Розділ 9 «Заява»

Поліна

Збираючись на роботу, мене всю трусить. Від нервів я спалила кашу, а потім ще й розбила улюблену чашку. Доня дивиться на мене з підозрою, наче не впізнає власну матір. І я її не звинувачую — я й сама себе не впізнаю. Усе всередині вирує, мов ураган, кидає з боку в бік.

У голові знову й знову прокручується майбутня зустріч. Я уявляю, як вона мине, що я скажу, як себе поведу. Але рішення я прийняла ще в п’ятницю. Тоді воно здавалося імпульсивним, та за вихідні я все обдумала. І зрозуміла: це єдине правильне рішення. Тож щойно приїду на роботу — напишу заяву на звільнення.

Заводжу лисичку до садочка й лечу на маршрутку. Всю дорогу до офісу в голові крутиться плівка — від нашої першої зустрічі п’ять років тому до останньої, тієї, в п’ятницю.

І раптом мене прошиває думка: він же може подивитися мою особову справу. А там є дані про доньку. І щойно він їх побачить — усе зрозуміє. Цього допустити не можна.

Щойно заходжу до офісу, одразу прямую до відділу кадрів. З керівницею, Аллою, у мене непогані стосунки, тож сподіваюся, вона піде мені назустріч.

— Добрий ранок, — вітаюся, заходячи до кабінету.

— Добрий, — відповідає вона, піднімаючи погляд. — За тобою що, собаки гналися?

І не дивно, що вона так подумала: я й справді ледве не задихаюся.

— Та ні… Просто справ багато. І ще треба було до тебе заскочити, — видихаю, натягуючи усмішку. Насправді за мною гналося не «хтось», а «щось» — моє минуле. Тільки тепер воно в костюмі й на посаді мого керівника.

— Ясно. Що хотіла? — питає, дивлячись на мене поверх окулярів.

— Хотіла попросити… прибрати з моєї особової справи інформацію про доньку, — кажу тихіше, щоб дівчина за сусіднім столом не почула.

Алла відкладає ручку.

— Навіщо? — запитує нахмурившись. 

— Просто… боюся, що новому керівництву не сподобається, що я мама, — безсоромно брешу.

— Та не ти одна з дитиною. І не думаю, що директору взагалі до того є діло. Може, в нього й самого діти є, — кидає вона.

Ці слова б’ють у сонячне сплетіння. Я навіть не допускала думки, що в них з Ілоною може бути дитина.

— Чи справа в чомусь іншому? — Алла звужує очі й уважно дивиться на мене.

Вона чекає правди. Але я не можу зізнатися.

— Так. Справа не в цьому. Але причини я не можу тобі сказати, — відповідаю, винувато підтискаючи губи.

Алла мовчить, ніби зважує, чи варто допомагати.

— Гаразд. Приберу, — нарешті каже вона, киваючи. — Але тепер ти мені винна.

— Аллочко, величезне тобі дякую, — видихаю з полегшенням. — Проси що захочеш.

— Ловлю на слові, — усміхається вона й жартома тицяє в мене пальцем.

Я ще раз вдячно киваю й виходжу з кабінету.

Прямую до свого робочого місця. Беру аркуш паперу, ручку й пишу заяву на звільнення за власним бажанням.

Якщо нічого не зміниться, він почне викликати всіх на знайомство — от тоді я й покладу цю заяву йому на стіл.

Але мене не кличуть ні до обіду, ні після. Уже навіть Віка встигла побувати в нового директора «на килимі» й повернулася під приємним враженням, а я все ще чекаю. Сиджу мов на голках і гадаю: чому він мене не покликав? Залишив «на закуску»? Знову хоче поласувати моїм приниженням?

Я намагаюся зануритися в роботу — раніше це завжди рятувало. Але не цього разу. Думки постійно повертаються до Роми. Останні кілька днів я тільки тим і займаюся, що думаю про нього.

Дивлюся на екран і зітхаю. Робота не йде. Моє звичне натхнення кудись зникло. Від самого ранку я майже нічого не зробила.

— Поль, щось трапилося? — раптом запитує Віка.

— Що? — перепитую, не одразу вловлюючи сенс. — Ні… з чого ти взяла?

— Та ти за пів дня вже разів сто зітхнула, — усміхається вона.

Зависаю. А я навіть цього не помітила.

— А-а-а… Та… проєкт складний, не звертай уваги, — знову брешу. Здається, брехня вже входить у звичку.

— Окей. Я за кавою. Тобі взяти? — питає, підіймаючись із крісла.

Відкриваю рота, щоб відповісти, але в цей момент дзвонить телефон.

— Зараз, секундочку, вибач, — кажу Віці й приймаю дзвінок.

У вухо одразу вдаряє писклявий голос Слави:

— Поліно, зайди до директора. Він тебе чекає для знайомства.

— Д-добре, — відповідаю, затинаючись, і відразу скидаю.

Піднімаюся з крісла й беру заяву.

— Його величність викликає на килим, — кажу глухо. — А каву, мабуть, візьми… Подвійне лате. І з величезною кількістю сиропу.

— Та не переймайся ти так. Він нормальний мужик. Все буде добре, — запевняє Віка.

Я лише натягнуто усміхаюся й виходжу з кабінету. Віка йде поруч — до кави.

Дорога до кабінету генерального займає в два рази більше часу ніж зазвичай. Ноги якісь ватяні та зовсім не слухаються. Руки пітніють, а по спині пробігає холодок. І відчуваю себе так це я його пʼять років назад принизила та розбила йому серце.

Перед дверима приймальні кілька разів вдихаю й видихаю, і тільки потім заходжу.

За столом відразу бачу Славу та її груди, що ледь не випадають з кофтинки на стіл. А макіяж яскравіший ніж зазвичай. І я точно знаю чому вона так виглядає. Точніше для кого.

Слава щось переглядає у телефоні та широко посміхається своїми накачаними губами. Вона навіть очей не підіймає коли я вистукую підборами поруч з нею. Взагалі не зрозуміло, якого біса вона тут працює.

Мовчки підходжу до дверей директора. На них досі висить стара табличка з ім’ям колишнього керівника. Кілька секунд вагаюся, та все ж змушую себе діяти. Стукаю. Не чекаючи відповіді, натискаю ручку.

Роблю кілька несміливих кроків уперед, але за столом Роми я не бачу. Оглядаю кабінет і бачу його біля вікна. В ту ж мить він повертає голову. Дивиться прямо мені в очі.

Ми не зворушено стоїмо дивлячись один на одного і ніхто не наважується загаоворити першим. Але все ж через декілька хвилин Рома перший відмирає та йде до свого столу займаючи крісло.