Розділ 7 «А якщо він дізнається?»

Коли ми вже йдемо додому, у лисички піднімається настрій — вона весело підстрибує, тримаючи мене за руку. Розповідає, як минув її день, і цікавиться моїм. Я відповідаю коротко, без зайвих подробиць. Бо що я їй скажу? Що сьогодні вперше за п’ять років побачила її батька? Що рана, яка нібито затягнулася, знову кровоточить? Це точно не для дитячих вушок.

Дійшовши до дитячого майданчика, лисичка просить п’ять хвилин покататися на гойдалці. Уже досить пізно, але п’ять хвилин нічого не змінять, тож дозволяю. Донечка радісно біжить до гойдалки, застрибує й починає гойдатися.

Я сідаю на лавку й спостерігаю за нею. У кишені дзвонить телефон. Дістаю — Катя. Без вагань відповідаю.

— Привіт, кицюня, як справи? — весело запитує вона.

Я завмираю на кілька секунд. Справи… мої справи — гірші нікуди.

— Ох, Катю… — виривається в мене, і голос ламається. Я трималася весь день, бо не мала з ким поділитися. Але зараз, почувши подругу, нарешті дозволяю собі слабкість.

— Поль, що трапилося? З лисичкою все гаразд? — у Катиному голосі одразу з’являється тривога.

— Так, з Аліскою все добре, — шмигаю носом. — Просто…

— Ти знову через того козла? Поль, скільки можна себе мучити?

— Кать… я… я бачила його сьогодні, — кажу й схлипую. Мене просто прорвало.

— Що?! — шоковано перепитує вона. — Як це?! Ти з ним говорила?.. Ні, стоп. Не відповідай. Я буду хвилин за двадцять.

Катя скидає дзвінок, а я ще кілька хвилин сиджу, намагаючись зібрати себе докупи. Витираю сльози й кличу донечку.

Вдома ми разом вечеряємо, потім Аліска йде гратися до своєї кімнати. Я починаю прибирати на кухні — хоча й прибирала зовсім недавно. Просто треба зайняти руки, аби не думати.

Та це не працює. Бо я раптом помічаю, що тру одну й ту саму тарілку вже хвилин п’ять.

Кладу її в мийку, тяжко зітхаю й спираюся руками на стільницю. На очі знову навертаються сльози. Біль накриває новою хвилею.

Коли це припиниться? Коли я перестану про нього згадувати?

Раптом лунає дзвінок у двері. Я швидко витираю обличчя й іду відчиняти. Лисичка теж вибігає в коридор.

— Мамо, хто це? — питає вона.

— Катя, — відповідаю й відчиняю двері.

Катя одразу заходить усередину.

— Ур-а-а! Кат-я-я! — радісно кричить Аліска й кидається до неї.

Подруга присідає й обіймає доню.

— Привіт, лисичко, — каже, цілуючи її в щічку.

— Ти залишишся на ніч? — з надією питає Аліса.

Катя киває. Доня починає радісно підстрибувати.

— А ти мені почитаєш?

— Обов’язково, — усміхається Катя. — А поки біжи гратися. Я трохи попліткую з твоєю мамою, а потім почитаю.

Аліска задоволено киває й мчить у кімнату.

— І звідки в неї стільки енергії? — важко видихає Катя, знімаючи пальто. — Я б не відмовилась мати хоч половину. Почуваюся, як загнана коняка.

— Поняття не маю, — знизую плечима. — Ти вечерятимеш? У нас є запечене м’ясо з картоплею.

— О так, це саме те, що треба. У мене вже слинка тече. Піду помию руки, — кидає вона й прямує до ванної.

Я йду на кухню, дістаю тарілку, накладаю їй вечерю, розігріваю. Виймаю з холодильника салат і сік, виставляю все на стіл. Потім розбираю пакет, який вона принесла: пляшка червоного напівсолодкого, наші улюблені цукерки й фрукти.

Поки нарізаю фрукти, Катя повертається, сідає й починає їсти. Я ставлю нарізку та цукерки, дістаю келихи, відкорковую пляшку й розливаю вино. Один келих — їй. Другий — собі. 

Сідаю навпроти й роблю ковток.

— Я слухаю, — каже Катя, теж відпивши вина й шумно видихнувши.

— Та й нема що особливо розповідати… — сумно дивлюся в келих. — Сьогодні представили нового директора. І ним виявився Лісовський.

— Що?! То він тепер твій бос? — Катя мало не захлинається. — Це якийсь бразильський серіал!

— Я теж так подумала, — відповідаю й роблю ковток.

— Мені треба це переварити, — шоковано каже Катя, закидає в рот шматочок м’яса й запиває вином.

Я мовчу. Не знаю, що сказати. Я вже почала дихати спокійніше. Спогади притупилися… Хоча, не буду брехати: інколи й досі плачу в подушку, коли доня міцно спить. Але все ж стало легше. А тепер — усе повернулося.

— Ви говорили? — питає Катя після паузи.

— Ні, — хитаю головою. — Але він мене побачив. Я аж застигла, коли почула його голос. Він зібрав усіх у конференц-залі для знайомства. Там я його й побачила.

— Офігіти можна… — Катя знову ковтає вина. — І що тепер?

— Не знаю, — знизую плечима. — Думаю, доведеться шукати іншу роботу. Я не зможу працювати поруч із ним.

— Поль, не гарячкуй, — лагідно каже подруга. — Він — директор, а ти — дизайнерка. Ви навряд чи часто перетинатиметесь.

— Можливо… — важко видихаю. — Але для мене навіть випадкова зустріч у коридорі — як ляпас. Це вже занадто.

— Тоді хоча б не рубай зопалу, — спокійно промовляє Катя. — Працюй і паралельно шукай щось нове. Так буде розумніше.

— Не думаю, що це можна відкладати. А якщо він дізнається про Алісу? — підводжу на неї очі.

Від самої думки все всередині стискається в тугий клубок. Я не можу цього допустити. Не хочу, щоб моя дитина страждала. Не хочу, щоб її світ перевернувся тільки тому, що одного дня на порозі з’явиться людина, яка вирішила погратися з чужим життям, а потім поїхала з іншою.

— Поль, — м’яко каже Катя, — чого саме ти боїшся? Що він не захоче визнавати доньку чи що, навпаки, захоче з’явитися в її житті?

— Мабуть, і того, і іншого… — зітхаю. — Але більше — другого. Я не хочу, щоб моя дитина мала справу з тією видрою Ілоною. Уяви тільки: “сімейні зустрічі”, а поряд із ним — вона. Ця змія… Я цього не переживу.

Катя зводить брови, але мовчить. Вона розуміє: я зараз не здатна мислити тверезо. Я вся на нервах — і досить одного невдалого слова, щоб мене розірвало.

— Слухай… а ти впевнена, що вона тоді сказала правду? Про їхнє одруження? — обережно питає подруга.