Розділ 5 «Не галюцинація»

Пʼятниця не задалася ще з самого ранку. Через те, що я заснула біля доньки, я не почула будильник, бо телефон залишився в іншій кімнаті. Тож збиралися ми поспіхом. Аліска, звісно, була задоволена, бо спала довше, ніж зазвичай. Вона в мене справжня соня, і ранкові підйоми для нас — те ще випробування.

Швидко зібравшись, я викликала таксі, паралельно написала виховательці, що ми трохи запізнимося. І, звісно ж, цей ранок не міг обмежитися лише тим, що ми проспали, йому ще бракувало дитячої істерики. Коли ми вже спустилися до таксі, Аліска раптом згадала, що забула вдома ляльку. Ту саму, що я купила їй тиждень тому. Зараз це її найулюбленіша іграшка, вона бере її з собою навіть у ванну.

На мою відмову повернутися за лялькою у доні як по клацанню пальців почалася істерика. Довелося вмикати режим «сувора мама» — трохи нагримала на доню, за що весь день почуватимусь винною. Але вибору не було: повертатися часу не залишалось. Аліса вже й так запізнювалася на сніданок, а я — на роботу, майже на півгодини. Всі мої пояснення вона вперто ігнорувала, захлинаючись сльозами.

Після сварки вона образилась і всю дорогу до садочка мовчала, сиділа з надутими щічками й дивилася у вікно, не звертаючи на мене жодної уваги.

У групу зайшла так само мовчки, навіть не поцілувавши мене на прощання. Мені залишалося лише дивитися їй услід із гірким клубком у горлі.

Я розуміла: треба поговорити з нею спокійно, пояснити, що така поведінка це не припустимо. Але на розмову часу не було. Її довелося відкласти до вечора, хоча зробити це було неймовірно важко. Цілий день я почуватимуся винною — наче зрадила її маленький світ, у якому мами завжди мають розуміти й пробачати

На роботу я приїхала із запізненням майже на сорок п’ять хвилин. На щастя, ніхто не помітив — або зробив вигляд, що не помітив. Віка мене прикрила. Насправді в нашій компанії досить лояльно ставляться до співробітників із дітьми, але я не зловживаю. Мені важливо тримати марку.

Як тільки роздяглась і вмостилася за робоче місце, відразу взялася за проєкт. Потрібно було накидати концепцію інтер’єру до зустрічі з клієнткою, яка мала відбутися в обідню перерву. Віка була так само занурена в роботу, тож ми перекинулися лише кількома словами.

Через деякий час прийшов лист на корпоративну пошту від секретарки заступника:

«Сьогодні після обідньої перерви відбудеться знайомство з новим директором. Зустріч відбудеться у конференцзалі . Явка обов’язкова. З повагою, Заступник директора Самойленко С.П.»

— Вік, ти бачила повідомлення від секретарки зама? — запитую, щойно дочитала листа.

— Якраз читаю, — відповідає вона, не відриваючи погляду від монітора. — Ну, можливо, хоч тепер щось проясниться. Цей підвішений стан уже дратує.

— Згодна, — киваю. — Хоч би він був адекватним.

У цей момент до нас буквально влітає Слава — вся на емоціях.

— Дівчата! Я бачила нового директора! — майже вищіть. — Він д-у-у-же красивий. Просто ходячий секс, так би й з’їла. Високий, широкоплечий, тіло спортивне, а очі… такі темні, як безодня. Мене аж затягнуло в них. Ох, дівчата, я, здається, закохалася.

Я мовчу. Перед очима спливає один знайомий погляд. Колись я теж тонула в таких очах… І все закінчилося болем.

— Славо, ти закохуєшся тричі на тиждень, — сміється Віка.

— Ой, ну вас! Ви обидві такі зануди, — бурчить Слава.

— Ми не зануди, — втручаюся я, не відриваючи погляду від креслення. — Просто нас більше цікавлять зміни, які принесе нове керівництво, а не його зовнішність.

— А дарма! Ти ж вільна, Поліно. Могла б придивитися.

— Я не вільна. У мене є дитина. І в першу чергу я думаю про неї, а не про чоловіків. Та й більшість із них не готові прийняти чужу дитину. А я — не готова витрачати на них свій час.

— Кажу ж, зануди! — пирхає вона й виходить із кабінету.

— Не звертай уваги, — каже Віка, — вона ще молода, багато чого не розуміє.

— Віко, вона на рік молодша за мене, — кидаю погляд на монітор.

— Точно… Ну, тоді це ще раз підтверджує, що в голові у Слави тільки дві звивини — і ті зайняті лахами та чоловіками.

Я лише зітхаю, поглядаю на годинник. До зустрічі залишилось пів години — час збиратись. Швидко кладу в сумку планшет і роздруківки.

— Вік, я на зустріч, можу трохи запізнитися на знайомство з директором. Якщо що — пиши.

— Ех, знову обідатиму сама, — зітхає Віка й усміхається мені услід своїми спокійними зеленими очима.— Все, я побігла, — кидаю вже на ходу.

Коли виходжу на вулицю, відразу помічаю знайому чоловічу постать. Він прямує в бік парковки, і хоча бачу його лише зі спини, мене охоплює дивне, але стійке відчуття, що це Рома. Струшую головою, намагаючись прогнати марення. Що йому тут робити? Він же в Канаді.

— Хіба що… Та ні, дурниці якісь, — бурмочу собі під ніс, не зводячи з нього очей.

Чоловік підходить до авто, а в цей момент під’їжджає моє таксі, й я нарешті змушена відвести погляд.

На зустріч приїжджаю швидко — навіть раніше запланованого часу. Замовивши каву, займаю столик і чекаю. Клієнтка приходить вчасно — жінка середнього віку, яка замовила дизайн інтер’єру для дачного будинку. Ми одразу знаходимо спільну мову: вона уважно слухає, охоче погоджується з моїми пропозиціями. Обговорення минає легко, без жодних труднощів.

Нарешті — приємний і спокійний момент у цьому шаленому дні.

Через те, що зустріч затягнулася — я, як завжди, з головою поринула у новий дизайн — я запізнювалася на знайомство з новим директором. Як і передбачалося. Коли вже під’їжджала на таксі до офісу, Віка написала, що всі зібралися й чекають початку. 

Щойно опиняюся біля входу, одразу прямую до конференц-зали. На ходу скидаю пальто, тримаючи його в руках, і швидким кроком минаю коридор.

Коли заходжу до зали, бачу, що майже всі місця вже зайняті. Співробітників у фірмі чимало, тож вільних стільців небагато. Зупиняюся на мить, шукаючи поглядом Віку, вона обіцяла зайняти мені місце. Помітивши її темну маківку, одразу рушаю до неї. Тихенько пробираюся між рядами, вибачаючись перед колегами, яких доводиться трохи потіснити.