Розділ 7 «А якщо він дізнається?»

Коли ми вже йдемо додому, у Лисички піднімається настрій — вона весело підстрибує, тримаючи мене за руку. Розповідає, як минув її день, і цікавиться моїм. Я відповідаю коротко, без зайвих подробиць. Бо що я їй скажу? Що сьогодні вперше за п’ять років бачилася з її батьком? Що рана, яка нібито загоїлася, знову кровоточить? Це точно не для дитячих вушок.

Дійшовши до дитячого майданчика, Лисичка просить п’ять хвилин покататися на гойдалці. Уже досить пізно, але п’ять хвилин нічого не змінять, тож дозволяю. Донечка радісно біжить до гойдалки, застрибує й починає гойдатися.

Я сідаю на лавку, спостерігаю за нею. У кишені дзвонить телефон. Дістаю — це Катя. Без вагань відповідаю.

— Привіт, кицюня, як справи? — весело запитує вона.

Я завмираю на кілька секунд. Справи… мої справи — гірші нікуди.

— Ох, Катю… — не стримую емоцій. Я трималася весь день, бо не мала з ким поділитися. Але зараз, почувши голос подруги, нарешті можу дати собі слабину.

— Поль, що трапилося? З Лисичкою все гаразд? — в її голосі одразу тривога.

— Так, із Аліскою все добре, — шмигую носом. — Просто…

— Ти знову через того козла? Поль, скільки можна себе мучити?

— Кать… я… я бачила його сьогодні, — кажу і схлипую. Мене просто прорвало.

— Що?! — Катя майже кричить. — Як це?! Ти з ним говорила?.. Ні, почекай, не відповідай. Я буду хвилин за двадцять.

Вона відключається. А я ще кілька хвилин сиджу, намагаючись зібрати себе докупи. Витираю сльози й кличу доньку.

Вдома ми разом вечеряємо, потім Аліска йде гратися до своєї кімнати. Я починаю прибирати на кухні — хоча й прибирала вже кілька днів поспіль, просто потрібно себе чимось зайняти, аби не думати. Але розумію, що це не працює, коли помічаю, як намиваю одну тарілку вже хвилин п’ять. Кладу її в раковину, тяжко зітхаю, спираючись руками на стільницю. На очі знову навертаються сльози. Біль накриває з новою силою. Коли це припиниться? Коли я перестану про нього згадувати?

Раптом лунає дзвінок у двері. Я швидко витираю обличчя й іду відчиняти. Лисичка теж вибігає в коридор.

— Мамо, хто це? — питає вона.

— Катя, — відповідаю й починаю відкривати двері.

Катя одразу заходить усередину.

— Ур-а-а! Кат-я-я! — радісно кричить Аліска й кидається до неї.

Подруга присідає та обіймає її.

— Привіт, Лисичко, — каже, цілуючи доню в щічку.

— Ти залишишся на ніч? — з надією питає Аліска.

Катя киває. Доня починає радісно стрибати.

— А ти мені почитаєш?

— Обов’язково, — усміхається Катя. — А поки — біжи гратися, я трохи попліткую з твоєю мамою, а потім почитаю.

Аліска киває й весело біжить у кімнату.

— І звідки в неї стільки енергії? Я б не відмовилась — почуваюсь, як загнана коняка, — каже Катя.

— Хто знає… Ти вечерятимеш? У нас є запечене м’ясо з картоплею, — говорю забираючи у Каті пакет. 

— О так, це саме те, що треба. У мене вже слинка тече. Піду помию руки, — каже, знімаючи пальто.

Я йду на кухню, кладу пакунок на стіл, накладаю для Каті вечерю, розігріваю її. Дістаю з холодильника салат і сік, виставляю все на стіл. Починаю розбирати пакет від Каті: там пляшка червоного напівсолодкого, наші улюблені цукерки та фрукти. Коли нарізаю фрукти, Катя повертається, сідає й починає вечеряти. Ставлю нарізку, цукерки, дістаю келихи. Відкорковую пляшку, розливаю вино. Один келих ставлю перед Катею, інший — перед собою. Сідаю навпроти, роблю ковток.

— Я слухаю, — каже Катя, зробивши ковток вина і шумно видихнувши.

— Та й нема особливо що розповідати, — кажу, сумно дивлячись на вино. — Сьогодні приїхав новий директор. І ним виявився… Лісовський.

— Що? То він тепер твій бос? — вона майже захлинається. — Це якийсь бразильський серіал!

— Я теж так подумала, — відповідаю й роблю ковток.

— Мені треба це переварити, — шоковано каже Катя, кладе шматочок мʼяса в рот та запиває вином.

Я мовчу. Не знаю, що сказати. Нарешті почала жити спокійніше, спогади про нього вже трохи притупилися. Хоча, не буду брехати — досі час від часу плакала в подушку. Але все ж ставало легше. А тепер… усе знову повернулося.

— Ви говорили? — питає Катя після паузи.

— Ні. Але він мене побачив. Я аж застигла, коли почула його голос. Він зібрав усіх у конференц-залі — для знайомства. Там я його й побачила.

— Офігіти можна… — знову робить ковток. — І що тепер?

— Не знаю. Думаю, доведеться шукати іншу роботу. Я не зможу працювати поруч із ним.

— Поль, може, не гарячкуй? Він — директор, а ти — дизайнерка. Ви навряд чи часто перетинатиметесь.

— Можливо… Але для мене навіть випадкова зустріч у коридорі — як ляпас. Цього вже занадто.

— Ну то хоча б не поспішай, — спокійно каже Катя. — Не кидай усе зопалу. Працюй і паралельно шукай щось нове. Так буде розумніше.

— Не думаю, що це варто відкладати. А якщо він дізнається про Алісу? — я підводжу на Катю очі.

Від самої думки все всередині стискається в тугий клубок. Я не можу цього допустити. Не хочу, щоб моя дитина страждала. Не хочу, щоб її світ перевернувся тільки тому, що одного дня на порозі з’явиться хтось, хто вважав прекрасною ідею погратися з чужим життям, а потім поїхати  з іншою.

— Поль, — м’яко каже Катя, — чого саме ти боїшся? Що він не захоче визнавати доньку — чи що захоче бачитися з нею?

— Мабуть, і того, і іншого… — я зітхаю. — Але більше боюся другого. Не хочу, щоб моя дитина взагалі мала справу з тією видрою Ілоною. Уяви тільки — якісь “сімейні зустрічі”, де поряд із нею буде ця змія… Я цього не переживу.

Катя трохи зводить брови, але мовчить. Вона розуміє, що я зараз не здатна бути об’єктивною. Я вся — суцільна тріщина. І досить однієї зайвої краплі, щоб усе розсипалося.

— Слухай, а ти впевнена, що вона тоді сказала правду? Про їхнє одруження? — все ж говорить подруга. 

— Не знаю. Вона була дуже переконливою. До того ж чутки, що вони разом поїхали за кордон, не зі стелі ж взялися…