Розділ 3 «Дивне відчуття»

Лягаємо спати, коли годинник показує майже північ. Я вкладаюся поряд зі своєю донечкою, яка мирно сопе в подушку, тримаючи в руці нову ляльку. Акуратно проводжу пальцями по її м’якому волоссю та цілую в маківку, вдихаючи знайомий, теплий дитячий аромат. Ось що для мене зараз головне. Все інше — дурниці. Найважливіше, щоб моя доня була здоровою та щасливою.

Вихідні пролітають зі швидкістю світла. Але, незважаючи на це, ми провели їх чудово. У суботу втрьох — я, Катя й лисичка — вирушили до торгового центру. Оновили гардероб малечі, Катя теж прикупила собі кілька речей, а я втрималася. Зараз мені точно не до витрат на новий одяг — кредит висить над головою, і це важко. І морально, і фізично, і, звісно, фінансово.

Після покупок ми зайшли до дитячої кімнати. Лисичка носилася там, як навіжена — з усмішкою до вух і щічками, що горіли від щастя. А ми з Катею сиділи за кавою, спостерігаючи за нею крізь прозорі стіни, як завжди говорячи про усе на світі.

Неділю ми провели вдвох. Вранці сходили в супермаркет за продуктами, потім погуляли на майданчику біля будинку. А ввечері разом приготували піцу — з ананасами, як любить Аліска. Смакували нею, вмостившись на дивані перед телевізором. Мультфільм, звісно, вона знову не додивилася — заснула прямо на мені, поклавши голівку на груди й схопивши мене за пальці.

Я сиділа так, не рухаючись, вдихаючи її аромат та насолоджуючись теплом її маленького тільця. І думала: хай би завжди було саме так. Просте щастя. Без складних рішень, без минулого, яке тисне. Тільки я і вона.

Понеділок починається зі звичної рутини. Зранку збираю Алісу та веду її до садочка, а потім сідаю на маршрутку й вирушаю на роботу. Сьогодні я, на диво, не запізнююсь, тож повільно йду вулицею, насолоджуючись легким ранковим морозом. По дорозі купую каву. Вона ароматна, гаряча та трохи рятує від сонливості. Крокую до офісу подумки складаю список справ на день.

Коли піднімаюся на наш поверх, одразу помічаю знайому метушню. Усі кудись поспішають, перешіптуються, а в повітрі знову висить напружена атмосфера. Обличчя знову напружені, як і в п’ятницю. Відчуття, ніби застрягла в якомусь дні бабака.

Займаю своє робоче місце, вмикаю комп’ютер. Віки ще немає, тож навіть спитати нема в кого, що тут знову коїться.

За кілька хвилин з’являється й Віка. Вона також розгублено озирає офіс.

— Це що, день бабака? — бурмоче вона, кидаючи сумку на стіл. 

— Я про те саме подумала, коли зайшла, — відповідаю, підводячи на неї очі.

— Ти не знаєш, що сталося цього разу? — питає, вмощуючись на своє місце.

Після вечері ми з лисичкою залишаємося у Каті з бабусею на ночівлю — іноді я так роблю. Коли вже доволі пізно, не хочеться тягнути втомлену дитину нічним містом.

Лідія Михайлівна йде вкладати малу спати, а ми з Катею залишаємося на кухні — влаштовуємо дівочі посиденьки з келихом вина.

Подруга відкриває пляшку й наповнює келихи, а я тим часом нарізаю фрукти й викладаю їх на тарілку. Сідаємо за стіл і кілька хвилин мовчки насолоджуємося вином, кожна занурена у свої думки.

— Як справи на роботі? — порушую тишу.

— Та все нормально. Тільки новий клієнт — як мала істеричка. Усі мізки мені проїв, — зітхає Катя, кладучи до рота дольку мандарина. — А в тебе як?

— Наш директор у лікарні з інфарктом, тож поки що працюємо в режимі невідомості, — відповідаю, дивлячись на темно-червону рідину в келиху.

— А хіба у фірми не два власники? — уточнює вона.

— Так і є, — киваю. — Але другий… чи то не хоче, чи то просто не має часу займатися справами.

— Може, їхні діти візьмуть фірму під своє крило? — припускає Катя.

— Може й так. Але нове керівництво — це завжди ризик. І зовсім не факт, що зміни будуть позитивні.

— Не накручуй себе раніше часу. Все буде добре, — заспокійливо каже вона.

Потім посміхається одним куточком губ — і я вже відчуваю: зараз буде дуже незручне питання.

— А що там Гліб?

Я закочую очі. Ну хто б сумнівався. Катя не могла про нього забути.

Гліб — мій сусід. Його квартира навпроти моєї. Ми познайомилися кілька місяців тому, коли я щойно переїхала. Молодий, симпатичний, десь на рік старший за мене. Працює, здається, в ІТ. Кілька разів намагався залицятися. Я якось розповіла про це Каті — і вже сто разів пожалкувала. Відтоді вона згадує про нього в кожній нашій розмові.

— Та нічого, — знизую плечима. — Не бачила його кілька днів.

— Він ще запрошував тебе на побачення? — питає Катя, підносячи келих до губ.

— Запрошував. Але я відмовилася.

— Поль, ну чому? Він симпатичний, добре заробляє, характер у нього нормальний… Пішла б, розвіялася. Раптом щось та й вийшло б.

— Катю, «раптом» — це не про мене. Я мама. І в першу чергу маю думати про дитину, а не бігати по побаченнях.

— Те, що ти мама, ще не означає, що маєш іти в монахині, — серйозно каже вона. — Просто визнай: справа не в Алісі. Ти хочеш, щоб це був інший чоловік. Один дуже конкретний чоловік.

Я зітхаю, опускаю погляд у келих і повільно кручу вино, ніби шукаю в ньому відповіді, яких давно не існує.

— Це безглуздо, — кажу майже пошепки. — Він просто грався зі мною. Про що тут ще говорити?

Катя зітхає й відпиває вина.

— Я й досі не можу його зрозуміти. Мені здавалося, що він був закоханий у тебе. І знаєш… коли правда спливла, я подумала: можливо, все й почалося з дурної суперечки, але врешті він таки закохався. А потім пожалкував про те, що зробив.

— Катю… — тихо зупиняю її. Бо все, що вона каже, звучить як казка. І хоч я мрію, щоб було саме так, реальність каже інше.

— Я так думала… допоки ми не дізналися, що він поїхав до Канади з Ілоною. Після цього мені захотілося переламати йому всі кістки. Із ребер — зубочистки зробити.

Я хмикаю. Катя, як завжди, надто яскрава у своїх емоціях. І, здається, справді уявляє, як це робить.

— Але погралися ви непогано, — уже трохи веселіше додає вона. — Он яка чудова дівчинка вийшла.