Розділ 9 «Заява»

Поліна
Збираючись на роботу, мене всю трусить. Від нервів я спалила кашу, а потім ще й розбила улюблену чашку. Доня дивиться на мене з підозрою, наче не впізнає власну матір. І я її не звинувачую — я й сама себе не впізнаю. Все всередині палає, мов ураган, і мене кидає з боку в бік.

У голові знову і знову прокручується майбутня зустріч. Я уявляю, як вона мине, що я скажу, як себе поведу. Але рішення я прийняла ще в п’ятницю. Тоді воно здавалося імпульсивним, але за вихідні я все обдумала. І зрозуміла — це єдине правильне рішення. Тож щойно приїду на роботу — напишу заяву на звільнення.

Заводжу Лисичку до садочка і біжу на маршрутку. Всю дорогу до офісу в голові крутиться плівка: від нашої першої зустрічі п’ять років тому до останньої — тієї, в п’ятницю. І раптом мене прошиває холодом: він же може подивитися мою особову справу. А там є дані і про доньку. І як тільки він їх побачить — усе зрозуміє. Цього допустити не можна.

Щойно заходжу до офісу, одразу прямую до відділу кадрів. Із керівницею, Аллою, у мене непогані стосунки, тож сподіваюся, вона піде мені назустріч.

— Добрий ранок, — вітаюся, заходячи до кабінету.

— Добрий, — відповідає вона, піднімаючи погляд. — За тобою що, собаки гналися?

І не дивно, що вона так подумала — я й справді трохи добігала.

— Та ні, просто справ багато, а ще треба було до тебе заскочити, — віддихуюсь і усміхаюся. Насправді за мною гнався не хтось, а щось — моє минуле. Тільки тепер воно в костюмі і з посадою мого керівника.

— Ясно. Що хотіла?

— Хотіла попросити… прибрати з моєї особової справи інформацію про доньку, — кажу тихіше.

— Навіщо? — дивується Алла, відсуваючи окуляри.

— Просто… боюся, що новому керівництву не сподобається, що я мама, — брешу, не моргнувши. Бо правду сказати не можу.

— Та не ти одна з дитиною. І не думаю, що директору взагалі до того є діло. Може, в нього й самого діти є, — кидає вона. І ці слова б’ють просто в сонячне сплетіння. Я навіть не думала, що в них з Ілоною може бути дитина. — Чи справа в чомусь іншому?

Алла звужує очі й уважно на мене дивиться. Вона явно чекає правди. Але я не можу її сказати.

— Ти права, справа не в цьому. Але причини я все одно не назву, — відповідаю тихо.

Вона мовчить. Мабуть, зважує — варто допомагати чи ні.

— Гаразд, приберу. Але тепер ти мені винна.

— Аллочко, величезне тобі дякую. Проси все, що захочеш.

— Ну що ж, ловлю на слові, — усміхається вона ледь помітно.

Я киваю й виходжу з кабінету. Пряму до свого робочого місця. Беру аркуш паперу, ручку й пишу заяву на звільнення за власним бажанням 

Якщо нічого не зміниться, він почне викликати всіх на знайомство — от тоді я і покладу цю заяву йому на стіл. 

Мене не кличуть ні до обідньої перерви, ні після неї. Вже навіть Віка була у нового директора на килимі і залишилася під приємним враженням від нього, а я все ще чекаю. Сиджу мов на голках і гадаю чому він мене ще не покликав, залишив на закуску? Знову хоче поласувати моїм приниженнням? 

Намагаюся повністю поринути в роботу, яка раніше допомагала мені відволіктися, але не цього разу. Весь час я думаю про рому, хоча останні декілька дні я тільки те й роблю що про нього думаю. 

Дивлюся на екран і зітхаю, робота взагалі не йде, а моє постійне натхнення кудись зникло. Від самого ранку я майже нічого не зробила. 

— Поль, щось трапилося? — раптом запитує Віка. 

— Що? Ні, з чого ти взяла? — здивовано перепитую дивлячись на колегу. 

— Та ти за півдня вже разів сто зітхнула, — а я навіть і не помітила. 

— А-а-а… та… проект складний, не звертай увагу, — знову брешу, це здається входить у звичку. 

— Окей, я за кавою будеш? — запитує підіймаючи з крісла. 

Відкриваю рота, щоб відповісти та дзвонить мій телефон і я не встигаю.

— Зараз, секундочку, вибач, — говорю коли відповідаю на дзвінок. 

Приклавши телефон до вуха відразу чую писклявий голос Слави. 

— Поліно, зайди до директора, він тебе чекає для знайомства. 

— А д-добре, — відповідаю затинаючись. Відразу відключаюся та піднімаюся з крісла та беру з собою заяву. 

— Його величність викликає на килим, — сумно говорю, — а каву мабуть візьми. Подвійне лате і величезною кількістю сиропу. 

— Та не переймайся ти так, він нормальний мужик. Все буде добре, — запевняє мене Віка. 

Я лише натягнуто посміхаюся та рушаю на вихід з кабінету. Віка виходить за мною. 

Дорога до кабінету генерального займає в два рази більше часу ніж зазвичай. Ноги якісь ватяні та зовсім не слухаються. Руки пітніють, а по спині пробігає холодок. І відчуваю себе так це я його пʼять років назад принизила та розбила серце. 

Перед дверима його приймальні декілька разів вдихаю та видихаю, а потім заходжу. За столом відразу бачу Славу та її груди, що ледь не випадають з кофтинки на стіл. І макіяж яскравіший ніж зазвичай. Я точно знаю чого вона так виглядає. Точніше для кого. Слава щось передивляться у телефоні та широко посміхається своїми накачаними губами. Вона навіть очей не підіймає коли я вистукую підборами поруч з нею, взагалі не зрозуміло, якого біса вона тут працює. 

Мовчки підходжу до дверей директора, на яких навіть висить ще стара табличка з імʼям колишнього директора. Декілька секунд вагаюся, але не давши більше собі часу зібратися, стукаю у двері та натискаю ручку. 

Відкривши двері роблю декілька несміливих кроків у перед, але за столом Рому я не помічаю. Оглядаю кабінет та бачу його постать біля вікна. І в цю ж мить він повертає голову на мене та дивиться прямо мені в очі. 

 Ми не зворушено стоїмо дивлячись один на одного і ніхто не наважується загаоворити першим. Але все ж через декілька хвилин Рома перший відмирає та йде до свого столу займаючи крісло. 

— Привіт, Поліно, — говорить він. Його голос спокійний, а тон рівний, — проходь сідай.