Розділ 24 «Гра»

З мого дня народження минуло кілька днів. Весь цей час ми з Ромою не бачилися, і я так і не наважилася поговорити з батьками. Постійно шукаю слушний момент, але щойно він з’являється — даю задню. Не вистачає духу, бо в голові вже малюю реакцію мами й тата.

Рома наполягає, щоб ми пішли до них разом — не хоче залишати мене сам на сам із цією розмовою. І від цього мені стає так добре. Приємно, коли за тебе переживають і не кидають вирішувати все самостійно. Рома поводиться як справжній чоловік: готовий брати відповідальність, водночас залишаючи мені право вибору.

Сьогодні після обіду я зібралася й вирушила на заняття з італійської. А після нього ми нарешті зустрінемося з Ромою. Я за ним так скучила, що аж тіло ломить. Щоб бачитися з Ромою, я прикриваюся або заняттями італійською (кажу, що вчуся три години, хоча насправді — тільки годину), або зустрічами з Катею. Але розумію — далі так не можна. Потрібно поговорити з батьками. Вони, здається, вже щось підозрюють, сьогодні мама дивилася на мене якось уважніше, ніж зазвичай.

Заняття проходить легко, як завжди. Моя репетиторка — молода жінка, старша за мене на десять років. Ми швидко знайшли спільну мову, і уроки з нею приносять не лише користь, а й задоволення. До того ж вона погодилася прикривати мене, коли потрібно, і це теж неабияк рятує ситуацію.

Після заняття швидко вирушаю до бару, де Рома зазвичай збирається з друзями. Останнім часом через роботу — і, певною мірою, через мене — він бачиться з ними рідше. Тож сьогодні  я не проти приєднатися до їхньої компанії.

Застрибую в маршрутку й вже за п’ятнадцять хвилин я на місці. Рома написав, що вже всередині й чекає на мене. Із зупинки майже біжу — так хочеться скоріше його побачити.

Спускаюся сходами до дверей бару. Вони трохи прочинені, і я бачу, що усі вже зібралися за столом. У залі, окрім Роми та його друзів, нікого немає — ще рано для відвідувачів. Вже хотіла ввійти, як раптом чую слова Ілони:

— Ромо, а що там з вашим спором? Довго ти ще возитимешся зі своєю Поліною?

Я застигаю на місці. Щось змушує мене не заходити, а слухати далі.

— Ілона, не лізь, це не твоя справа, — відповідає замість Роми Олег.

— Та мені просто цікаво. Ви ж наче на місяць домовлялися, а ти вже з нею майже два. Що, досі не затягнув її до ліжка? — глузливо сміється Ілона.

— Взагалі-то ми спочатку на два тижні домовлялися, — втручається Саня. — Але дівчинка виявилася норовливою, от Рома і продовжив термін до місяця. Хоча він усе одно програв, — сміється і так шкіриться, що аж противно дивитися.

Їхні слова ніби окропом облили моє тіло. Серце виривається з грудей. У голові починає складатися пазл із уривків розмов. Я розумію, що Рома посперечався з Сашею — і предметом цього спору була я. Він мав за місяць… затягнути мене в ліжко.

Рома досі мовчить. А мені так хочеться почути слова, які все пояснять. Я чекаю на заперечення, на бодай натяк, що я неправильно все зрозуміла. Але він промовляє те, що лише підтверджує мої найгірші здогади:

— Ми вже закрили цю тему зі спором. Я б волів більше її не згадувати.

Його слова б’ють по мені, мов лезо. Відчуття таке, ніби з мене живцем здирають шкіру. В грудях стискає, у горлі пече. Я відчуваю сором та приниження.

Перед очима проносяться всі ті моменти, які ми провели разом, всі ті слова кохання, що він мені говорив… Чи все це було лише частиною чийогось цинічного плану?

— Але, Ромчику, я ж думала, ми будемо разом, коли ти закінчиш з нею, — каже Ілона, дивлячись прямо в мій бік.

У цей момент до мене доходить: вона мене бачила. Вона знала, що я стою за дверима. І спеціально почала цю розмову — щоб я все почула. Щоб прибрати суперницю, яка затрималася поруч з Ромою. 

— Ілона… — гарчить Рома, але не встигає нічого додати.

Я штовхаю двері й заходжу. Всі голови обертаються до мене. На їхніх обличчях, такі вирази ніби нічого не сталося. Усмішки, розслаблені пози. Наче вони щойно обговорювали погоду.

Рома бачить мене — і розпливається в усмішці. Щирій, теплій. Ніби справді радий мене бачити. І це найбільше ранить. Бо ця посмішка — частина жорстокої гри з чужими почуттями.

Мені нарешті вдається зрушити з місця. Ноги ватяні, ніби не мої. Кожен крок — болючий, повільний. Я наближаюся до нього. Він помічає вираз мого обличчя — і його усмішка гасне. Тепер він дивиться на мене інакше: з тривогою та хвилюванням. Ніби йому не байдуже.

— Ромо, те, про що ви говорили… Це правда? — тихо питаю, намагаючись стримати сльози.

— Поль, я… Це просто… — він бурмоче щось нерозбірливе, опускаючи очі.

— Просто скажи “так” чи “ні”! — зриваюся на крик. Біль розриває груди, хочеться просто впасти, забитися в куток і вити, щоб хоч якось витіснити цей жах із себе.

Рома кілька секунд вагається, мнеться, переминається з ноги на ногу, а потім нарешті вимовляє те, що остаточно вибиває землю з-під ніг:

— Так… — його голос ледь чутний, але для мене ці слова звучать, мов грім. Це “так” дзвенить у вухах, бʼється луною в голові, і кожне його відлуння — як удар кулаком у груди.

— Але… 

— То все, що між нами було — це просто гра?! — перебиваю його, — Ти скористався мною?! Заради якоїсь дурнуватої ставки?! — голос тремтить, у грудях пече, а легені, здається, зупинилися. Ні вдихнути, ні видихнути. Я хапаю ротом повітря, намагаючись знову почати дихати.

— А на що ти сподівалась, дівчинко? — раптом втручається Ілона, її голос бринить отруйною насмішкою. — Думала, що Ромі справді подобається така, як ти?

— Ілоно, закрий рота! — гаркає Рома, вперше настільки жорстко. Його очі блискають гнівом. Він знову повертає погляд до мене, але м’якшає. Робить крок назустріч.

Я інстинктивно відступаю назад.

— Навіщо!? — кричу крізь сльози. — Навіщо ви це зробили!? Щоб посміятися?! Це було так весело, так?!

Щоки палають, мокрі від сліз. Я навіть не помітила, коли почала плакати.