Розділ 5 «Не галюцинація»

П’ятниця не задалася ще з самого ранку. Я заснула біля доньки й не почула будильника. Тож збиралися ми похапцем. Аліска, звісно, була задоволена, бо спала довше, ніж зазвичай. Вона в мене справжня соня, і ранкові підйоми для нас — те ще випробування.

Швидко вдягнувшись, викликаю таксі й паралельно пишу виховательці, що ми трохи запізнимося. Але, звісно, цей ранок не міг обмежитися лише тим, що ми проспали — для повної картини бракувало дитячої істерики.

Коли ми вже спускаємося до таксі, Аліска раптом згадує, що забула вдома ляльку. Ту саму, яку я купила їй тиждень тому. Тепер це її найулюбленіша іграшка — вона навіть у ванну бере її з собою.

На мою відмову повертатися за лялькою в доні, наче за клацанням пальців, починається істерика. Доводиться вмикати режим «сувора мама». Трохи гримаю на неї — і вже знаю, що весь день картатиму себе за це. Але вибору немає: часу повертатися не залишалося. Аліса вже й так запізнювалася на сніданок, а я — майже на пів години на роботу. Усі мої пояснення вона вперто ігнорує, захлинаючись сльозами.

Після короткої сварки вона ображається й усю дорогу до садочка мовчить — сидить із надутими щічками, дивиться у вікно й демонстративно не звертає на мене уваги.

До групи заходить так само мовчки й навіть не цілує мене на прощання. Мені залишається лише дивитися їй услід із гірким клубком у горлі.

Я розумію, що треба поговорити з нею спокійно. Пояснити, що така поведінка неприпустима. Але часу на розмову немає. Її доведеться відкласти до вечора, хоч зробити це неймовірно важко. Цілий день я почуватимусь винною — ніби зрадила її маленький світ, у якому мами завжди мають розуміти й пробачати.

На роботу приїжджаю із запізненням майже на сорок п’ять хвилин. На щастя, ніхто не помітив — або зробив вигляд, що не помітив. Віка мене, як завжди, прикрила. Насправді в нашій компанії досить лояльно ставляться до співробітників із дітьми, але я не зловживаю цим. Мені важливо тримати марку.

Роздягнувшись, вмощуюся в кріслі й одразу беруся за проєкт. Потрібно накидати концепцію інтер’єру до зустрічі з клієнткою, яка має відбутися в обідню перерву. Віка так само занурена в роботу, тож ми перекидаємося лише кількома словами.

Працюю без відриву, щоб усе встигнути. А за деякий час на корпоративну пошту приходить лист від секретарки заступника:

«Сьогодні після обідньої перерви відбудеться знайомство з новим директором. Зустріч відбудеться у конференц-залі. Явка обов’язкова.

З повагою, заступник директора Самойленко С.П.»

— Вік, ти бачила повідомлення від секретарки зама? — запитую, щойно дочитую лист.

— Якраз читаю, — відповідає вона, не відриваючи погляду від монітора. — Ну, можливо, хоч тепер щось проясниться. Цей підвішений стан уже дратує.

— Згодна, — киваю. — Хоч би він був адекватним.

У цей момент до нас буквально влітає Слава — знову вся на емоціях, ніби виграла в лотерею.

— Дівчата! Я бачила нового директора! — радісно вищить. — Він д-у-у-же красивий. Просто ходячий секс, так би й з’їла. Високий, широкоплечий, тіло спортивне, а очі… такі темні, як безодня. Мене аж затягнуло в них, — захоплено описує вона. — Ох, дівчата, я, здається, закохалася, — зітхає, прикладаючи долоню до грудей.

Я мовчу. Перед очима спливає один знайомий погляд. Колись я теж тонула в таких очах… І все закінчилося розбитим серцем та розчаруванням.

— Славо, ти закохуєшся тричі на тиждень, — закочує очі Віка.

— Ви обидві такі зануди, — бурчить Слава.

— Ми не зануди, — втручаюся я, не відриваючи погляду від креслення. — Просто нас більше цікавлять зміни, які принесе нове керівництво, а не його зовнішність.

— А дарма! — вигукує вона на весь кабінет. — Ти ж вільна, Поліно. Могла б придивитися.

— Я не вільна, — різко промовляю. — У мене є дитина. І в першу чергу я думаю про неї, а не про чоловіків. Та й більшість із них не готові прийняти чужу дитину. А я не готова витрачати на них свій час.

— Кажу ж — зануди, — пирхає вона й виходить із кабінету.

— Не звертай уваги, — каже Віка. — Вона ще молода, багато чого не розуміє.

— Віко, вона на рік молодша за мене, — кидаю на неї погляд.

— Точно… Ну, тоді це ще раз підтверджує, що в голові у Слави тільки дві звивини — і ті зайняті лахами та чоловіками.

Я лише зітхаю й дивлюся на годинник. До зустрічі пів години, тож час збиратися. Швидко кладу в сумку планшет і роздруківки.

— Вік, я на зустріч. Можу трохи запізнитися на знайомство з директором. Якщо що — пиши.

— Ех, знову обідатиму сама, — зітхає Віка, дивлячись на мене своїми зеленими очима.

— Все, я побігла, — кидаю вже на ходу.

Коли виходжу на вулицю, одразу помічаю знайому чоловічу постать. Він прямує в бік парковки. Я бачу його лише зі спини, але мене охоплює дивне, стійке відчуття, що це Рома.

Струшую головою, намагаючись прогнати марення. Що йому тут робити? Він же в Канаді.

— Хіба що… Та ні, дурниці, — бурмочу собі під ніс, не зводячи з нього очей.

Чоловік підходить до авто, саме в цей момент під’їжджає моє таксі і я змушена відвести погляд.

На зустріч приїжджаю швидко — навіть раніше запланованого часу. Замовляю каву, займаю столик і чекаю. Клієнтка приходить вчасно — жінка середнього віку, яка замовила дизайн інтер’єру для дачного будинку. Ми одразу знаходимо спільну мову: вона уважно слухає, охоче погоджується з моїми пропозиціями. Обговорення минає легко, без жодних труднощів.

Нарешті — приємний і спокійний момент у цьому шаленому дні.

Та зустріч затягується — я, як завжди, з головою поринаю в новий дизайн. І тепер запізнююсь на знайомство з новим директором. Як і передбачалося.

Коли вже під’їжджаю до офісу, Віка пише, що всі зібралися й чекають початку.

Щойно опиняюся біля входу, одразу прямую до конференц-зали. На ходу скидаю пальто, тримаючи його в руках, швидким кроком минаю коридор.

Заходжу до зали й бачу, що майже всі місця вже зайняті. Співробітників у фірмі чимало, тож вільних стільців небагато. Зупиняюся на мить, шукаючи поглядом Віку — вона обіцяла зайняти мені місце. Помітивши її темну маківку, одразу рушаю до неї. Тихенько пробираюся мі рядами, вибачаючись перед колегами, яких доводиться трохи потіснити.