Розділ 10 «Біль минулого»

Він кілька секунд мовчить.

— Гаразд, — важко зітхає. — Але ти маєш відпрацювати два тижні й завершити всі проєкти. Якщо не встигнеш — підеш, коли все буде готово.

— Добре, — ціджу у відповідь, ледве стримуючи роздратування. Дідько, про відпрацювання двох тижнів я не подумала.

Підіймаюся. Хочу вже попрощатися, як він раптом зупиняє:

— А ти куди? Ми ще навіть не почали наше знайомство, — голос серйозний, але з ледь вловимою насмішкою.

Я стискаю щелепу, ледь не скрегочучи зубами, й знову опускаюся на стілець. Роман тим часом відкриває мою особову справу й починає її переглядати. Добре, що я встигла домовитися з Аллою.

— Ти заміжня? — питає, не відриваючи погляду від документів.

— Ні. Але в мене є коханий чоловік, — безсоромно брешу. Який це вже раз сьогодні?

Я вже відкриваю рота, щоб запитати про Ілону, але вчасно зупиняюся. Не хочу знати, як вони щасливо одружені і чи є в них дитина.

— Діти? — питає, усе ще дивлячись на документи.

— Н-нем-має, — сильно заїкаюся, і він піднімає на мене очі. Його погляд уважний. Наче він намагається просканувати мене наскрізь. Я втискаюся в спинку стільця. Відчуття таке, ніби він знає, що я брешу.

— Чому ти працюєш звичайним дизайнером? — зводить брови до перенісся. — За п’ять років ти могла б стати керівником відділу.

— Так склалося життя, — знову брешу. — Я не прагну кар’єрного зростання.

Колись мріяла, хотіла цього. Але я не мала на це часу. Я ледь отримала диплом через передчасні пологи й ускладнення. Потім — безсонні ночі, підробітки і виховання нашої доньки. Де ж тут час для кар’єри?

— Дивно. П’ять років тому ти говорила зовсім інакше, — каже задумливо.

— Правильно. Минуло п’ять років. І багато чого змінилося. У першу чергу — я. Мені просто не залишили вибору.

— Поль, я…

— Не треба, — перебиваю. — Романе Вікторовичу, якщо питань щодо роботи більше немає — я піду.

Я встаю й різко розвертаюся. Йду до дверей, ледь стримуючи сльози. Біля самісінького виходу обертаюся:

— І, будь ласка, відтепер звертайтеся до мене на «ви» та формально. Ми з вами — чужі люди.

З приймальні майже вилітаю й ледь не грюкаю дверима, просто в останню секунду стримуюся. Швидко крокую коридором до ліфта, натискаю кнопку виклику й, щойно двері відчиняються, буквально застрибую всередину. Тисну на кнопку останнього поверху. Поки кабіна повільно рухається вгору, важко дихаю, ледь стримуючи себе від сліз.

Коли ліфт зупиняється, виходжу, минаю порожній коридор і прямую до сходів. Підіймаюся ще на один рівень — до дверей, що ведуть на дах. Будівля не надто висока, тож тут облаштований куточок для співробітників, які виходять курити. А для мене це чудове місце для усамітнення.

Сідаю на лавку, сховану від людських очей, і нарешті даю волю почуттям. Увесь цей час я трималася з останніх сил, а тепер наче прорвало греблю. Сльози ллються з такою силою, що аж починає бракувати повітря. Відкидаюся на спинку лавки й ридаю вголос, не стримуючись.

Біль минулого розриває зсередини — нестерпний, пекучий. Так, ніби я знову переживаю той день, коли дізналася правду. Або той, коли побачила, як Роман цілує Ілону.

Я навіть не можу сказати, що з того болить більше. Усе минуле — суцільна темрява. Єдине світло в ньому — донечка, що жила під моїм серцем. Я не знаю, що було б, якби її не врятували. Напевно, я б цього не пережила.

Судомно вдихаю повітря й хапаюся рукою за груди — пече, палає, ніби щось спалює мене. Сльози не припиняються. Я не знаю, скільки вже сиджу тут. Час перестав існувати.

Лише коли починаю тремтіти, помічаю, що навколо вже зовсім темно, лише ліхтарі освітлюють простір. Оглядаюся. Усвідомлення приходить поступово: я на даху, без верхнього одягу, тільки в легкій блузці та штанах. Щоки горять від холодних сліз, пальці заніміли, зуби цокочуть.

Повільно підводжуся й прямую до дверей. У свій кабінет не йду — спершу потрібно привести себе до ладу, тому прямую до вбиральні.

У дзеркалі навпроти на мене дивиться змучена дівчина з блідим обличчям і червоними очима. Макіяж розмазаний по щоках, волосся скуйовджене вітром. Усе тіло трусить. Умикаю теплу воду, занурюю в неї руки. Пальці одразу обпікає болем через різку зміну температури. Я стискаю зуби й терплю: фізичний біль хоч трохи заглушає той, що рве душу на клапті.

Коли руки нарешті відходять, вмиваю обличчя, змиваючи залишки макіяжу й сліз. Ще кілька хвилин стою, вдивляючись у себе. Намагаюся зібрати себе докупи, повертаючи собі хоч трохи спокою.

Кидаю погляд на годинник — робочий день уже закінчився. Мабуть, я провела на даху більше, ніж думала. Ну що ж. Хоч не доведеться ні з ким перетинатися.

Повернувшись у кабінет, я швидко збираю речі. Викликаю таксі, бо і без того вже спізнююся до садочка. Дорогою намагаюся якось підняти собі настрій, заглушити біль, що продовжує стискати грудну клітку.

Забираю лисичку та намагаюся робити вигляд, що все добре, що я в порядку, що день був звичайним. Але все ж акторка з мене нікудишня. Навіть моя маленька доня миттєво помічає, що щось не так. Мабуть, моя натягнута усмішка виглядає надто неприродно.

— Мамо, чому ти сумна? — запитує вона після вечері, коли ми прибираємо зі столу.

— Що? — дивуюся її запитанню. — Та ні, люба, все добре. Я не сумна, — відповідаю, намагаючись говорити якомога переконливіше.

— Але в тебе очі сумні, — тихо каже Аліса, вдивляючись мені просто в обличчя.

— Ой, справді? — усміхаюся з подивом. Яка ж вона в мене прониклива… — Просто втомилася на роботі.

Лисичка встає зі свого місця, підходить до мене й ніжно обіймає за шию.

— Бабуся Ліда каже, що коли дуже сумно — можна поплакати. Тоді легше стане, — шепоче вона мені на вухо. Ох, яка ж вона в мене розумна і турботлива. Чудо-дитина.

— Вона має рацію, — кажу, пригортаючи її до себе. Уткнувшись носом у її м’яке волоссячко, вдихаю найулюбленіший у світі аромат.