Розділ 18 «Ми краще знаємо»

У Каті я пробула аж до вечора. Після чаювання з пирогами ми перебралися у вітальню та дивилися фільми. Загалом ми чудово провели час — реготали так, що аж сльози текли. Потім Лідія Михайлівна нагодувала нас смачною вечерею, після чого Катя провела мене на зупинку.

Повернувшись додому, я тільки-но зайшла в коридор і скинула взуття, як із кухні почувся голос мами:

— Поліно, зайди до нас на хвилинку.

Замість звичайного «привіт» чи «як справи» — той самий відсторонений, офіційний тон. Мене відразу переклинило.

Тихо пройшовши до кухні, я побачила батьків. Обоє сиділи за столом. Батько тримав чашку кави, але виглядав так, ніби ось-ось вибухне.

— Як проходить підготовка до благодійної виставки? — суворо запитав батько.

— Все добре, потроху готуємося, — відповіла я, відчуваючи, як напруження росте.

— Правда? — долучилася мама, голос якої був холодним, наче лезо. — Бо от пані Галина каже, що бачила тебе в пʼятницю ввечері в центрі біля кафе. І це, на хвилиночку, було тоді, коли ти повинна була бути в університеті й готуватися до виставки. Поясниш?

— Просто… — я на мить замовкла, лихоманково шукаючи виправдання, — ми після занять вирішили трохи посидіти в кафе. Я завжди відмовляюся і вже виглядаю дивною, тому цього разу пішла. Хотіла трохи відпочити.

— Відпочити?! — зірвалася мама. — А ти сильно втомлена у нас? Поліно, від тебе вимагається тільки одне — старанно вчитися! І навіть це ти не можеш нормально зробити. Відпочиватимеш тоді, коли отримаєш диплом!

— А як я буду відпочивати після диплому, якщо одразу маю працювати?! — не витримала я й закричала. — Я теж людина! Я втомлююся! Я хочу хоча б трохи насолодитися студентським життям, а не тільки сидіти над книжками! Чого вам ще не вистачає? У мене всі п’ятірки за два роки навчання! Що ще вам потрібно від мене?!

— Як ти з нами розмовляєш?! — різко підвівся з-за столу батько. — Ми твої батьки, підбирай тон! Ми хочемо, щоб ти стала достойною людиною і досягла успіху. Ми краще знаємо, що для тебе добре, бо ми старші, у нас є досвід! І досить того, що ти вже нас ослухалася й пішла на цього свого дизайнера!

— Я вас не ослухалася! — вигукнула я, відчуваючи, як на очі навертаються сльози. — Я просто обрала те, що мені до душі! Те, що робить мене щасливою!

— Щасливою? — втрутилася мама. — Щастя — це стабільність, хороший заробіток і повага в суспільстві! А не малювання на папері!

— Ви навіть не намагаєтеся мене зрозуміти… Я десятки разів пояснювала вам, що дизайнер інтер’єру — це престижна професія, яка добре оплачується! — сказала я, ледве стримуючи ридання. В горлі стояв важкий клубок. — Але ви мене не чуєте. Для вас я — лише проєкт, який має виправдати ваші амбіції!

— Це якщо в тебе хтось захоче купити ті твої каракулі, — вигукнула мама.

— Каракулі… — повторила я, і на душі стало важко від її слів. Образа важким каменем давила на серце. — Якби вас цікавило хоч щось, окрім моїх оцінок, ви б знали, що мене хвалять і вважають талановитою та амбіційною! Я…

— Годі! — перебив батько, ударивши долонею по столу так, що чашка кави підстрибнула. — Поки ти живеш під нашим дахом і на наші гроші, ти будеш робити так, як ми скажемо!

Я стояла, дивлячись на них, і не могла зрозуміти, чому вони так ставляться до мене. Чому не люблять?

Мовчки розвернулася і хотіла вже піти до своєї кімнати, але голос мами прибив мене до підлоги.

— Щоб завтра була вдома. Прийдуть наші знайомі зі своїм сином. Хочемо, щоб ти з ним познайомилася, — суворо сказала мама.

— Навіщо? — тихо запитала я, боячись почути відповідь.

— Він хороший хлопець. Було б непогано, щоб ви… подружилися.

— Саме такого хлопця ми хочемо бачити твоїм чоловіком, — додав тато.

Всередині мене все похололо. Сталося те, чого я так боялася.

— То ви ще й за мене вирішите, хто має бути моїм чоловіком? — запитала я, ледь стримуючи сльози.

— Розмову закінчено. Ти нас почула. Щоб завтра була вдома, — безапеляційно сказав тато і знову сів за стіл.

Я мовчки розвернулася і пішла до своєї кімнати. Продовжувати цю розмову я не хотіла.

Як тільки зачинила двері, повернула ключ у замку і сповзла по дверях на підлогу. Закривши рот руками, я розридалася. Закушувала губу, щоб не видавати звуків. Мені було так боляче й образливо.

Я знала, що так буде, але все одно сподівалася, що хоча б у цю частину мого життя вони не втручатимуться. Даремно. Вони вже розписали моє життя по пунктах, і я прекрасно розуміла, яким воно має бути.

Вони познайомлять мене з цим хлопцем, до закінчення університету ми будемо «гуляти за ручку» під їхнім суворим наглядом, а потім я повинна буду вийти за нього заміж, народити дітей і, можливо, навіть залишити роботу. Тим більше, що моя професія — не та, яку вони для мене планували.

Я на мить уявила собі це життя — чуже, холодне, задушливе — і розридалася ще сильніше.

Вони контролюватимуть мене до старості, а знаючи їх, підберуть мені чоловіка, який буде таким самим, як вони: строгим, безжальним і байдужим до моїх мрій. І після весілля моє життя контролюватиме ще й він.

Не знаю, скільки часу минуло — година, а може й більше. Я все ще сиділа на підлозі. Сліз уже не було, але душу стискало від болю, а голова розколювалася через надмір пролитих емоцій.

Хотілося згорнутися в маленьку піщинку й просто зникнути. Я прийшла до тями тільки тоді, коли почула дзвінок телефону. Поглянувши у вікно, побачила, що на вулиці вже стемніло.

Дістала телефон і побачила на екрані ім’я Роми. На очі знову навернулися сльози. Перш ніж відповісти, кілька разів глибоко вдихнула й видихнула, намагаючись заспокоїтися. Тремтячими пальцями провела по екрану та натиснула «прийняти виклик».

— Привіт, — почувся втомлений голос Роми. — Як справи? Чим займалася?

— Привіт, — відповіла я, намагаючись говорити рівно. — Була у Каті, її бабуся пригощала своїм фірмовим пирогом. А ти? Розібрався з проблемою на будівництві?