Розділ 26 « Сподіваюся, ви не пожалкуєте»

Рома сидить на диванчику за столиком, спиною до мене, а поруч із ним — Ілона. І вони не просто сидять поряд. Вони пристрасно цілуються. Її руки обвивають його шию, а тіло майже втиснулося в нього. Здається, вона готова віддатися йому просто тут, у барі.

Мене нудить. Відвертаюся, сподіваючись, що це марення. Але повертаю погляд — і вони все ще там. Це не галюцинація. Вони справді цілуються.

Земля йде з-під ніг. Я хапаюсь за холодну металеву ручку дверей, щоб не впасти. У голові — густа тиша. Нічого не чую, не бачу, крім цього поцілунку. Ілона притискається до нього ще ближче. А він… він не відштовхує її.

Усе стирається. Кожна розмова, кожен погляд, кожне слово «кохаю»— брехня. Гарна, солодка брехня, в яку я повірила, немов дитина в казку.

Зусиллям волі змушую себе відірватися від дверей і рушити. Тіло важке, ноги ватяні, а перед очима — темні плями. Хоча б не знепритомніти прямо тут. 

Просто йду вперед, поки не доходжу до лавки в сквері, де мене чекає Катя. Похитнувшись, сідаю. Вона одразу підхоплюється й уважно вдивляється в моє обличчя.

— Що трапилося? Поль, тобі зле? — запитує схвильовано.

Я тільки киваю. Все пливе перед очима, і здається, що от-от втрачусь у темряві.

— Я… я збігаю за водою, — швидко говорить Катя і зникає з поля зору.

Вона повертається за кілька хвилин, відкриває пляшку й вкладає її мені в руки. Вода холодна. Я повільно роблю кілька ковтків, і мені трохи легшає.

— Як ти? — питає вона, сідаючи поруч.

— Трохи краще, — відповідаю, відкидаючись на спинку лавки й заплющуючи очі.

Катя змочує руки водою й прикладає до мого обличчя. Від цього справді легше. Нудота поступово відступає, а в голові прояснюється.

Ми мовчимо. Довкола — звичні звуки міста, спів пташок і дитячий сміх. Я повільно повертаюся до реальності.

— Що він сказав? Цей козел відправив тебе на аборт? — раптом порушує тишу Катя.

— Я з ним не говорила, — тихо кажу, втупившись у землю. — Він цілувався з Ілоною.

— Що?! — Катя буквально підстрибує.

— Коли я зайшла, він пристрасно цілував свою колишню, — додаю. Раптом все стало байдужим. 

— Цей виродок… Я зараз таки зламаю йому щелепу! — шипить Катя й уже хоче йти.

— Кать, не треба… Посиди ще зі мною, — прошу, хапаючи її за руку.

Вона зітхає й повертається на лавку.

— Що тепер робити?.. Треба повідомити батькам. Але що я їм скажу? Тату, мамо, я вагітна і буду матір’ю-одиначкою?.. — голос тремтить. — Я сподівалась, що якщо Рома хоча б допомагатиме… буде поряд, то буде легше повідомити їм. Але йому явно не потрібні ні я, ні тим більше дитина. 

— Поль, я з тобою. Я допоможу. У всьому, — м’яко каже Катя, стискаючи мою руку.

— Дякую, — схлипую. Мені так шкода себе, що хочеться просто зникнути.

— Хочеш, я піду з тобою до батьків? — тихо запитує Катя.

Я тільки хитаю головою. Ні. Не хочу, щоб вона бачила той скандал, який буде.

— Поговорю з ними, як тільки повернуся додому, — кажу майже пошепки.

— Поль… Може, не варто сьогодні? — обережно промовляє Катя. — Ти й так ледь тримаєшся. Можеш почекати кілька днів, заспокоїтися…

Я глибоко вдихаю, повільно видихаю й хитаю головою.

— Ні. Я не хочу це відтягувати. — Голос прозвучав хрипко, але впевнено. — Краще зробити все одним махом. Як хірург — одним різким рухом. Не хочу відпилювати хвору ногу по шматкам.

Катя скривилася від моєї метафори.

— Як скажеш. Але я поїду з тобою, — каже вона. Я здивовано піднімаю на неї погляд, а вона швидко додає: — Я почекаю на вулиці. Чула, ти не хочеш, щоб я була поруч під час розмови. Але відпустити тебе одну, в такому стані, не можу. 

— Дякую, — прошепотіла я, знову відчуваючи, як горло стискає. — Боже, скільки разів за сьогодні сказала тобі “дякую”? Ти так мені допомагаєш…

— Я вже казала: інакше й бути не могло, — лагідно усміхається Катя. — Ми ж із першого класу разом. А ти ж знаєш, що я вперта. Як влізу в життя — то надовго.

Я ледь усміхаюся крізь сльози. Вперше за день.

Через мій стан Катя наполягає викликати таксі — мовляв, нам тільки маршрутки для повного “щастя” не вистачало. Я не сперечаюсь. Не маю ні сил, ні бажання. Світ здається розмитим, а думки пливуть, мов у тумані.

Ми під’їжджаємо до мого будинку. Машина зупиняється, я мовчки виходжу, і Катя, розплатившись із таксистом, одразу виходить за мною.

— Я почекаю на дитячому майданчику, добре? — тихо каже вона.

Я лише злегка киваю і, не озираючись, рушаю до підʼїзду. Кожен крок важкий, ноги підкошуються. Сходами піднімаюсь повільно, наче на ешафот. У грудях боляче калатає, в голові пульсує страх.

Двері квартири відчиняю обережно. У коридорі пахне кавою й свіжим мийним засобом. Так пахне звичайне життя. Те саме життя, яке ось-ось обвалиться.

На кухні мама сидить за столом, гортає якусь книгу й краєм ока поглядає на телевізор.

— Привіт, — ледь чутно мовлю.

— Поліно, де тебе носило цілий день? — одразу запитує, не відриваючись від сторінки.

— Де тато? — ігнорую її питання.

— У кабінеті. Поліно, я тобі поставила запитання! — голос її стає різкішим, погляд — повним невдоволення.

— Мені треба з вами поговорити, — кажу і, не чекаючи відповіді, прямую до батькового кабінету. Чую, як за мною скрипить стілець — мама встає й іде слідом. Її погляд упирається мені в спину — холодний та насторожений.

Перед дверима зупиняюся. Роблю глибокий вдих і штовхаю їх. Заходжу в кімнату. За мить мама теж з’являється позаду.

— Тату… Мамо… — починаю, але голос зрадницьки зникає. Горло стискає, немов хтось зсередини душить.

— Що сталося? — батько навіть не підводить очей від ноутбука.

Кілька глибоких вдихів. Я змушую себе зібратись.

— Я… я вагітна, — нарешті видавлюю.

— Що ти сказала? — з притиском перепитує мама, ставши поруч із батьком.

— Я вагітна, — повторюю, вже голосніше.