Розділ 10 «Мій сенс…»

Він кілька секунд мовчить. Потім важко зітхає.

— Гаразд. Але ти маєш відпрацювати два тижні й завершити всі проєкти. Якщо не встигнеш — підеш, коли все буде готово.

— Добре, — ціджу у відповідь, ледве стримую роздратування. Дідько, про це я не подумала.

Підіймаюся. Хочу вже попрощатись, як він раптом зупиняє:

— А ти куди? Ми ще навіть не почали наше знайомство, — голос серйозний, але з ледь вловимою насмішкою.

Я стискаю щелепу, ледь не скрегочучи зубами, й знову опускаюся на стілець.

Роман тим часом відкриває мою особову справу й починає її переглядати. Добре, що я встигла домовитись із Аллою.

— Ти заміжня? — питає, не відриваючи погляду від документів.

— Ні. Але в мене є коханий чоловік, — безсоромно брешу. Який це вже раз сьогодні?

Я вже відкриваю рота, щоб запитати про Ілону, але вчасно зупиняюсь. Не хочу знати, як вони щасливі. І чи є в них дитина.

— Діти? — наступне питання звучить після короткої паузи.

— Н-нем-має, — сильно заїкаюсь, і він піднімає на мене очі. Його погляд — уважний, гострий. Наче сканує мене наскрізь. Я втискаюся в спинку стільця. Відчуття, ніби він знає, що я брешу. 

— Чому ти працюєш звичайним дизайнером? За п’ять років ти могла б стати керівником відділу.

— Так склалося життя, — знову брешу. — Я не прагну кар’єрного зростання.

Колись мріяла, хотіла цього. Але я не мала на це часу. Я ледь отримала диплом через передчасні пологи й ускладнення. Потім безсонні ночі, підробітки і виховання нашої доні. Де ж тут час для карʼєри? 

— Дивно. П’ять років тому ти говорила зовсім інакше, — каже задумливо.

— Правильно. Минуло п’ять років. І багато чого змінилось. У першу чергу — я. Мені просто не залишили вибору.

— Поль, я…

— Не треба, — перебиваю. — Романе Вікторовичу, якщо питань щодо роботи більше немає — я піду.

Я встаю. Розвертаюсь. Йду до дверей, ледь стримуючи сльози. Біля самісінького виходу обертаюсь:

— І, будь ласка, відтепер звертайтесь до мене на «ви» та формально. Ми з вами — чужі люди.

З приймальні майже вилітаю й ледь не грюкаю дверима, просто в останню секунду стримуюсь. Швидко крокую коридором до ліфта, натискаю кнопку виклику й, щойно двері відчиняються, буквально застрибую всередину. Тисну на кнопку останнього поверху. Поки кабіна повільно рухається вгору, нервово стукаю підбором по підлозі, ледь стримуючи себе.

Коли ліфт зупиняється, виходжу, минаю порожній коридор і пряму до сходів. Підіймаюся ще на один рівень до дверей, що ведуть на дах. Будівля не надто висока, тож тут облаштований куточок для співробітників, які виходять курити. А для мене чудове місце для усамітнення. 

Сідаю на лавку, сховану від людських очей, і нарешті даю волю почуттям. Увесь цей час я трималася з останніх сил, а тепер наче прорвало греблю. Сльози хлинуть із такою силою, що аж починає бракувати повітря. Відкидаюся на спинку лавки й ридаю вголос, не стримуючись.

Біль стискає зсередини — нестерпний, пекучий. Так, ніби я знову переживаю той день, коли дізналася правду. Або той, коли побачила, як Роман цілує Ілону. Я навіть не можу сказати, що з того болить більше. Усе минуле суцільна темрява. Єдине світло в ньому — донечка, що жила під моїм серцем. Я не знаю, що було б, якби її не врятували. Напевно, я б цього не пережила. 

Судомно вдихаю повітря й хапаюся рукою за груди — пече, палає, ніби хтось підпалив мене зсередини. Сльози не припиняються. Я не знаю, скільки вже сиджу тут. Час перестав існувати.

Лише коли починаю тремтіти помічаю, що навколо вже зовсім темно, лише ліхтарі освячують простір. Оглядаюся. Усвідомлення приходить поступово: я на даху, без верхнього одягу, тільки в легкій блузці та штанах. Щоки горять від холодних сліз, пальці заніміли, зуби цокочуть.

Повільно підводжуюся й прямую до дверей. У свій кабінет не йду, спершу потрібно привести себе до ладу. Прямую до вбиральні.

У дзеркалі навпроти на мене дивиться змучена дівчина з блідим обличчям і червоними очима. Макіяж розмазаний по щоках, волосся скуйовджене вітром. Усе тіло трусить. Умикаю теплу воду, занурюю в неї руки. Пальці одразу обпікає болем через різку зміна температури. Я стискаю зуби й терплю: фізичний біль хоч трохи заглушає той, що всередині.

Коли руки нарешті відходять, вмиваю обличчя, змиваючи залишки макіяжу й сліз. Ще кілька хвилин стою, вдивляючись у себе. Намагаюся зібрати себе до купи, повертаючи собі хоч трохи спокою. 

Кидаю погляд на годинник — робочий день уже закінчився. Мабуть, я провела на даху більше, ніж думала. Ну що ж. Хоч не доведеться ні з ким перетинатися.

Повернувшись у кабінет, я швидко зібрала речі. Викликала таксі, бо і без того вже спізнювалася до садочка. Дорогою намагалася якось підняти собі настрій, заглушити біль, що продовжував стискати грудну клітку зсередини.

Коли забрала Лисичку, весь час намагалася робити вигляд, що все добре, що я в порядку, що день був звичайним. Але все таки акторка з мене нікудишня. Навіть моя маленька доня миттєво помітила, що щось не так. Мабуть, моя натягнута усмішка виглядала надто неприродно.

— Мамо, чому ти сумна? — запитала вона після вечері, коли ми прибирали зі столу.

— Що? Та ні, люба, все добре. Я не сумна, — відповідаю, намагаючись говорити якомога переконливіше.

— Але в тебе очі сумні, — тихо каже Аліса, вдивляючись мені просто в обличчя.

— Ой, справді? — посміхаюсь з подивом. Яка ж вона в мене прониклива… — Просто втомилася на роботі.

Лисичка встає зі свого місця, підходить до мене й ніжно обіймає за шию.

— Бабуся Ліда каже, що коли дуже сумно — можна поплакати. Тоді легше стане, — шепоче вона мені на вухо. Ох, яка ж вона в мене розумна і турботлива. Чудо-дитина.

— Вона має рацію, — кажу, пригортаючи її до себе. Уткнувшись носом у її м’яке волоссячко, вдихаю найулюбленіший у світі аромат.

Аліса гладить мене по спині. Від її лагідного дотику на очах знову з’являються сльози.