Розділ 6 «Бразильський серіал»

У кінці зали, на подіумі, стоїть Роман Лісовський — кохання всього мого життя. Все тіло скувало, я не можу поворухнутися. Повітря застрягає десь між горлом і легенями. Мене починає лихоманити. Дивлюся йому просто в очі та  не можу відірвати погляду. І він дивиться на мене так само. На його обличчі змішані здивування і ще щось… щось, чого я не можу розпізнати.

Не знаю, скільки минає часу, але здається — вічність. Ми просто стоїмо, втупившись один в одного. Першою відмираю я, збираю останні сили і продовжую пробиратися до Віки. За кілька секунд Роман робить те саме, його голос знову заповнює залу:

— Мене звати Лісовський Роман Вікторович. Від сьогодні я виконуватиму обов’язки директора “АРТЕГРАД”. Після одужання Кирило Іванович йде на заслужений відпочинок, тож я й надалі обійматиму цю посаду.

Його голос звучить рівно, впевнено. А я майже нічого не чую. У вухах дзвенить, серце б’ється так гучно, що заглушає все довкола. До мене долинають лише уривки: «…піде на заслужений відпочинок…», «…й надалі обійматиму…». І лише через кілька хвилин до мене доходить: Рома мій новий бос. Відтепер я маю працювати під його керівництвом. Це неможливо. Я не зможу бачити його щодня. Це вище моїх сил.

— Довгої промови не буде, — продовжує Роман. — Лише зазначу, жодних кадрових змін не планується. Ви залишаєтеся на своїх місцях, як і раніше. З понеділка я хочу познайомитися з кожним особисто, але це не вплине на вашу поточну роботу.

По залі прокочується хвиля полегшеного зітхання — не дивно, всі весь тиждень жили у невизначеності.

— Дякую за увагу. Можете повертатися до роботи. До зустрічі в понеділок, — каже він і, кидаючи в мій бік погляд, іде до виходу.Я інстинктивно опускаю очі.

Як тільки новий директор залишає залу, співробітники починають підніматися і потроху виходити.

Ми з Вікою не поспішаємо, вирішуємо зачекати, поки більшість вийде, щоб не потрапити в тисняву.

— Здається, все дуже навіть непогано, — озивається Віка, коли ми виходимо в коридор. — Цікавий чоловік. Впевнений у собі, серйозний… І згодна зі Славою — надто вже гарний, як для чоловіка.

— Головне, щоб керівником був нормальним, — сухо відповідаю, все ще поринувши у думки. Це якийсь сюр. Колишній, який зруйнував моє життя та розірвав моє серце на шматки, тепер мі бос. Скажи кому — не повірять. Бразильський серіал не інакше. 

Виринаю з думок, коли хтось хапає мене за руку, я здригаюся від несподіванки. Повертаю голову й бачу Віку. Я настільки заглибилася у власні думки, що геть забула: ми ж ішли разом. Віка щось говорить, але слова ніби не доходять до свідомості, бачу лише губи, що рухаються, і стурбований погляд.

— Що ти сказала? — перепитую.

— Запитала, чи з тобою все гаразд. Ти така бліда… Щойно з’явилася в залі — відразу стала біла, як стіна, — говорить вона з помітним занепокоєнням.

— А… так, все добре. Просто… — замовкаю, намагаючись вигадати щось правдоподібне. — Голова болить.

— Ти що, знову не обідала?

— Ні, не встигла. Зустріч затягнулася, а якби ще й обідала, то взагалі б на знайомство не потрапила, — зітхаю. Треба було так і зробити. Відтягнути нашу зустріч хоча б на кілька днів. Провести спокійні вихідні. А тепер… тепер мене чекають дні спогадів. 

— Тоді ходімо перекусимо в кафе на першому поверсі, — пропонує Віка і бере мене під руку.

У кафе ми взяли по каві й десерту, а я ще додатково замовила сендвіч із шинкою. Сіли за столик. Я мовчки жувала свій сендвіч, намагаючись уловити зміст розповіді Віки — вона ділилася враженнями від останнього побачення. Та мої думки були десь далеко. У голові просто суцільний хаос.

П’ять років тому Рома казав, що його батько та дядько тримають фірму разом. Чутки й справді ходили, що новий директор — син одного зі співвласників. Але як так сталося, що після випуску я влаштувалась саме сюди? І чому ніде не було вказано прізвища Лісовський? Значить, його дядько має інше прізвище… та й по батькові теж інше. Боже, я нічого не розумію.

— Ти мене слухаєш? — голос Віки вириває мене з думок.

— Пробач, задумалася. Думала, як провести вихідні з донькою, — відводжу погляд від чашки.

— Ти якась дивна сьогодні, — зауважує вона.

— Мабуть, просто втомилася. Добре, що завтра вихідний, — натягую посмішку.

— І не кажи! Я чекала їх, як манни небесної. Завтра в мене знову побачення.

— Ти ще не втомилася від них?

— Є трохи… Але мені хочеться стосунків. Набридло бути самій, — сумно знизує плечима.

— Може, варто просто відпустити ситуацію — і все складеться само собою?

— Можливо, ти маєш рацію…

Після перекусу повертаємося до роботи. Я одразу сідаю за проєкт, який необхідно завершити. Робота завжди допомагає мені відволіктися, тож найближчі кілька годин я майже не думаю про минуле. Коли дизайн готовий, відправляю його клієнту на затвердження. Але далі — глухий кут, його потрібно надіслати керівництву, а тепер у нас новий директор. Сиджу, дивлюсь на монітор і ніяк не можу вирішити, кому саме відправляти.

— Вік, як думаєш, готовий проєкт відправляти заступнику чи вже новому директору? — звертаюся до колеги.

— Ну… ніяких вказівок не було, тож думаю, поки надсилай заступнику. Якщо що — він скаже, тоді вже перешлеш директору.

— Мабуть, так і зроблю, — відповідаю, киваючи й усміхаючись Віці.

Швидко надсилаю проєкт заступнику й за п’ятнадцять хвилин отримую відповідь: дизайн схвалено, запускають у роботу. Задоволено поглядаю на годинник — до кінця робочого дня залишилася всього година. Вирішую піти трохи раніше. Це рідкість, але сьогодні можу собі дозволити.

— Вік, я піду раніше. Якщо що — прикриєш? — питаю, встаючи з крісла.

— Звичайно. Хоч сьогодні дитину забереш раніше, вона мабуть буде щаслива, — припускає Віка. 

— Не знаю… Ми зранку посварилися, тож, скоріше за все, вона ще ображена, — задумливо відповідаю. 

— Ооо, ну з дітьми, мабуть, так буває. Я в цьому не дуже розбираюся.