Розділ 4 «Запитання»

Вже кілька днів в офісі панує напружена атмосфера. Усі перебувають у стані тривожного очікування через новину про нового директора. Нам так нічого і не пояснили — просто хтось пустив плітку, що буде новий керівник, і на тому все. Коли він має з’явитися і чи з’явиться взагалі — ніхто не знає. Тимчасово обов’язки директора виконує його заступник, і я щиро не розумію, чому він не може продовжувати це робити, поки Кирило Іванович не одужає.

Я теж нервую. Невизначеність втомлює найбільше. Минув майже тиждень із того дня, як наш директор опинився в лікарні, а ми досі не маємо жодної ясності, чого очікувати далі.

Єдина, хто зовсім не переймається, — це Слава. Вона відверто радіє, бо тепер може офіційно нічого не робити: її начальника немає, а решті керівництва на неї байдуже. Хоча й раніше вона особливо не напружувалась — сиділа в соцмережах, пила каву й безкінечно теревенила телефоном. Але Кирило Іванович її не звільнив, отже, його це влаштовувало.

Залишилося відпрацювати ще завтрашній день — і нарешті вихідні. Я обіцяла лисичці похід до лялькового театру й провести ці два дні тільки з нею. Можливо, знову приготуємо щось смачненьке й влаштуємо затишний вечір із мультфільмами. Цього разу я навіть не братиму роботу додому — хоч це й не в моїх правилах. Зазвичай беру, щоб зробити більше, закрити проєкти й отримати бонуси. Зайвих грошей зараз точно не буває.

— Я тобі взяла салат і сендвіч, — каже Віка, заходячи до кабінету.

Через бажання все встигнути до вихідних я вирішила пропустити обід. Але в мене є чудова колега, яка про мене подбала.

— Дякую, ти найкраща, — усміхаюся, забираючи пакунок.

— Звичайно, — відповідає вона, сідаючи у своє крісло. — Встигаєш? — киває на екран.

— Наче так. Думаю, завтра закінчу, — промовляю, не відриваючи погляду від екрану. 

— Поль, ти знаєш, що ти неймовірна? — каже вона раптом. — Ти сама виховуєш дитину, багато працюєш. Більше, ніж будь-хто у цій фірмі. І проєктів у тебе найбільше.

Я ніяковію.

— Вік, усе дуже просто: у мене кредит на квартиру, і мені потрібні гроші.

— А батько Аліси… не допомагає? — обережно питає вона.

Я завмираю. Здається, навіть дихати перестаю. Віка ніколи раніше не ставила таких запитань.

— Ми й удвох добре справляємося, — ухильно відповідаю. Про це я можу говорити лише з Катею та Лідією Михайлівною.

— Пробач. Це справді не моя справа, — одразу каже Віка й опускає очі. — Я хотіла чаю. Тобі приготувати?

Те що їй не зручно,  відчувається в усьому — в голосі, у жестах, у тому, як вона переминається з ноги на ногу.

— Так, будь ласка, — відповідаю, мʼяко усіміхаючись. — І… Вік, не ображайся. Просто я не люблю про це говорити.

— Я розумію. І не ображаюсь, — лагідно усміхається вона й виходить.

Я справді не люблю таких запитань. Є речі, які болять навіть тоді, коли ти вже навчився з ними жити.

Повертаюся до роботи, але думки розбігаються. Погляд ковзає по кресленнях, а в голові — порожнеча. Щоразу, коли хтось заводить мову про батька Аліси, мене накриває хвилею спогадів. Наче минуло вже п’ять років, а все ще болить. Може, тому що я досі не знаю, як він би відреагував, побачивши лисичку. Чи хоча б дізнавшись, що вона існує.

Струшую головою, проганяючи безглузді думки. Досить. Я пообіцяла собі не повертатися в минуле. Тим більше зараз, коли нарешті все більш-менш стабільно. У нас із Алісою є дім. У мене є робота. Є ритм життя. І навіть якщо не завжди легко — я впораюся.

Повертаюся до проєкту. Вгорі екрана пульсує нагадування про дедлайн. Завтра до обіду маю здати все шефу. Точніше — заступнику. Він не такий активний, як Кирило Іванович, зате чіткий і справедливий. З ним спокійніше. Саме тому я не розумію, навіщо всі ці розмови про нового директора.

Віка повертається з чаєм. Ми перекидаємося кількома словами й знову занурюємося в роботу. За вікном починає сутеніти. Четвер. Майже вечір. І хочеться лише одного — закінчити справи, забрати Алісу й відпочити. Без думок про минуле й без тривог про майбутнє.

Я поспіхом збираюся за донею. Сьогодні знову затрималася — і, мабуть, заберу її останньою. А вона, як завжди, образиться. А я знову картатиму себе за те, що погана матір.

Катя каже, що я вигадую дурниці. Що таких, як я, — більшість. Мами, які працюють, навіть ті, у кого є партнери, теж не завжди встигають. А я справляюся сама. І не варто бути до себе надто суворою. Але спробуй це пояснити серцю.

Щойно переступаю поріг садочка, як на мене налітає вже одягнена дитина.

— Мамо, я знову залишилася остання, — засмучено бубонить лисичка.

— Пробач, люба, — ніжно гладжу її по щічці. — Мамі треба було закінчити роботу, щоб на вихідних провести весь час із тобою. Не ображайся, будь ласка.

— Ти справді не будеш працювати? — питає вона з надією.

— Обіцяю, — міцно обіймаю її. — Усі вихідні — тільки наші.

Додому їдемо маршруткою. Заходимо до кав’ярні — я купую доні, її улюблене какао із зефірками. Вона сьорбає його й одночасно розповідає про свій день: про нову аплікацію, про Софійку, яка не поділилася іграшкою, про казку, яку читала вихователька. Образа вже минула. На щастя, діти відходять швидше, ніж дорослі.

Вдома швидко вечеряємо. Аліса грається, поки я прибираю. Потім купаю її — вона весело плещеться у ванні, а я вперше за день дозволяю собі видихнути.

Перед сном читаю їй казку. Моє монотонне читання швидко її присипляє — оченята злипаються, маленька ручка стискає край ковдри. І, як завжди, я залишаюся поруч. Засинаю біля неї, так і не дійшовши до своєї кімнати.

І, можливо, це найкраще завершення складного дня.