Розділ 3 «Просте щастя»

Після вечері ми з Лисичкою залишаємося у Каті з ночівлею, іноді я так роблю. Коли вже доволі пізно — не хочеться тягти втомлену дитину нічним містом. Лідія Михайлівна йде вкладати малу спати, а ми з Катею залишаємося на кухні — влаштовуємо дівочі посиденьки з келихом вина.

Подруга відкриває пляшку та наповнює келихи, а я тим часом нарізаю фрукти й викладаю їх на тарілку. Сідаємо за стіл і кілька хвилин мовчки насолоджуємося вином, заглибившись у свої думки.

— Як справи на роботі? — порушую тишу.

— Та все нормально, тільки новий клієнт — як мала істеричка. Всі мізки мені проїв, — зітхає Катя, кладучи до рота дольку мандарину. — А в тебе як?

— Наш директор у лікарні з інфарктом, тож поки що працюємо в режимі невідомості.

— А хіба у фірми не два власники? — дивується Катя, піднімаючи брови.

— Так і є. Але другий… чи то не хоче, чи то просто не має часу займатися справами.

— Може, їхні діти візьмуть фірму під своє крило? — припускає вона.

— Може й так. Але нове керівництво — це завжди ризик. І зовсім не факт, що зміни будуть позитивні.

— Не накручуй себе раніше часу. Все буде добре, — заспокійливо каже Катя. Потім посміхається одним куточком губ — і я вже відчуваю, що зараз буде якесь дуже не зручне питання. 

— А що там Гліб?

Я закочую очі. Ну хто б сумнівався. Катя не могла про нього забути.

Гліб — мій сусід. Його квартира навпроти моєї. Ми познайомилися кілька місяців тому, коли я щойно переїхала. Молодий, симпатичний, десь на рік старший за мене. Працює, здається, в ІТ. Залицявся до мене кілька разів. Я якось розповіла про це Каті — і вже сто разів пожалкувала. Відтоді вона згадує про нього в кожній нашій розмові.

— Та нічого. Не бачила його кілька днів, — байдуже відповідаю.

— Він ще запрошував тебе на побачення? — питає Катя, підносячи келих до губ.

— Запрошував. Але я відмовилася.

— Поль, ну чому? Він симпатичний, добре заробляє, характер у нього нормальний… Пішла б розвіялася. Раптом щось та й вийшло б.

— Катю, «раптом» — це не про мене. Я мама. І в першу чергу маю думати про дитину, а не бігати по побаченнях.

— Те, що ти мама, ще не означає, що маєш іти в монахині, — серйозно каже Катя. — Просто визнай: справа не в Алісі. Ти просто хочеш, щоб це був інший чоловік. Один дуже конкретний чоловік.

Я зітхаю, опускаю погляд у келих і повільно кручу вино, ніби шукаю в ньому відповіді, яких давно не існує.

— Це безглуздо, — кажу майже пошепки. — Він просто грався зі мною. Про що тут ще говорити?

Катя зітхає і відпиває ще трохи вина.

— Я й досі не можу зрозуміти його. Мені здавалося, що він закоханий у тебе. І знаєш… коли правда спливла, я подумала: можливо, все й почалося з дурної суперечки, але потім він справді щось до тебе відчув. А потім пожалкував про те, що зробив.

— Катю… — тихо зупиняю її. Бо все, що вона каже, — це повна нісенітниця. І хоч я мрію, щоб було саме так, реальність каже інше.

— Я так думала… допоки ми не дізналися, що він поїхав до Канади з Ілоною, — додає вона, вловивши мій настрій. — Після цього мені захотілося переламати йому всі кістки. З ребер — зубочистки зробити.

Я хмикаю. Катя, як завжди, надто яскрава у своїх емоціях. І, здається, вона справді уявляє собі, як це робить. Видно по тому, як міцно стискає ніжку келиха і як пульсує вена в неї на скроні.

— Але все ж таки погралися ви непогано, — вже трохи веселіше додає вона. — Он яка чудова дівчинка вийшла.

— Це точно, — усміхаюся. — Це єдине, за що я йому вдячна.

Моя донечка — це завжди причина для усмішки. Вона — мій теплий промінчик сонця в найнесприятливіший день.

Ми ще трохи сидимо на кухні, обговорюючи різні дрібниці — серіали, моду, новини. Катя більше не зачіпає тему Роми. Вона знає: це все ще завдає мені болю. Минуло п’ять років, а я досі пам’ятаю кожну деталь, ніби все сталося вчора. Від першого поцілунку… до того моменту, коли дізналася, що він поїхав. І не просто поїхав, а з колишньою. І тепер вони мабуть одружені.

Лягаємо спати, коли годинник показує майже північ. Я вкладаюся поряд зі своєю донечкою, яка мирно сопе в подушку, тримаючи в руці нову ляльку. Акуратно проводжу пальцями по її м’якому волоссю та цілую в маківку, вдихаючи знайомий, теплий дитячий аромат. Ось що для мене зараз головне. Все інше — дурниці. Найважливіше, щоб моя доня була здоровою та щасливою.

Вихідні пролітають зі швидкістю світла. Але, незважаючи на це, ми провели їх чудово. У суботу втрьох — я, Катя й Лисичка — вирушили до торгового центру. Оновили гардероб малечі, Катя теж прикупила собі кілька речей, а я втрималася. Зараз мені точно не до витрат на новий одяг — кредит висить над головою, і це важко. І морально, і фізично, і, звісно, фінансово.

Після покупок ми зайшли до дитячої кімнати. Лисичка носилася там, як навіжена — з усмішкою до вух і щічками, що горіли від щастя. А ми з Катею сиділи за кавою, спостерігаючи за нею крізь прозорі стіни, час від часу перекидаючись словами.

Неділю ми провели вдвох. Вранці сходили в супермаркет за продуктами, потім погуляли на майданчику біля будинку. А ввечері разом приготували піцу — з ананасами, як любить Аліска. Смакували нею, вмостившись на дивані перед телевізором. Мультфільм, звісно, вона знову не додивилася — заснула прямо на мені, поклавши голівку на груди й схопивши мене за пальці.

Я сиділа так, не рухаючись, вдихаючи тишу й затишок. І думала: хай би завжди було саме так. Просте щастя. Без складних рішень, без минулого, яке тисне. Тільки я і вона.

Понеділок починається зі звичної рутини. Зранку збираю Алісу та веду її до садочка, а потім сідаю на маршрутку й вирушаю на роботу. Сьогодні я, на диво, не запізнююсь, тож повільно йду вулицею, насолоджуючись легким ранковим морозом. По дорозі купую каву — ароматна, гаряча, трохи рятує від сонливості — і подумки складаю список справ на день.

Коли піднімаюся на наш поверх, одразу помічаю знайому метушню. Усі кудись поспішають, перешіптуються, хмуряться. Обличчя знову напружені, як у п’ятницю. Відчуття, ніби застрягла в якомусь дні бабака.