Розділ 4 «Запитання»

Вже кілька днів в офісі панує напружена атмосфера. Усі перебувають у стані тривожного очікування через новину про нового директора. Нам нічого толком не пояснили — просто пустили чутку, що буде новий керівник, і на тому все. Коли він має з’явитися і чи з’явиться взагалі — ніхто не знає. Тимчасово обов’язки директора виконує його заступник, і я щиро не розумію, чому він не може продовжувати це робити, поки Кирило Іванович не одужає.

Я теж трохи нервую через усе це. Невизначеність втомлює найбільше. Минув майже тиждень з того дня, як наш директор опинився в лікарні, а ми досі не маємо жодної ясності, чого очікувати далі. Єдина, хто не переймається — це Слава. Вона відверто радіє, бо тепер може офіційно нічого не робити: її начальника немає, а решта керівництва її не цікавить. Хоча й раніше вона не особливо напружувалась — лише й робила, що сиділа в соцмережах, пила каву й теревенила з кимось по телефону. Але Кирило Іванович її не звільнив, отже, його це влаштовувало.

Залишилося відпрацювати ще завтрашній день — і нарешті вихідні. Я обіцяла Лисичці похід до лялькового театру і провести ці два дні лише з нею. Можливо, знову приготуємо щось смачненьке і влаштуємо затишний вечір із мультфільмами. Цього разу я навіть не братиму роботу додому — хоч це й не в моїх правилах. Зазвичай беру, щоб зробити більше, закрити проєкти і отримати бонуси. А зайвих грошей зараз точно не буває.

— Я тобі взяла салат і сендвіч, — каже Віка, заходячи до кабінету. Через бажання закінчити все до вихідних я вирішила пропустити обід, але в мене є чудова колега, яка про мене подбала.

— Дякую, ти найкраща, — усміхаюся, забираючи пакунок із її рук.

— Звичайно, — відповідає вона, сідаючи у своє крісло. — Встигаєш? — киває на екран монітору. 

— Наче так. Думаю, завтра закінчу, — кажу, не відриваючи погляду від екрана.

— Поль, ти знаєш, що ти неймовірна дівчина.

— Чому? — здивовано дивлюся на неї.

— Ти сама виховуєш дитину, багато працюєш. Більше, ніж будь-хто у цій фірмі. І проєктів у тебе найбільше.

— Вік, усе дуже просто: у мене кредит на квартиру та потрібні гроші. 

— А батько Аліси… не допомагає? — раптом запитує вона, і я завмираю. Здається, навіть дихати перестала. Віка ніколи не ставила подібних запитань, хоча ми досить близькі.

— Ми й удвох добре справляємося, — ухильно відповідаю. Про це можу говорити лише з двома людьми — з Катею та Лідією Михайлівною.

— Пробач, це справді не моя справа, — зніяковіло каже Віка, опускаючи очі. Видно, що шкодує про запитання і їй ніяково. — Я хочу чаю. Тобі приготувати?

Вона встає, переминається з ноги на ногу. Її незручність відчутна в усьому — жестах, погляді, голосі.

— Так, будь ласка, — відповідаю, а коли вона вже майже виходить, додаю: — Вік, не ображайся, будь ласка. Просто я не люблю про це говорити.

— Поль, я все розумію. І не ображаюсь, — лагідно усміхається вона і виходить із кабінету.

Я справді не люблю такі запитання. І зазвичай намагаюся від них ухилитися. Бо є речі, які завдають болю, навіть коли навчився з ними жити.

Повертаюся до роботи, проте думки розбігаються. Погляд ковзає по рядках креслень, а в голові — порожнеча. Щоразу, коли хтось заводить мову про батька Аліси, мене накриває хвилею спогадів. Наче все вже повинно забутися, адже минуло багато часу. Але є моменти, які чомусь досі болять. Може, тому, що я досі не знаю, що б він сказав, побачивши Лисичку. Чи принаймні дізнавшись, що вона існує.

Я струшую головою. Досить. Я пообіцяла собі не повертатись у минуле — тим більше зараз, коли нарешті все більш-менш стабільно. У нас із Алісою є дім. У мене є чудова робота. Є звичний ритм життя. І навіть якщо не завжди легко — я справляюся. 

Повертаюся до проєкту. Вікно вгорі монітора пульсує нагадуванням про дедлайн. Завтра до обіду маю здати все шефу. Заступнику, якщо точніше. Він не такий харизматичний, як Кирило Іванович, зате справедливий і чіткий у вимогах. З ним спокійніше, і саме тому я не розумію, навіщо ці вигадки з новим директором. Якщо вже хтось новий і має з’явитись — чому всі мовчать?

Віка повертається з чаєм. Ми перекидаємось кількома словами, і знову між нами зависає тиша, кожна поринає у свою роботу. За вікном починає сутеніти. Четверг. Майже вечір. І хочеться лише одного — закінчити справи, забрати Алісу з садочка й нарешті відпочити. Без думок про минуле та без тривог про майбутнє. 

Закінчую роботу й поспіхом збираюся за Аліскою. Вимикаю комп’ютер, одягаю пальто на ходу. Сьогодні знову затрималася, і, мабуть, заберу доню останньою — вона, як завжди, образиться. А я вкотре картатиму себе за те, що погана мама. Катя каже, що я вигадую дурниці, що таких, як я, — більшість: мами, які працюють, і навіть ті, у кого є партнери, теж не завжди встигають. А я справляюся сама. І не варто бути до себе надто суворою. Але спробуй це пояснити серцю…

Щойно переступаю поріг садочка, як на мене налітає моя одягнена дівчинка. Бідолашна — зачекалася свою безтолкову маму.

— Мамо, я знову залишилася остання, — засмучено бубонить моя Лисичка, коли я присідаю біля неї.

— Пробач, люба, — ніжно гладжу її по щічці. — Мамі треба було закінчити роботу, щоб на вихідних провести весь час з тобою, не відволікаючись ні на що. Не ображайся, будь ласка.

— Ти справді не будеш працювати на вихідних? — запитує Аліса з надією, і погляд такий… Ох, від нього моє материнське серце боляче стискається. 

— Обіцяю, — кажу щиро, обіймаючи її міцно. — Всі вихідні — тільки наші.

Додому їдемо маршруткою. Дорогою заходимо до кав’ярні, де я купую для доні какао з зефірками. Вона задоволено сьорбає його, й одночасно розповідає про свій день — про нову аплікацію, про те, як Софійка не поділилася іграшкою, і як вихователька читала казку. Здається, образа вже минула — на щастя, діти відходять швидше, ніж дорослі. 

Вдома швидко вечеряємо. Аліса грається у своїй кімнаті, поки я прибираю на кухні. Потім купаю доню  — вона весело плещеться у ванні, а я вперше за день дозволяю собі трохи розслабитися.