Розділ 20 «Скучила»

Наступного дня я сиділа за великим столом навпроти хлопця, якого для мене вибрали батьки. Його звали Гриць. Це ім’я здавалося таким старомодним, як і сам цей хлопець — акуратно підстрижений, у бездоганно випрасуваній світлій сорочці, з манерами зразкового відмінника, якого виховували під мікроскопом. Його спокійний, дещо зверхній погляд і натягнута ввічливість тільки підсилювали мою відразу.

Ми майже не розмовляли. Головну роль на цій зустрічі взяла на себе його мама — привітна, солодка на словах, але з очима, що уважно оцінювали кожен мій рух. Вона говорила, що Гриць — «дуже перспективний хлопець», що «він має великі плани на життя» і що «йому потрібна хороша, вихована дівчина поруч», яка «буде підтримувати його кар’єру й створить затишок у домі».

Мене ніхто не питав, що я думаю чи відчуваю. Я сиділа, мовчки стискаючи пальці під столом, і лише мріяла якомога швидше втекти. Мене душила вся ця штучна ввічливість і передбачувані плани чужих людей на моє життя. 

Коли ця зустріч нарешті закінчилася, я полегшено видихнула. Це було так… так жахливо, ніби я товар, який хочуть продати якомога дорожче.

Батьки ж, навпаки, залишилися задоволені. З їхніх розмов я зрозуміла, що батьки цього хлопця займають доволі високі посади у сфері освіти: його батько — декан в університеті, де працює мій тато, а мама — начальниця міського управління освіти.

Відповідно, мої батьки вважають такий шлюб вигідним. Для них, звісно. Точно не для мене.

Розмовляти з ними в мене не було жодного бажання, тож я зачинилася у своїй кімнаті й вирішила подзвонити Каті. Зранку ми переписувалися, і я коротко розповіла їй про «геніальну» ідею моїх батьків. Вона просила подзвонити, щойно все закінчиться.

Я взяла телефон і набрала її номер. Катя відповіла майже миттєво.

— Ну нарешті! Я тут місця собі не знаходжу! — вигукнула вона. — Як пройшла ця… гм… вистава?

— Це було жахливо, — пробурмотіла я, закривши долонею очі.

Я детально розповіла Каті про зустріч, а вона мовчки слухала, поки я не закінчила. І тоді, як годиться, смачно вилаялася. Чесно кажучи, я нічого іншого й не чекала від подруги. 

— Ми що, в дев’ятнадцятому столітті живемо? — обурено кинула Катя. — Шлюби за домовленістю! Це ж маячня!

— Ти це моїм батькам скажи, — гірко посміхнулася я. — Вони вважають, що я ще занадто молода, дурна й не можу приймати правильні рішення. Як і з дизайном.

— О господи, вони знову довбають тобі мізки через дизайн?

— Ага, — зітхнула я. — Під час сварки мама сказала, що я зможу заробляти гроші тільки якщо хтось захоче купувати мої «каракули».

Про сварку я вже писала Каті вранці, тож зараз описала її коротко.

— Ти вибач, звісно, але твоя мама завжди була трохи не сповна розуму. А ця вигадка зі знайомством і майбутнім одруженням — тільки черговий доказ, — з обуренням сказала Катя.

Я лише зітхнула. Що я могла сказати, якщо Катя мала рацію.

— А як там твій архітектор? — після короткої паузи запитала вона.

— Рома запропонував переїхати до нього, щойно він зніме квартиру, — з легкою посмішкою сказала я. Останнім часом одні лише думки про нього змушували мене посміхатися.

— Ого! З кожним днем я все більше поважаю Лісовського, — серйозно мовила Катя, а тоді додала: — Справжній мужик.

— Уявляєш, учора почув мій заплаканий голос і приїхав, нічого не питаючи. Хоча сам був втомлений — до пізньої ночі працював на будівництві. А потім ще кілька годин втішав мене в машині.

— Ммм, не думала, що Лісовський такий пухнастий котик! — розсміялася Катя. — І я така рада за тебе, подруго. Ти світишся від щастя!

— Катю, я справді відчуваю себе неймовірно щасливою, — щиро відповіла я.

— І це видно, — тепло сказала Катя. — Так, кицюня, мені вже час бігти. Бабуся чекає — будемо полоти помідори.

— Ооо, удачі тобі! І про сонцезахисний крем не забудь! Люблю тебе!

— І я тебе! Бувай! — відгукнулася Катя й швидко відключилася.

Решту дня я просиділа у своїй кімнаті, майже не виходячи з неї, щоб не перетинатися з батьками. Більшість часу просто малювала, намагаючись заглушити емоції. Ближче до вечора мама сама зайшла до мене, щоб повідомити новину: я тепер вивчатиму італійську. Звісно, я дуже “зраділа”. Подумки вилаялася, але вголос нічого не сказала — просто мовчки кивнула.

Я вирішила не влаштовувати сварку, бо ця нова зайнятість може стати хорошим приводом виходити з дому та бачитися з Ромою. Рано чи пізно батьки щось запідозрять, а так у мене буде прикриття.

Пізно ввечері, коли я вже прийняла душ і вляглася у ліжко, задзвонив мій телефон. На екрані висвітився Ромин номер.

Зранку він написав лише одне коротке повідомлення, попередивши, що буде на будівництві й навряд чи зможе виходити на зв’язок.

— Привіт, ти ще не спиш? — запитав він, щойно я відповіла на дзвінок. Від одного тільки звуку його голосу моє серце шалено застукотіло. Я усвідомила, як сильно за ним скучила.

— Привіт, ще ні. Просто лежу, — тихо відповіла я.

— Зможеш вийти? — несподівано запитав Рома, шокуючи мене так, що я аж підхопилася з ліжка.

— Зараз?

— Так, я біля твого будинку, — лагідно сказав він.

— Дай мені десять хвилин, і я спущусь, — відповіла я, уже на ходу стягуючи з себе піжаму.

— Чекатиму. Одягайся тепліше — на вулиці холодно, ще й дощ, здається, збирається.

— Добре, я швидко, — кинула я, натягуючи спортивні штани.

Рома відключився. Я швидко одягнула білий топ і худі на блискавці, розчесала волосся, бризнула на себе кілька крапель парфуму. На ліжко поклала декоративні подушки й накрила їх ковдрою — нехай здається, що я сплю. Так, трохи по-дитячому, але що поробиш.

Тихо взула кросівки, взяла ключі й непомітно вислизнула з квартири.

Рома чекав на звичному місці — біля позашляховика. Він був одягнений у світло-сірий спортивний костюм і кросівки. Щойно побачив мене, відразу рушив назустріч. У наступну мить я опинилася в його теплих обіймах.