Розділ 2 «Моя маленька радість»

Вистрибнувши з маршрутки, я швидко біжу до садочка. Сьогодні, мабуть, уперше за довгий час заберу свою Лисичку не останньою. Зазвичай через купу роботи я приходжу вже під самий кінець, і Аліса лишається останньою дитиною в групі. Вона дується, хоч і не надовго — після улюбленого тістечка з какао всі образи, звісно, минають. Але мені все одно соромно перед донькою: я багато працюю й мало часу проводжу з нею. Як у матері-одиначки без сторонньої допомоги, у мене просто немає іншого вибору.

Так, мені дуже допомагають Катя з Лідією Михайлівною — я й уявити не можу, як би впоралася без них. Але ж не можна постійно зловживати добротою інших.

Саме тому я й вирішила придбати власну квартиру. Це далося мені дуже важко, і ще кілька років доведеться платити кредит, але воно того варте. Тепер у нас із Лисичкою є власне двокімнатне гніздечко. Лідія Михайлівна трохи образилась, що ми зʼїхали — сказала: «Я ж вас не виганяю». Та я розумію, що ми завдавали їй зайвого клопоту. І зрештою, треба вчитися жити самостійно.

Я заходжу до садочка, проходжу знайомим коридором углиб. З ігрової долинає дитячий сміх. Обережно зазираю до кімнати. Моя Лисичка щось зосереджено складає з кольорових кубиків, тихенько бубонячи щось собі під ніс. Побачивши мене, вона раптом підхоплюється й біжить.

— Мамооо! — кричить Аліска.

Я присідаю, й Аліса міцно обіймає мене за шию.

— Як у моєї Лисички справи? — запитую, вдихаючи запах донечки. Зараз це мій улюблений аромат.

— Чудово! Ми сьогодні вчили віршики до Дня Святого Миколая, а ще грали у «Квача»! І я їла пюре!

Її балаканина викликає усмішку. Донька обожнює картопляне пюре, і коли його дають у садочку, завжди просить добавку. Виховательки з цього сміються.

— О, пюре — це добре. Бо вдома ти його вчора не їла, — кажу я з усмішкою.

— Мамо, я готова їсти його щодня, — говорить вона таким тоном, ніби пояснює щось дуже очевидне. 

— Так біжи одягайся, ми сьогодні їдемо в гості до Каті та бабусі Ліди.

— Урааа! — вигукує донька й стрімко мчить до шафки.

Її темні хвостики розгойдуються в такт рухам. Вона — неймовірна: добра, чуйна, активна. Іноді навіть занадто — я не завжди встигаю за її енергією. Напевно, вона така в Рому, бо я в дитинстві була спокійнішою. Вона взагалі дуже схожа на нього — темне волосся, лише трохи в’ється, акуратний носик, пухкі губи, великі очі. Лише блакитний колір очей — від мене. Це, мабуть, єдине, що вона взяла від мене. Навіть характер — Ромин. Так само хмуриться, коли незадоволена, і ямочка зʼявляється на щоці, коли усміхається.

Аліска самостійно одягається, і я не втручаюсь — вона не любить, коли їй допомагають.

До мене підходить вихователька. Охайна, доглянута, їй трохи за тридцять. І головне — вона любить свою справу.

— Добрий вечір, Поліно. Аліса сьогодні, як завжди, поводилася гарно. Як завжди просила добавку пюре, — щиро усміхається.

— Добрий вечір. Я навіть не сумнівалась. Вона б тільки його і їла, — сміюся. — Аліса казала, що вчили віршики до Миколая. А з подарунками вже вирішили?

— Так, ми плануємо набір корисних солодощів. У групі організуємо голосування серед батьків.

— Чудово, такий варіант мені дуже подобається.

— Мамо, я все! — підбігає Аліса, хапає мене за руку. — Скоріше ходімо! Катя та бабуся чекають!

— Ідемо, люба, — кажу малій опустивши на неї очі, а потім повертаю очі до виховательки та говорю на прощання — Гарного вечора!

— Навзаєм! До понеділка, Алісочко! — говорить жінка присівши біля Аліси. 

— До понеділка, Ірино Олексіївно! — весело відповідає донька й обіймає виховательку.

Ми виходимо з садочка, тримаючись за руки, й прямуємо до зупинки. Сідаємо на маршрутку, виходимо на зупинку раніше, щоб зайти до ТРЦ й купити щось смачненьке для Лідії Михайлівни.

У супермаркеті беру фрукти, цукерки, її улюблені тістечка, а собі з Катею — пляшку червоного напівсолодкого. Потім Аліса затягує мене до магазину іграшок і починає активно випрошувати нову ляльку, якусь таку дуже химерну. Все її тіло блакитного кольору, а волосся яскраво-синього, на обличчі намальовані якісь візерунки, а вуха мають гострий кінчик, як у ельфів. Я би навіть сказала, що вона моторошна. Але я здаюся й купую її. Я беззахисна перед цими очима. Недарма ми кличемо її Лисичкою — вона вміє маніпулювати.

З пакетом покупок, новою лялькою й задоволеною донькою рушаємо в гості до найрідніших.

Коли натискаю дзвінок, двері майже миттєво відчиняються — нас наче чекали прямо під дверима. На порозі зʼявляється Лідія Михайлівна, з ледь зведеними бровами: значить, чимось незадоволена.

— Полю, ну чому не відчинила? В тебе ж є ключі, — з обуренням каже вона.

— Мені незручно. Ми ж уже не живемо тут, — м’яко відповідаю.

— Незручно спати на стелі, бо ковдра падає, — озивається моя дитина. І в кого вона така?

— Чуєш, що тобі дитина каже? Ти ж мені як рідна. Які ще незручності? — бурмоче бабуся, пропускаючи нас у квартиру.

— Це вона від вас нахопалась, — кажу, присідаючи, щоб зняти з Аліси куртку. А донька простягає бабусі ляльку.— Бабусю, дивися, яка в мене нова лялька! — захоплено говорить Аліса.

— Боже, яке жахіття! — вигукує Лідія Михайлівна. — Таке вночі побачиш — інфаркт отримаєш! Хто це придумав?

— Не знаю. Але, як бачите, Алісі подобається, — знизу плечима, знімаючи верхній одяг. Аліса вже мчить на кухню з вигуком: «Катя!»

— Як ти, Полінко? — турботливо питає Лідія Михайлівна.

— Все добре. На роботі проблеми, але сподіваюся, скоро вирішаться. А як ваше серце?

— Та що з ним буде? — відмахується. — А що за проблема?

— Директор у лікарні з інфарктом. І ми не знаємо, хто тепер керуватиме.

— Ех, зараз усі хворіють. Люди стали слабші. Але все буде добре. До речі, я приготувала мʼясну запіканку та яблучний пиріг.

— Все, ходімо, бо вже слина тече від запахів, — сміюся, беручи пакети.