Розділ 23 «День народження»

Від нашої першої ночі минуло вже два тижні, але я досі ніби літаю. Наче за плечима виросли крила, що піднімають мене високо в небо. Я й уявлення не мала, що можна відчувати таке безмежне щастя. Що перше кохання окриляє. Це — щось неймовірне.

Ті два дні, які ми провели разом, здавались казкою. Ми не відривались одне від одного. Обіймалися цілувалися… і кохалися. Багато. Пригадуючи все це, щоки й досі заливає рум’янець. Відтоді в нас більше не було близькості, але кожен момент я памʼятаю так, ніби він стався вчора. Як ніжно Рома цілував мене, як торкався, як пестив… І з цими спогадами щоразу по тілу прокочується хвиля бажання.

За ті два дні ми кохалися стільки разів, що я й подумати не могла, що це можливо. Але кожний раз був особливим. Я не могла і не хотіла відмовлятися від тієї насолоди, яку дарував мені Рома.

Іноді особливо яскраво згадується той момент, коли ми займалися коханням просто на березі річки. Ми знайшли відлюдне місце, де навколо лише дерева, кущі й тиша. Лежали на пледі після купання, сонце пестило наші шкіри, а все почалося з невинних поцілунків. Потім — відверті дотики, голі тіла, серце в унісон…І зрештою — вибух блаженства, що струменів крізь мої вени, наповнюючи мене чистим, майже нереальним щастям. Саме тоді Рома вперше зізнався мені в коханні. Це було так… магічно. Я навіть не можу підібрати слів. Здається, саме після його зізнання я й злетіла — і літаю досі.

Після того дня я змінилася. Світ довкола залишився тим самим, але я — вже інша. Я дізналася, яке воно — справжнє кохання. Не вигадане, не книжкове, а живе, справжнє, що пульсує в кожному подиху, в кожному спогаді про нього.

Ми не бачилися щодня, але кожне його повідомлення змушувало моє серце битися швидше. Кожна розмова — навіть про дрібниці — огортала мене теплом. Іноді я ловила себе на тому, що просто сиджу й усміхаюся, пригадуючи його голос, його очі, його дотик. Навіть зараз, щойно прокинувшись, усі мої думки тільки про нього.

Сьогодні мій день народження, і Рома вчора сказав, що готує для мене сюрприз. А я вже не можу дочекатися вечора, саме тоді він має приїхати. 

Я підіймаюся з ліжка й одразу йду до ванної. У дзеркалі бачу щасливу дівчину з блиском в очах. Саме так я виглядаю останні півтора місяця — і все через одного хлопця з темними, як ніч очима. Ох, коли він дивиться на мене — я просто втрачаю голову.

Швидко приймаю душ, приводжу себе до ладу й прямую на кухню. Щойно підходжу до кімнати, помічаю, що мама смажить млинці. Я більше люблю сирники, але навіть млинці мене тішать — бо зазвичай мама сніданків не готує.

— Поліно, йди снідати, — каже вона, не обертаючись.

Я сідаю за стіл.

— Дмитре, сніданок! — гучно кличе вона тата.

За хвилину тато заходить на кухню. В руках тримає конверт, і серце злегка тьохкає — подарунок? Але внутрішній голос уже підказує, що не варто чекати чогось особливого.

— Поліно, — звертається тато, — вітаємо тебе з днем народження. Бажаємо успіхів у навчанні й майбутній роботі.

Навіть зараз у його словах лише те, що хвилює їх. Я простягаю руку й беру конверт, відчуваючи розчарування від усього, що відбувається. 

— Відкрий, — додає мама.

Я розкриваю конверт і витягую картонну листівку. Мельком дивлюся на батьків — мама схвально киває. Переводжу погляд на листівку: “Критичне мислення та основи логіки. Освітній курс для підлітків і молоді”.

Відчуваю, як всередині щось обривається. Я навіть не могла уявити, що подарунком буде… це. І все ж десь глибоко жевріла надія, що, можливо, це сертифікат до художнього магазину — на нові акварельні фарби, олівці, скетчбук. Те, про що я не раз говорила. Але ні. Натомість — курс, що для мене нічого не означає.

— Цей курс допоможе тобі в майбутньому приймати зважені рішення. Він точно буде корисним, — сказала мама з холодною посмішкою.

— Так, звичайно, — відповіла я, натягнувши фальшиву усмішку.

Ми сіли снідати. Рідкісний момент, коли ми всі разом за столом, але тепер він не радує — а тисне. Колись я любила такі моменти. Тепер — просто хочу, щоб усе швидше закінчилося.

Рома привітав мене повідомленням. Наприкінці вибачився — мовляв, має важливу зустріч, не може подзвонити. Але на вечір плани в силі. Я трохи засмутилася й образилася — хотіла хоча б коротке привітання в голос. Але вирішила не надокучати. Просто чекатиму зустрічі з ним. 

Ближче до вечора ми з Катею домовилися разом відсвяткувати мій день народження. Я обрала ніжну сукню міді з зав’язками на плечах і пишною, багатошаровою спідницею. Її білий колір із великими синіми квітами надавав образу ще більшої легкості й витонченості. Волосся злегка підкрутила й зібрала на потилиці, прикрасивши його білою заколкою у формі банта. Додала трохи макіяжу, взула босоніжки на підборах, яких зазвичай уникаю, — і я готова.

Поглянувши на себе в дзеркало востаннє, я відчула приємне хвилювання. Мій образ вийшов напрочуд ніжним і жіночним. І, зізнаюся, я щиро сподівалася, що він сподобається Ромі.

Я підійшла до нашої улюбленої кав’ярні, де ми з Катею завжди зустрічалися. Вона сиділа на терасі й щось гортала в телефоні. Щойно я наблизилася, Катя підвела очі — і в наступну мить зірвалася зі стільця, кидаючись мені в обійми.

— Ох… Катю, задушиш! — засміялась я, коли вона міцно обхопила мене руками.

— З Днем народження, моя люба! — сказала вона, поцілувала мене в щоку і трохи відступила. Вона взяла зі стільця великий пакунок і букет квітів. — Це тобі від нас із бабусею. Вона передавала вітання і наказала як слід тебе обійняти.

— Передай їй дякую, — я з усмішкою прийняла подарунок і квіти. Заглянула в пакунок — і серце пропустило удар. Там був саме той набір акварельних фарб, про який я мріяла, набір олівців і той самий скетчбук, який ми якось разом розглядали в художньому магазині.

— Катююю… — протягнула я, відчуваючи, як на душі розливається тепло. — Це неймовірно. Тут усе, що я хотіла.