Розділ 1 «Задоволена теперішнім»

Поліна

П’ять років потому

Вилітаю з маршрутки й майже біжу до офісної будівлі, де розташована фірма, у якій я працюю. Надворі легкий мороз безжально пробирається під пальто. Зима поволі вступає у свої права. Усе довкола сіре й похмуре — точнісінько як моя зранена душа, про яку я волію не згадувати. Спогади лише підсилюють біль, що я ношу в собі вже п’ять років.

Добігаю до входу й, хапаючи ротом повітря, намагаюся вирівняти дихання. Треба, мабуть, зайнятися спортом, бо хекаю, як старий пес.

Ліфтом піднімаюся на свій поверх, швидко йду коридором, вистукуючи підборами по плитці. Але щось не так. Незвична метушня. Співробітники перешіптуються, і на їхніх обличчях — тривога та розгубленість.

— Щось сталося? — здивовано запитую у Віки, озираючись довкола.

— У Кирила Івановича вчора ввечері стався серцевий напад, — відповідає вона, не відриваючи погляду від монітора.

— Господи… І як він? — стурбовано питаю.

— У реанімації. Подробиць поки ніхто не знає, — знизує плечима.

— Який жах… Він же вчора чудово виглядав. Усе-таки життя — непередбачуване…

— І невідомо, як це відіб’ється на роботі фірми, — тихо додає Віка, кидаючи тривожний погляд у бік кабінету керівництва.

— Думаєш, нас можуть скоротити? — ковтаю слину. Мені зараз зовсім не можна втратити роботу. Лише кілька місяців тому я купила квартиру в кредит. Два роки збирала на перший внесок… І ось ми нарешті живемо у власній квартирі. А тепер — така невизначеність.

— Не знаю… Кажуть, другий співвласник не має часу займатися фірмою. А доньки Кирила Івановича далекі від нашої сфери.

— Чорт… — зривається з моїх вуст. — Це найгірший час, щоб залишитися без роботи.

— Не накручуй себе завчасно, — заспокоює мене Віка. — Пішли краще вип’ємо кави. Нам зараз це потрібно.

Я погоджуюся — мені справді хочеться бодай на хвилину відволіктися.

Ми йдемо на кухню, готуємо каву й сідаємо за невеликий столик біля вікна. Щоб розрядити атмосферу, Віка одразу починає розповідати про побачення з чоловіком, із яким познайомилася кілька днів тому.

Вона старша за мене на два роки, красива, харизматична, але їй чомусь не щастить у коханні. Постійно потрапляє або на маминих синочків, або на самозакоханих «альфа-самців», які вважають себе подарунком долі для будь-якої жінки.

Її історія змушує мене усміхнутися. Тривога поступово відступає. Я вперше за ранок дихаю спокійніше.

Після кави ми повертаємося до робочих місць. Поки що нічого не зрозуміло, але роботу ніхто не скасовував.

Я відкриваю ноутбук і поринаю в проєкт, над яким працювала останній тиждень. Простора трикімнатна квартира в новобудові на п’ятнадцятому поверсі — з панорамними вікнами й краєвидом на місто. Не квартира, а мрія.

Клієнт — молодий амбітний бізнесмен. Він озвучив кілька важливих побажань: стриманість, мінімалізм і світлі тони. Це повністю збігається з моїм баченням, тож працювати над проєктом — суцільне задоволення.

До обідньої перерви я завершую останні деталі й відправляю варіант на погодження.

— Не хочеш піти в той ресторанчик на сусідній вулиці? — питаю Віку, потягуючись. — Треба трохи розвіятися.

— Із задоволенням!

Одягаємося, знову повертаючись до теми нашого директора, і виходимо з офісу. Протискаємося в ліфт, переповнений співробітниками, які так само поспішають на обід.

До ресторану доходимо швидко, але навіть за ці кілька хвилин Віка встигає розповісти про свій новий проєкт і поскаржитися на вибагливого клієнта.

Ресторанчик невеликий і затишний: дерев’яні столики, м’які крісла кольору капучино, запах свіжої випічки. Ми сідаємо біля вікна. За склом люди поспішають, кутаючись у шарфи. Зима дедалі наполегливіше нагадує про себе.

— Я візьму крем-суп і салат із качкою, — каже Віка, гортаючи меню. — А ти?

— Щось тепле й калорійне. Стрес вимагає підживлення, — усміхаюся.

— Ніби ті калорії тобі завадять, — хмикає вона. — Хотіла б я мати таку фігуру.

— Не говори дурниць, у тебе чудова фігура, — відповідаю ковзаючи по ній поглядом. 

До нас підходить офіціант. Ми робимо замовлення й знову залишаємося удвох.

— Знаєш, — каже Віка, відклавши телефон, — навіть якщо фірма розсиплеться, ми знайдемо нову роботу. Ти крутий дизайнер. У тебе вже солідне портфоліо.

Я знизую плечима, але її слова осідають десь усередині. Можливо, все не так страшно.

— І в тебе вже є своя квартира. Так, у кредит. Але це ж досягнення! — вона нахиляється ближче. — Може, я до тебе переїду?

— Думаю, ти втечеш від нас уже за кілька годин, — сміюся я.

Ми обидві сміємося, і напруга трохи спадає.

Після обіду повертаємося до офісу. Атмосфера все ще напружена, але життя триває.

За роботою не одразу помічаю повідомлення від Каті:

«Бабуся запрошує сьогодні вас у гості».

Швидко відповідаю:

«Обов’язково будемо».

Мимоволі усміхаюся й переводжу погляд на рамку з фотографією на столі. На ній — найрідніші мені люди. Ті, заради кого я тримаюся.

Коли робочий день закінчується, я швидко збираюся й поспішаю на зупинку — сьогодні не хочу запізнюватися.

У маршрутці сідаю біля вікна. За склом миготять знайомі будівлі, вогні, обличчя перехожих. І десь між думками, спогадами й тривогами я усвідомлюю: яким би складним не було моє минуле, своїм теперішнім я задоволена.