Розділ 6 «Бразильський серіал»

У кінці зали, на подіумі, стоїть Роман Лісовський — кохання всього мого життя.

Усе тіло сковує, я не можу поворухнутися, а повітря, здається, застрягає десь між горлом і легенями. Мене починає лихоманити. Я дивлюся йому просто в очі й не можу відірвати погляду. І він дивиться на мене так само. На його обличчі — змішані здивування і ще щось… щось, чого я не можу розпізнати.

Не знаю, скільки минає часу, але здається — вічність. Ми просто стоїмо, втупившись одне в одного. Першою «відмираю» я — збираю останні сили й продовжую пробиратися до Віки. За кілька секунд Роман робить те саме — його голос знову заповнює залу:

— Мене звати Лісовський Роман Вікторович. Від сьогодні я виконуватиму обов’язки директора «АРТЕГРАД». Після одужання Кирило Іванович іде на заслужений відпочинок, тож я й надалі обійматиму цю посаду.

Його голос звучить рівно, впевнено. А я майже нічого не чую. Дивлюся на свої степлері пальці. У вухах дзвенить, серце б’ється так гучно, що заглушає все довкола. До мене долинають лише уривки: «…заслужений відпочинок…», «…й надалі обійматиму…».

І лише через кілька хвилин до мене доходить: Рома — мій новий бос. Відтепер я маю працювати під його керівництвом.

Це неможливо. Я не зможу бачити його щодня. Це вище моїх сил.

— Довгої промови не буде, — продовжує Роман. — Лише зазначу: жодних кадрових змін не планується. Ви залишаєтеся на своїх місцях, як і раніше. З понеділка я хочу познайомитися з кожним особисто, але це не вплине на вашу поточну роботу.

По залі прокочується хвиля полегшених зітхань. І це не дивно — весь тиждень усі жили в невизначеності. Я піднімаю очі та ковзаю ним по залу. 

— Дякую за увагу. Можете повертатися до роботи. До зустрічі в понеділок, — каже він і, кинувши в мій бік погляд, іде до виходу. А я знову опускаю очі.

Як тільки новий директор залишає залу, співробітники починають підніматися й виходити. Ми з Вікою не поспішаємо — вирішуємо зачекати, поки більшість розійдеться, щоб не потрапити в тисняву.

— Здається, все дуже навіть непогано, — озивається Віка, коли ми виходимо в коридор. — Цікавий чоловік. Впевнений у собі, серйозний… І я згодна зі Славою — надто вже гарний.

— Головне, щоб керівником був нормальним, — сухо відповідаю, усе ще поринувши в думки.

Це якийсь сюр. Колишній, який зруйнував моє життя й розірвав серце на шматки, тепер — мій бос. Скажи кому — не повірять. Бразильський серіал, не інакше.

Виринаю з думок, коли хтось хапає мене за руку. Я здригаюся від несподіванки й повертаю голову — це Віка. Я настільки заглибилася в себе, що геть забула: ми ж ішли разом. Вона щось говорить, але слова ніби не доходять до свідомості — бачу лише губи, що рухаються, і стурбований погляд.

— Що ти сказала? — перепитую.

— Запитала, чи з тобою все гаразд. Ти така бліда… Щойно з’явилася в залі — одразу стала біла, як стіна, — каже вона з помітним занепокоєнням.

— А-а-а… так, усе добре. Просто… — замовкаю, намагаючись вигадати щось правдоподібне. — Голова болить.

— Ти що, знову не обідала? — із хвилюванням уточнює Віка.

— Ні, не встигла, — хитаю головою, все ще намагаючись відійти від зустрічі з минулим. — Зустріч затягнулася. А якби ще й обідала, то взагалі б на знайомство не потрапила, — зітхаю.

Треба було так і зробити. Відтягнути нашу зустріч хоча б на кілька днів. Провести спокійні вихідні. А тепер… тепер мене чекають важкі дні спогадів.

— Тоді ходімо перекусимо в кафе на першому поверсі, — пропонує Віка й бере мене під руку.

У кафе ми беремо по каві й десерту, а я ще замовляю сендвіч із шинкою. Сідаємо за столик, і я мовчки жую, намагаючись уловити зміст розповіді Віки — вона ділиться враженнями від останнього побачення. Та мої думки десь далеко. У голові — суцільний хаос.

П’ять років тому Рома казав, що його батько та дядько тримають фірму разом. Чутки й справді ходили, що новий директор — син одного зі співвласників. Але як так сталося, що після випуску я влаштувалася саме сюди? І чому ніде не було вказано прізвища Лісовський?Отже, його дядько має інше прізвище… та й по батькові теж інше. 

Боже, я нічого не розумію.

— Ти мене слухаєш? — голос Віки вириває мене з думок.

— Пробач, задумалася. Думала, як провести вихідні з донькою, — підіймаю на неї очі.

— Ти якась дивна сьогодні, — зауважує вона.

— Мабуть, просто втомилася. Добре, що завтра вихідний, — натягую посмішку.

— І не кажи! Я чекала їх, як манни небесної. Завтра в мене знову побачення, — широко посміхається, граючи плечима.

— Ти ще не втомилася від них?

— Є трохи… Але мені хочеться стосунків. Набридло бути самій, — сумно знизує плечима.

— Може, варто просто відпустити ситуацію — і все складеться само собою?

— Можливо, ти маєш рацію… — задумується вона.

Після перекусу повертаємося до роботи. Я одразу сідаю за проєкт, який потрібно завершити. Робота завжди допомагає мені відволіктися, тож найближчі кілька годин я майже не думаю про минуле.

Коли дизайн готовий, надсилаю його клієнту на затвердження. Але далі — глухий кут: проєкт потрібно відправити керівництву, а тепер у нас новий директор. Сиджу, дивлюся на монітор і ніяк не можу вирішити, кому саме надсилати.

— Вік, як думаєш, готовий проєкт відправляти заступнику чи вже новому директору? — звертаюся до колеги.

— Н-у-у… ніяких вказівок не було, — знизує плечима вона. — Думаю, поки що надсилай заступнику. Якщо щось змінилося тоді вже перешлеш новому директору.

— Мабуть, так і зроблю, — киваю.

Швидко надсилаю проєкт заступнику й уже за п’ятнадцять хвилин отримую відповідь: дизайн схвалено, запускають у роботу. Задоволено поглядаю на годинник — до кінця робочого дня лишилася всього година. Вирішую піти трохи раніше. Це рідкість, але сьогодні можу собі дозволити.

— Вік, я піду раніше. Якщо що — прикриєш? — питаю, підводячись із крісла.