Розділ 1 «Задоволена теперішнім»

Поліна

Пʼять років потому
Вилітаю з маршрутки й майже біжу до офісної будівлі, де розташована фірма, в якій я працюю. Надворі легкий мороз, що безжально пробирається під пальто. Зима поволі вступає у свої права. Усе довкола сіре й похмуре — точнісінько як моя зранена душа, про яку я волію не згадувати. Спогади лише підсилюють той біль, що я ношу в собі вже п’ять років.

Добігаю до входу й, хапаючи ротом повітря, намагаюся вирівняти дихання. Треба, мабуть, зайнятись фізичними вправами… А то хекаю, як старий пес.

На ліфті піднімаюся на свій поверх, а потім швидко йду коридором, вистукуючи підборами по плитці. Довкола — незвична метушня. Співробітники перешіптуються, і на обличчях у всіх — тривога та розгубленість.

— Щось сталося? — здивовано запитую у своєї колеги Віки, озираючись довкола.

— У Кирила Івановича вчора ввечері стався серцевий напад, — відповідає вона, відриваючи погляд від монітора.

— Господи… І як він? — стурбовано питаю.

— Нібито в реанімації. Подробиць поки ніхто не знає, — знизує плечима Віка.

— Який жах… Він же вчора чудово виглядав. Усе-таки життя — непередбачуване… — задумливо кажу.

— Та ще й невідомо, як це відіб’ється на роботі фірми, — зітхає Віка й тривожно дивиться в бік кабінету керівництва.

— Думаєш, нас можуть скоротити? — голосно ковтаю слину. Мені зараз аж ніяк не можна втратити роботу. Лише кілька місяців тому я купили квартиру в кредит. Я два роки збирала на перший внесок… І ось — ми нарешті живемо у власній квартирі. І тепер така невизначеність.

— Не знаю… Говорять, другий співвласник зовсім не має часу займатись фірмою. А доньки Кирила Івановича — далекі від нашої сфери.

— Чорт… — тихо зривається з моїх вуст. — Це найгірший час, щоб втратити роботу. А ранок же починався цілком непогано…

— Не накручуй себе завчасно, — м’яко каже Віка. — Пішли краще вип’ємо кави. Нам зараз потрібно трохи заспокоїтись.

Мені справді хочеться бодай на хвилину відволіктися від тривожних думок.

Ми прямуємо до кухні для співробітників, готуємо каву й зручно вмощуємося за невеличким столиком біля вікна. Віка, щоб мене відволікти, одразу починає розповідати про побачення з чоловіком, з яким познайомилася кілька днів тому. Вона старша за мене на два роки, дуже красива й харизматична жінка, але їй чомусь не щастить у коханні. Постійно потрапляє то на маминих синочків, то на самозакоханих альфа-самців, які уявляють себе подарунком долі для кожної жінки.

Її історія змушує мене усміхнутися. Вона трохи відволікає від похмурих думок, і тривога поступово відступає. Я ловлю себе на тому, що вперше за ранок дихаю спокійно.

Після кавування ми повертаємося до своїх робочих місць і беремося до справ. Поки що нічого не зрозуміло, але роботу ніхто не скасовував.

Я відкриваю ноутбук і з головою поринаю в проєкт, над яким працювала останній тиждень. Це простора трикімнатна квартира у новобудові на п’ятнадцятому поверсі — з величезними панорамними вікнами й прекрасним краєвидом на місто. Не квартира, а мрія.

Клієнт — молодий амбітний бізнесмен. Він не надто прискіпливий, але озвучив кілька важливих побажань: стриманість, мінімалізм і світлі тони. Ці вимоги ідеально збігаються з моїм баченням, тож робота над проєктом приносить мені справжнє задоволення.

Залишилось завершити останні деталі — і вже до обідньої перерви я відправляю готовий варіант клієнту на погодження.

— Не хочеш піти в кафе на сусідній вулиці? — питаю Віку, потягуючись. — Треба трохи розвіятись.

— Із задоволенням! — одразу погоджується вона.

Ми вдягаємо верхній одяг, беремо сумки — й вирушаємо на обід, сподіваючись хоч ненадовго забути про ранкові новини.

Кафе невелике, затишне, з дерев’яними столиками, мʼякими кріслами кольору капучино та запахом свіжої випічки, який одразу відчувається при вході. Ми займаємо столик біля вікна — звідси видно, як повз проходять люди, поспішно кутаючись у шарфи. Зима все більше дає про себе знати.

— Я замовлю собі крем-суп і салат, — каже Віка, гортаючи меню. — А ти?

— Щось тепле й жирне. Стрес вимагає калорій, — усміхаюся я.

Віка хмикає й піднімає брову:

— Ніби ті калорії тобі завадять. Хотіла б я мати таку ж фігуру, як у тебе.

— Не говори дурниць, у тебе чудова фігура, — відповідаю, роблячи ковток води.

Нашу розмову перериває офіціант. Ми робимо замовлення і знову залишаємося удвох.

Кілька хвилин мовчимо: я гортаю батьківський чат садочка, Віка теж щось друкує комусь, але зрештою відкладає телефон і порушує тишу:

— Знаєш, я сьогодні задумалася про роботу. Ми ж не новачки. Навіть якщо фірма розсиплеться, знайдемо нову. Ти ж крутий дизайнер, у тебе вже ціла колекція проєктів, які можна показати в резюме.

Я знизую плечима, хоча її слова застрягають у голові. Можливо, не все так страшно. Та витрачати час і сили на пошуки нової роботи зовсім не хочеться.

— І в тебе вже є своя квартира. Хоч і в кредит — але все одно круто! — Віка нахиляється ближче, її очі грайливо звужуються. — Я досі живу з подругою в орендованій «однушці». Можна, я до тебе переїду?

— Я не проти, але думаю, ти втечеш від нас уже за кілька годин, — жартую я.

Ми обидві сміємося, і в цю мить напруга, що висіла між нами від ранку, наче трохи тане.

Нарешті приносять замовлення, і ми замовкаємо, насолоджуючись гарячою їжею та затишним теплом навколо. Хоча тривога й досі десь там, у грудях, зараз вона, принаймні, трохи вщухає.

Після обіду ми повертаємося до офісу. Оглядаю колег, які вже встигли повернутися з перерви, — на їхніх обличчях видно втому й занепокоєння. Сьогоднішня новина зіпсувала всім настрій.

Увімкнувши комп’ютер, я знову занурююся в роботу. Створення нового дизайну настільки захоплює мене, що я не відразу помічаю повідомлення від Каті:

«Бабуся запрошує сьогодні в гості»