — тобто нічого не прикриває. Це вже не офіс, а якийсь дім розпусти.

Я не ханжа, але в усьому має бути міра. Так виглядати на роботі — просто неприпустимо. Коли переводжу погляд на Поліну, бачу, як вона закочує очі, спостерігаючи за цією виставою.

Двері за Славою зачиняються, я відкриваю потрібний файл на ноутбуці й повертаю його до Поліни.

— Подивись, будь ласка. Я хочу, щоб ти взялася за цей проєкт, — кажу, не відриваючи від неї погляду. Її вигляд мене справді непокоїть: надто вже вона бліда і виснажена.