Розділ 2 «Моя маленька радість»

Вистрибую з маршрутки й швидко біжу до садочка. Сьогодні, мабуть, уперше за довгий час заберу свою лисичку не останньою. Зазвичай через купу роботи я приходжу вже під самий кінець, і Аліса лишається останньою дитиною в групі. Вона дується, хоч і ненадовго — після улюбленого тістечка з какао всі образи, звісно, минають. Але мені все одно соромно перед донькою: я багато працюю й мало часу проводжу з нею. Як у матері-одиначки без сторонньої допомоги, у мене просто немає іншого вибору.

Так, мені дуже допомагають Катя з Лідією Михайлівною — я й уявити не можу, як би впоралася без них. Але ж не можна постійно зловживати їхньою добротою.

Саме тому я й вирішила придбати власну квартиру. Це далося мені дуже важко, і ще кілька років доведеться виплачувати кредит, але воно того варте. Тепер у нас із лисичкою є власне двокімнатне гніздечко.

Лідія Михайлівна трохи образилася, коли ми зʼїхали. Сказала: «Я ж вас не виганяю». Та я розумію, що ми завдавали їй зайвого клопоту. І зрештою, треба вчитися жити самостійно.

Заходжу до садочка, проходжу знайомим коридором углиб. З ігрової долинає дитячий сміх. Обережно зазираю до кімнати. Моя лисичка щось зосереджено складає з кольорових кубиків, тихенько бубонячи собі під ніс. Побачивши мене, вона раптом підхоплюється й біжить.

— М-а-а-м-о-о! — кричить Аліска.

Я присідаю, і Аліса міцно обіймає мене за шию.

— Як у моєї лисички справи? — запитую, вдихаючи запах донечки. Зараз це мій улюблений аромат.

— Чудово! Ми сьогодні вчили віршики до Дня Святого Миколая, а ще грали у «Квача»! І я їла пюре!

Її балаканина викликає усмішку. Донька обожнює картопляне пюре, і коли його дають у садочку, завжди просить добавку. Виховательки з цього сміються.

— О, пюре — це добре. Бо вдома ти ж його вчора не їла, — усміхаюся.

— Мамо, я готова їсти його щодня, — говорить вона так, ніби пояснює щось очевидне.

— Тоді біжи одягайся, — випускаю її з обіймів і встаю. — Ми сьогодні їдемо в гості до Каті та бабусі Ліди.

— Ур-а-а! — вигукує донька й стрімко мчить до шафки.

Її темні хвостики розгойдуються в такт рухам. Вона неймовірна: добра, чуйна, активна. Іноді навіть занадто — я не завжди встигаю за її енергією. Напевно, вона така в Рому, бо я в дитинстві була спокійнішою. Вона взагалі дуже схожа на нього — темне волосся, трохи хвилясте, акуратний носик, пухкі губи, великі очі. Лише блакитний колір очей — від мене. Мабуть, це єдине, що вона взяла від мене. Навіть характер — Ромин. Так само хмуриться, коли незадоволена, і хитро посміхається, коли чогось хоче.

Аліса самостійно одягається, і я не втручаюся — вона не любить, коли їй допомагають. Я лише спостерігаю за її трохи хаотичними рухами й посміхаюся.

Поки лисичка збирається, до мене підходить вихователька — охайна, доглянута, завжди стримана та спокійна. І головне — вона любить свою справу.

— Добрий вечір, Поліно. Аліса сьогодні, як завжди, поводилася гарно. І, як завжди, просила добавку пюре, — щиро усміхається вона.

— Добрий вечір. Я навіть не сумнівалась. Вона б тільки його й їла, — сміюся. — Аліса казала, що вчили віршики до Миколая. А з подарунками вже вирішили?

— Так, — киває вона. — Плануємо набір корисних солодощів. У групі організуємо голосування серед батьків.

— Чудово, мені дуже подобається такий варіант.

— Мамо, я все! — підбігає Аліса й хапає мене за руку. — Скоріше ходімо! Катя та бабуся чекають!

— Ідемо, люба, — опускаю на неї погляд, а потім знову дивлюся на виховательку. — Гарного вечора!

— Навзаєм! До понеділка, Алісочко! — каже вона, присідаючи біля доньки.

— До понеділка, Ірино Олексіївно! — весело відповідає Аліса й обіймає її.

Ми виходимо з садочка, тримаючись за руки, й прямуємо до зупинки. Виходимо раніше, щоб зайти до ТРЦ і купити щось смачненьке для Лідії Михайлівни.

У супермаркеті беру фрукти, цукерки, її улюблений київський торт, а собі з Катею — пляшку червоного напівсолодкого. Потім Аліса затягує мене до магазину іграшок і починає активно випрошувати нову ляльку — якусь химерну. Уся вона блакитна, з яскраво-синім волоссям, з намальованими візерунками на обличчі й гострими ельфійськими вушками. Я б навіть сказала — трохи моторошна. Але я здаюся й купую її. Я беззахисна перед цими очима. Недарма ми кличемо її лисичкою — вона віртуозна хитрунка.

З пакетом покупок, новою лялькою й задоволеною донькою рушаємо в гості до найрідніших.

Коли натискаю дзвінок, двері майже миттєво відчиняються — нас наче чекали просто під ними. На порозі з’являється Лідія Михайлівна з ледь зведеними бровами — значить, чимось незадоволена.

— Полю, ну чому не відчинила? В тебе ж є ключі, — обурюється вона.

— Мені незручно. Ми ж уже не живемо тут, — м’яко усміхаюся.

— Незручно спати на стелі, бо ковдра падає, — озивається моя дитина. І в кого вона така?

— Чуєш, що тобі дитина каже? Ти ж мені як рідна. Які ще незручності? — бурмоче бабуся, пропускаючи нас у квартиру.

— Це вона від вас нахопалась, — кажу, присідаючи, щоб зняти з Аліси куртку.

— Бабусю, дивися, яка в мене нова лялька! — захоплено вигукує доня, простягаючи «страховисько».

— Боже, яке жахіття! — вигукує Лідія Михайлівна. — Таке вночі побачиш — інфаркт отримаєш! Хто це придумав?

— Не знаю. Але, як бачите, Алісі подобається, — знизую плечима.

Аліса вже мчить на кухню з вигуком: «Катя!»

— Як ти, Полінко? — турботливо питає Лідія Михайлівна.

— Усе добре. На роботі проблеми, але сподіваюся, скоро вирішаться, — відповідаю знімаючи пальто. —А як ваше серце?

— Та що з ним буде? — відмахується. — А що за проблема?

— Директор у лікарні з інфарктом. І ми не знаємо, хто тепер керуватиме.

— Ох, зараз усі хворіють… Люди стали слабші, — задумливо каже вона. — Ну ходімо вечеряти. До речі, я приготувала м’ясну запіканку та яблучний пиріг.

— Ходімо, бо вже слина тече від запахів, — сміюся, беручи пакети.