Розділ 29 «Козел»

У той момент, коли вона дізналася правду, на її обличчі промайнув такий спектр емоцій, що моє серце просто розривалося на шматки. По її красивому обличчю котилися сльози, а я… я просто стояв і дивився. Не міг нічого зробити. Бо це я все зруйнував. Я — причина її болю, її сліз, її розбитого серця.

В очах Поліни палала ненависть. І зневага. Та сама дівчина, яка ще вчора дивилася на мене з теплом, тепер не могла навіть вимовити мого імені без сліз. Я  і сам ненавидів себе — за слабкість, за нерішучість, за те, що не наважився розповісти їй правду тоді, коли ще міг щось змінити. Але тепер було пізно. І, схоже, я втратив її назавжди.

Я дзвонив щодня. Десятки разів. Надсилав повідомлення. Допоки вона не відповіла одного разу . Поліна не сказала жодного слова. Вона просто плакала. Та, так і не вимовивши ані слова, вона поклала слухавку. А потім заблокувала мене. І я залишився у повній тиші.

Я приїжджав до її будинку, чекав годинами, сподіваючись, що вона вийде бодай на кілька хвилин. Але вона не зʼявлялася. Я міг дізнатися номер квартири, піднятися туди… Але я знав її батьків. І знав, що мій раптовий візит не пройде для неї безслідно. Її батько точно не обмежився б лише нотаціями, а мати, ймовірно, сказала б щось, що ранило б її ще більше. Я не хотів завдати їй нового болю. І тому просто сидів там, як дурень, чекаючи на диво.

Потім вирішив звернутися до її подруги. Через знайомих знайшов її номер і подзвонив. У відповідь почув триповерхову лайку, яка не аби як вразила мене, таких слів я не чув навіть від робітників на будівництві. Наприкінці вона гаркнула, якщо я не залишу Поліну в спокої, вона власноруч зламає мені щелепу. І звучала вона переконливо. Але головне — вона відмовилася допомагати.

Я не знав, що ще робити, коли раптом Поліна написала сама. У мене тремтіли руки поки я писа відповідь. Я запропонував їй зустрітися в барі і коли вона погодилася — я мало не збожеволів від щастя.

До бару я мчав, порушивши всі можливі правила дорожнього руху, приїхав раніше потрібного часу і стикнувся там з Ілоною. Після того вечора ми з нею не говорили, і я навіть дивитися на неї не міг — огидно було. Вона говорила Поліні такі речі, за які я ладен був її задушити. Та Ілоні хоч би що — вдавала, що нічого не сталося. І коли вона раптом мене поцілувала, я навіть завмер від шоку. Вона буквально лізла до мене на коліна. Коли ж до мене нарешті дійшло, що відбувається, я різко відштовхнув її і висловив усе, що про неї думаю. Вона вибігла з бару в сльозах, але мені було байдуже. Я ніколи нічого їй не обіцяв. Усі її почуття — це вигадка, яку вона сама собі придумала. Зараз мене хвилювала лише одна дівчина. 

Я чекав Поліну ще чотири години. Але вона так і не прийшла. Я тонув у безвиході. Я не знав, де її шукати. 

Врешті решт я таки вирішив, що поїду до неї додому, я дізнався номер її квартири і поїхав туди. Ніхто не відчинив. Я приходив ще кілька разів і все було марно. Потім знайшов адресу її подруги, але і там було порожньо. Врешті сусідка сказала, що вони поїхали на дачу. Але де саме вона, дізнатися мені не вдалося.

Коли наступного дня я сидів у барі, топив себе в алкоголі, на телефон прийшло повідомлення:

«Залиш Поліну в спокої. Вона поїхала. Не шукай більше зустрічей. Дай їй оговтатися після того, що ти зробив».

Воно добило мене. Хвиля провини накрила з головою. Я намагався втопити її в алкоголі, та нічого не допомагало. Її заплакане обличчя, очі повні болю і ненависті не давали мені спокою ні вдень, ні вночі.

На роботі я не приносив користі. Батько змусив мене взяти паузу. Сказав, що я шкоджу проєктам, а не допомагаю. І він мав рацію. Бо вся моя голова, кожна моя думка належала лише їй та відчуттю провини, що не полишало мене ні на хвилину. 

Минув майже тиждень із того дня, як я отримав повідомлення від подруги Поліни. Я так і не дізнався, де вона. Не знав навіть, чи все з нею гаразд. Тож просто сидів у барі, глушив віскі та втуплено дивився у темну рідину, розмірковуючи над своїм паскудним життям.

Я крутив склянку в руках, коли раптом за спиною пролунав знайомий голос:

— Знову п’єш?

Олег без запрошення сів поруч.

— Як бачиш, — байдуже відповів я й зробив ковток.

— І як, допомагає?

— Якщо чесно — навіть гірше стає, — відповів важко вдихнувши. 

— Тобі так і не вдалося її знайти?

Я лише похитав головою, не відводячи погляду від склянки.

— Боже, Ромо, який же ти придурок, — зірвався Олег. — Скільки разів я казав тобі: розкажи їй усе! Ну чому ти мовчав?

— Та знаю я! Знаю! — раптом вибухнув я, сам не помітив, як почав кричати. Хоча Олег не винен, він просто перший, хто сказав уголос те, що й так роз’їдало мене зсередини. — Я боягуз, розумієш? Просто боявся, що вона не пробачить…

— Ага, ну звісно, тепер вийшло набагато краще, — кинув Олег із гіркою іронією. — Ніколи не розумів, навіщо тобі ця тупа гра. Санька — він завжди був придурком, а ти ж… ти ж наче нормальний був.

— Мабуть, ключове слово — «був». Схоже таких козлів, як я, ще пошукати треба. Я тільки зараз, коли втратив її, коли вже пізно щось змінювати, нарешті усвідомив, наскільки це було жахливо. Сподіваюся, що я більше нікого не образив.

Ми замовкли. Мовчання зависло між нами, мов тягуча темрява, в якій кожен із нас залишився наодинці зі своїми думками. Повітря здавалося густим, ніби його можна було різати ножем.

— І що далі? — порушив тишу Олег. — Що думаєш робити?

— Думаю поїхати на стажування до Канади, — тихо відповів я. — Не можу більше бути тут. Усе навколо нагадує про неї. І ще Ілона…

— О, Ілона… Ти знаєш, що після вашого розриву з Поліною вона почала всім казати, що ви знову разом?

— Не знав. Але не здивований. — Я криво всміхнувся і знову зробив ковток. — Кілька днів тому вона знову лізла до мене. Хотіла віддатися мені, прямо тут на дивані… І чому я раніше не бачив, яка вона насправді? Хоча… про що я? Сам же не кращий.