Розділ 8 «Поворот долі»

Роман

— Чотири кімнати, сучасний ремонт, панорамні вікна та шикарний вид на парк, — говорить рієлтор, щойно ми переступаємо поріг квартири.

Оглядаю простір. Все справді виглядає чудово: світлі стіни, натуральні матеріали, багато світла. Про таке житло тільки мріяти. Хоча, якщо чесно, я не зовсім розумію, навіщо мені стільки кімнат.

Йду слідом за рієлтором. Він показує мені всі приміщення і попутно перераховує переваги квартири. І я з ним повністю згоден — вона справді ідеальна. Чого тільки варта закрита територія й розвинена інфраструктура прямо на подвір’ї: тренажерний зал, супермаркет, навіть дитячий садок. Школи тут немає, але найближча — за п’ять хвилин ходу. Хоча, якщо чесно, ані школа, ані садок для мене великого значення не мають. Дітей у мене немає. І не факт, що колись будуть.

— Що думаєте? Варіант дуже хороший, і після вас ще кілька людей хочуть його подивитися, — каже рієлтор, пильно спостерігаючи за моєю реакцією.

Я чудово розумію, що це стандартна тактика тиску — змусити думати, ніби квартиру ось-ось заберуть. Але сумніваюся, що на цю ціну вишикувалася черга. Тим більше в такий нестабільний час.

Озираюсь ще раз. Все ще вагаюся. Я ж міг би спокійно жити і в однокімнатній. Але чомусь хочеться саме таку — простору. Може, десь у глибині душі я ще сподіваюся, що колись у мене буде сім’я. І тоді така квартира стане в пригоді.

— Беру, — нарешті вимовляю.

— Чудово! Тоді я підготую документи, і вже за кілька днів ми зможемо оформити купівлю-продаж, — рієлтор аж сяє. І не дивно — з такої угоди він отримає гарний відсоток.

Я просто киваю й рушаю до виходу.

На вулиці ми прощаємося, він обіцяє зателефонувати, щойно все буде готово. Я йду до машини, сідаю за кермо, заводжу двигун і важко зітхаю. Відкидаю голову на спинку сидіння, заплющую очі.

Як я взагалі дійшов до такого життя? І що тепер з ним робити?

Коли батько подзвонив і сказав терміново повертатися, щоб зайнятися фірмою після серцевого нападу в дядька, я й подумати не міг, що все так обернеться. Я навіть не уявляв, що вона працює в нашій фірмі. Такий от поворот долі.

Насправді я не планував повертатися додому. Можливо, навіть ніколи. Там усе боліло, усе нагадувало про мою Польку. Можливо, я вчинив неправильно. Можливо, мав благати її про прощення. Можливо, недостатньо боровся. Я не знаю. Просто коли вона зникла, у мене опустилися руки. І я подумав, що це кінець.

Але мені не залишили вибору. Дядько вже давно хотів залишити директорське крісло. Батько не міг забрати це на себе — йому вистачало й викладацької роботи. А я відмовлявся повертатися. Тож дядькові довелося триматися до останнього. Все закінчилося серцевим нападом. На щастя, обійшлося — він вже почувається значно краще. Але до роботи повертатися не збирається. Тепер це моя відповідальність. І все було б нічого, якби не Поліна.

Після нашої… умовної зустрічі в конференц-залі я не знаходжу собі місця. Постійно думаю про неї. Її неймовірні блакитні очі, той погляд — не виходять з голови. Здається, вона стала ще красивішою. Зовні майже не змінилася, але щось у ній інше. Більше жіночності, впевненості. Груди та стегна стали більш округлими, а талія така ж тонка, як і п’ять років тому. Волосся стало довшим, більше макіяжу. Їй личить. Хоча й без косметики вона завжди була прекрасна.

Поки говорив, не міг відірвати очей. А вона уникала мого погляду, опустила голову, дивилася десь вниз. Ледве стримав себе, щоб не підійти ближче. Але вирішив не поспішати. Тепер ми працюватимемо разом. Час поговорити ще буде.

Я не знаю, як усе складеться. І не знаю, чи я радий цьому випадку. Але щонайменше в мене з’явився шанс вибачитись. Шанс, який я не використав п’ять років тому.

Чи хотів би я повернути наші стосунки?

Однозначно так. Але, можливо, вже пізно. Можливо, вона давно не самотня. Можливо, в неї вже є чоловік… і дитина.

І, якщо чесно, мені страшно дізнатися правду.

Ще раз глибоко зітхаю і виїжджаю з території комплексу. Зараз я тимчасово живу у батьків, а щойно квартиру підготують — одразу переїду. Батьків я люблю. Вони в мене доволі тактовні, інтелігентні люди. Але ці їхні погляди… І мама, звісно, не втрималась від вічного питання про дівчину та одруження. По телефону мені ще вдавалося ухилятися, та віч-на-віч, на жаль, уже ні. Вона ніби якоюсь особливою технікою гіпнозу володіє — може витягти з тебе все, що хоче. Але я ж її син, і теж дещо навчився. Тож відповів лише на запитання, чи не збираюся я одружуватись. А от на запитання, що ж сталося п’ять років тому, так і не відповів. Просто ганебно втік. Якби мама подивилася мені в очі ще хоч секунду — я б здався і видав усе, як на духу.

Коли Поліна дізналася правду і пішла від мене, батьки, звісно, помітили, як я змінився. Я забив на роботу, почав пити, і постійно ходив наче в тумані. Мама, дивлячись на мене, за серце хапалася. І коли я зрозумів, що шансів повернути Поліну більше немає, вирішив погодитись на стажування в Канаді. Батьки, звісно, здивувалися, бо раніше я категорично відмовлявся їхати. Але врешті погодилися, зрозумівши, що це мені необхідно. Мабуть, якби знали, що я зникну на цілих п’ять років, то не відпустили б.

Після стажування мені запропонували дуже вигідну посаду в компанії, і я вирішив залишитися. І не дарма — досвід, який я там отримав, був колосальним. В Україні я б такого не здобув. Я з головою занурився в роботу, жив нею, і за весь цей час так і не завів жодних серйозних стосунків. Були короткі інтрижки — для фізичного задоволення, але не для душі.

Я заробляв добре. Навіть дуже добре. Але майже не витрачав. Придбав невелику однокімнатну квартиру та машину — і все. Все інше накопичувалось на рахунку. Тож зараз маю доволі солідну суму, і купівля дорогущої квартири в центрі не стане ударом по моїх фінансах.

Але вся ця фінансова стабільність не робить мене щасливим. Бо ці гроші я хотів витрачати не так — не на себе. Я мріяв витрачати їх на свою сім’ю. На дружину, на дитину. Хотів би балувати їх, купувати подарунки, створювати комфорт. А маю… лише кругленьку суму на рахунку. І самотність.