Розділ 25 «Не про моє життя»

Від того дня, коли моє життя зруйнувалося, минув приблизно тиждень. Якщо чесно — я навіть точно не знаю. Не маю сил рахувати дні. Та й бажання немає. Наче всередині мене все померло, а залишилась тільки оболонка. Катя каже, що я більше схожа на власну тінь. І я з нею згодна.

Цілий тиждень я майже не виходжу зі своєї кімнати. Постійно лежу, втупившись у стелю. Батькам сказала, що захворіла, бо погано почуваюся. Хоча, відверто кажучи, це недалеко від правди. Мене постійно нудить, паморочиться в голові. Це не дивно, я практично не їм і майже не сплю. Їжа не лізе в горло. Організм протестує, але я не можу змусити себе щось змінити.

Катя приходить щодня. Сідає на краєчок ліжка, щось розповідає, намагається витягти мене хоча б у душ або змусити вийти на повітря. Постійно бурмоче, що я себе заганяю в депресію, що так не можна, що треба боротися. Але мені все більше хочеться, щоб усі залишили мене в спокої. Просто дайте мені лежати. Варитися у власному пеклі — це все, на що я зараз здатна.

Рома дзвонив. Кожного дня. По кілька разів. Я довго не відповідала, але одного разу не витримала. Зняла слухавку. І мовчала. Він благав мене вислухати, просив про зустріч. А я просто беззвучно плакала, притискаючи телефон до вуха. Потім обірвала дзвінок і заблокувала його. Зрозуміла, що його голос — це ніж, що ще сильніше розтинає й без того велику рану рану.

Він, виявляється, зв’язувався з Катею. Якось дістав її номер, просив дати мою точну адресу. Казав, що хоче все пояснити. Катя тоді мало не вибухнула — облаяла його так, що він, певно, ще довго згадуватиме. І пригрозила зламати щелепу. Думаю, він їй повірив.

Не розумію, навіщо він це робить. Не знаходжу логічного пояснення його вчинкам. Спочатку він грав зі мною, прикидаючись. А тепер — раптом хоче поговорити. Навіщо? Хіба йому не байдуже?

Я підіймаюсь із ліжка — тіло важке, ноги ватяні. Плентась у ванну. Вмиваю обличчя й піднімаю очі до дзеркала. Там — змучена, тьмяна дівчина з сірими колами під очима. Не впізнаю себе.

Витираю обличчя рушником і вже збираюся виходити з ванної, як раптом помічаю на поличці упаковку прокладок. І в голові спалахує думка, що в мене затримка. 

Повертаюся в кімнату, хапаю телефон і відкриваю додаток. Перед очима пелена, але я бачу — дев’ять днів. Дев’ять. Днів. Затримки. 

Мені стає холодно. Закриваю рот долонею й починаю тихо ридати. Боже, тільки не це. Це через стрес. Так буває. Правда ж?

Схоплююся з ліжка, нашвидку одягаюсь. Накидаю перші-ліпші шорти й футболку, хапаю сумочку з гаманцем, телефон та вибігаю з квартири. До аптеки лечу, як навіжена. Купую три тести. Не знаю, навіщо аж три, але здається, один — це замало.

Сідаю в трамвай і їду до Каті. В голові гуде, серце вистукує шалену тривогу. Ноги тремтять. Зараз все тіло охопило страх і я все ще маю надію, що це всього лише через стрес. 

Коли приїжджаю до Каті, руки тремтять так, що я ледве влучаю у кнопку дзвінка. Вона відчиняє одразу — мабуть, бачила мене з вікна. Я навіть не встигаю щось сказати, як вона підхоплює мене під руку й заводить до квартири.

— Ти як привид. Що сталося? — злякано запитує вона, коли я мовчки скидаю взуття й проходжу до кухні.

Витягую з сумочки пакет з аптеки й кладу його на стіл.

Катя відкриває його, зазирає всередину. Її погляд змінюється з розгубленого на серйозний. Вона повільно витягує тести та декілька секунд мовчки дивиться на них. 

— Скільки днів затримки? — тихо запитує Катя.

— Дев’ять, — шепочу ледь чутно. — Але, може, це просто нерви, правда?

Вона киває, хоча обличчя її напружене. Мовчки веде мене до ванної, кладе тести на поличку та виходить.

Я беру один. Руки досі тремтять. Все роблю повільно, механічно — ніби це не зі мною. Ставлю таймер на телефоні, ховаю тест назад у коробку й виходжу.

Катя стоїть на кухні, втупившись у вікно. Я проходжу повз, сідаю на стілець, кладу коробку з тестом і телефон на стіл. Вона обертається до мене й сідає поруч. Ми мовчки чекаємо, коли спливе час.

П’ять хвилин здаються вічністю. Пульс гупає в скронях, дихати важко. Коли таймер подає сигнал, серце починає стукати ще сильніше, а руки — тремтіти так, що я не можу витягти тест із коробки.

— Давай я, — каже Катя і м’яко забирає коробку з моїх рук. Вона глибоко зітхає, а потім швидко витягує тест. Завмирає на кілька секунд, а тоді піднімає на мене погляд. І я вже знаю, що там — саме те, чого я так боялася.

Катя повільно повертає тест до мене, і я бачу: дві яскраві червоні смужки.

Закриваю обличчя долонями й схлипую. Катя одразу встає й обіймає мене міцно.

— Боже, що тепер робити? — шепочу між схлипами.

— Думаю, для початку варто сходити до гінеколога. Тест може помилятись, — лагідно каже вона.

— Може, ще один зробити? Я купила три… — піднімаю голову й дивлюся на неї.

— Краще одразу піти до лікаря.

— Мабуть, ти права. Але моя гінекологиня — це і лікарка моєї мами. Боюсь, що вона одразу все розкаже їй.

— Ммм… тоді, може, підеш до моєї? Вона чудова, я постійно до неї ходжу. Знайома моєї бабусі, але точно нікому нічого не розповість.

— Іншого варіанту немає… Тому, давай.

— Зараз подзвоню й домовлюсь про прийом, — каже Катя, дістає телефон і виходить в іншу кімнату.

А я залишаюсь сидіти й дивитися на позитивний тест.

— Як же так вийшло?.. Ми ж наче використовували захист… — бубоню собі під ніс.

Через кілька хвилин повертається Катя.

— Поль, вона готова прийняти тебе через годину, — повідомляє, сідаючи поруч.

— Це добре. Чим швидше, тим краще… Ти… ти поїдеш зі мною? — питаю тихо.

— Звісно. Це навіть не обговорюється. Лише переодягнуся.

Наступні півтори години проходять як у тумані. Ми доїжджаємо до поліклініки, де приймає лікарка, потім ще двадцять хвилин чекаємо під дверима.

Огляд на кріслі, УЗД, аналізи — усе зливається в один суцільний клубок. І діагноз: вагітність чотири — пʼять тижнів.

Я виходжу з кабінету на негнучких ногах. У голові все ще луною звучать слова лікарки. Сідаю на стілець поруч із Катєю, втупившись у одну точку.