Розділ 11 «Уже не моя»

Після того як Поліна пішла, я ще довго сиджу, втупившись у її заяву про звільнення. Чорт. Навіть уявити не міг, що вона викине таке.

Її рішення вибило мене з колії й добряче розлютило. Я ж планував зовсім інше — спершу вибачитися, поговорити спокійно, без докорів, без нервів. Я не сподівався на дружню бесіду, звісно, але й на заяву про звільнення точно не очікував.

Мене трясло від злості. Я ледь стримувався, щоб не зірватися. Її сухий, відсторонено-діловий тон і ця фраза, яку вона кинула наостанок, просто вивели мене з себе… Але цьому я, мабуть, не маю дивуватися. Поліна й п’ять років тому мала характер. Усміхаюся, згадавши, як вона відшивала мене.

Сьогодні, побачивши її зблизька, я вкотре переконався, що вона стала ще гарнішою. Хіба що трохи старшою, але це й не дивно — минуло п’ять років. І водночас вона все ще така сама красуня. Просто інша — впевнена, ділова, холоднувата. Від тієї милої, трохи наївної студентки майже нічого не лишилося.

Щойно вона зайшла до мого кабінету, я відчув знайомий солодкувато-квітковий аромат. Майже такий самий, як і тоді. Ще до того, як підвів очі й побачив її, я вже знав, що це вона. Моя Полька… Чорт. Уже не моя. Її слова про «коханого чоловіка» й досі гудуть у вухах.

А на що ти сподівався, Лісовський? Вона молода, красива жінка. Як вона може не подобатися чоловікам?

Уявляю, як якийсь тип крутиться біля неї, торкається її, цілує… і, чорт забирай, займається з нею сексом. Зціплюю зуби й луплю кулаком по столу. Це ірраціонально, але я шалено її ревную. Хоча — чому ірраціонально? Я ж усе ще кохаю її. Як і п’ять років тому. І лише я винен у тому, що ми не разом.

В офісі затримуюся майже до дев’ятої вечора. Намагався розібратися з наявними проєктами, але постійно відволікався на думки про Поліну. У мене є два тижні, і я твердо вирішив — зроблю все, що зможу, аби вона залишилася у фірмі. І, можливо, тоді з’явиться хоч якийсь шанс повернути її.

Після роботи знову їду до батьків. Уже дуже хочу переїхати у власну квартиру, але найближчим часом це неможливо. У середу підпишу угоду — і офіційно стану власником розкішної дворівневої квартири в центрі. Але її потрібно обставити, тож ще деякий час доведеться пожити у батьків.

Зранку я був у лікарні, поговорив із дядьком Кирилом, і він порадив мені віддати дизайн-проєкт квартири Поліні. Сказав, що вона одна з найкращих дизайнерів у компанії. І я не здивований.

Полька дуже талановита. Я ще раз у цьому переконався, коли передивився всі проєкти, над якими вона працювала впродовж усього часу в компанії. Власне, сьогодні я й хотів поговорити з нею про квартиру… але її заява зруйнувала всі плани.

Приїхавши до будинку батьків, одразу йду в душ, а після завалююся на ліжко і навіть не помічаю, як засинаю.

Зранку все відбувається за класичним сценарієм: пробіжка, душ, сніданок, дорога до офісу. Опинившись на місці, помічаю, що моєї секретарки ще немає. Кидаю погляд на годинник — без десяти дев’ять. Ще не запізнилася, все в межах норми. Йду до кабінету, вмикаю ноутбук і подумки складаю план на день.

Коли годинник показує 9:15, набираю Славу через комутатор. Відповіді немає. Підводжуся й іду до приймальні — порожньо. Моя секретарка безсоромно спізнюється вже на п’ятнадцять хвилин. Прекрасно.

Іду сам на кухню, вмикаю кавомашину й чекаю, поки приготується кава. Через скляні двері бачу, як вона вальяжно дефілює коридором, базікаючи по телефону, ніби це не вона спізнилася на роботу майже на тридцять хвилин.

Мені цікаво: це вона так розслабилася, бо директора не було, чи завжди поводиться подібним чином? Забираю каву й прямую назад до кабінету, уже формулюючи в голові виговір секретарці. Але її знову немає на місці. Бігати по офісу та шукати Славу я не маю наміру, але розмова все одно відбудеться — рано чи пізно.

Сідаю за стіл і одразу занурююся у справи. Роботи багато, але вона принаймні трохи допомагає відволіктися від думок про Поліну. Хоча ті все одно періодично повертаються й атакують мою зранену душу.

Ближче до обіду прошу Славу викликати до мене Поліну — і, о диво, моя секретарка нарешті з’являється на робочому місці. За десять хвилин чую стукіт у двері.

— Ви мене викликали? — голос хрипкий, і я не відразу впізнаю його.

— Так, проходьте, — встигаю осмикнути себе в останній момент, згадавши про її вчорашнє прохання щодо формального звертання. — Сідайте.

Я чую стукіт її підборів, але не підіймаю очей — переглядаю документи на столі. Лише коли вона опускається на стілець навпроти, підводжу голову. Її обличчя бліде, губи пересохлі, очі якісь тьмяні.

— Поліно, ти добре почуваєшся? — питаю, не приховуючи хвилювання, забивши на формальність.

— Так, усе нормально, — тихо відповідає вона. — Що ви хотіли?

Ще кілька секунд вдивляюся в її обличчя. Вона точно бреше.

— Славо, зробіть мені американо без молока й цукру, — кажу, натиснувши кнопку комутатора. — Поліно, ти щось будеш?

Вона лише хитає головою.

— Це все, Славо, — додаю.

— Добре, Романе, — чую у відповідь.

І мимоволі чортихаюсь. Чудово. Вона ще й вирішила, що може звертатися до мене на ім’я.

За десять хвилин Слава приносить каву. Сьогодні її вигляд ще відвертіший, ніж учора. Вона повільно наближається, хитаючи стегнами, і, ставлячи чашку на стіл, спеціально нахиляється, виставляючи груди майже мені в обличчя. Усміхається, облизує нижню губу, розвертається — і так само повільно йде до дверей. Її спідниця така сама, як і кофтинка — тобто нічого не прикриває.

Це вже не офіс, а якийсь бордель. Я не ханжа, але в усьому має бути міра. Так виглядати на роботі — просто неприпустимо.

Коли переводжу погляд на Поліну, бачу, як вона закочує очі, спостерігаючи за цією виставою.

Двері за Славою зачиняються. Я відкриваю потрібний файл на ноутбуці й повертаю його до Поліни.

— Подивись, будь ласка. Я хочу, щоб ти взялася за цей проєкт, — кажу, не відриваючи від неї погляду. Її вигляд мене справді непокоїть: надто вже вона бліда і виснажена.