Розділ 14 «Дівчина»

За пʼятнадцять хвилин ми вже в центрі міста. Роман паркує машину біля одного з кафе. Виходить першим, обходить авто, відкриває мені двері й допомагає вийти. Бере за руку — і ми прямуємо всередину.

Та замість того, щоб піти до загальної зали, Рома веде мене вниз по сходах у підвальне приміщення.

— У підвалі — бар, — пояснює, не відпускаючи моєї руки. — Заклад належить батькові мого друга. Ми часто збираємось тут компанією.

Усередині — просторе приміщення з приглушеним світлом. Атмосфера затишна: легка музика, мʼяке тепле освітлення, стильні деревʼяні меблі. Барна стійка блищить під світлом ламп, а за столами вже сидять люди.

Роман підводить мене до великого столу, за яким троє хлопців і троє дівчат. Він одразу вітається з хлопцями, потискаючи їм руки, а дівчатам кидає коротке «привіт».

— Поль, познайомся, це мої друзі, — каже, обіймаючи мене за талію. — Це Олег, іменинник.

Він киває в бік блакитноокого блондина з модною зачіскою.

— А це його дівчина Христя, — додає, вказуючи на тендітну білявку з мʼякою усмішкою, що сидить поряд із Олегом.

— Саня, — киває на хлопця з темним волоссям і щетиною. Той дивиться на мене з якимось дивним прищуром, від якого по шкірі пробігає холодок. Цей погляд мені зовсім не подобається.

— Ілона та її подруга Настя, — показує на двох дівчат із зухвалими поглядами й вульгарними сукнями, з яких ось-ось випадуть груди. Вони з ніг до голови мене обдивляються, потім кидають зверхні усмішки. Відразу зрозуміло — неприємні особи.

— Друзі, а це моя дівчина Поліна, — весело каже Рома й цілує мене в скроню.

Я ніяково усміхаюся, не очікуючи, що він представить мене як свою дівчину. Але насправді… це дуже приємно. Аж серце тьохкає.

— Дуже приємно, — говорю знервовано заламуючи пальці, — І вітаю з днем народження, — звертаюся до Олега легко усміхаючись. 

— Дякую, — радісно відповідає той. 

Рома відсуває мені стілець, я сідаю й нервово зчіплюю пальці. Він сідає поруч і накриває мою руку своєю цей жест трохи мене заспокоює. Та все ж я почуваюся не у своїй тарілці. Перше враження про компанію не надто позитивне. Ілона з Настею — типові стерви. А цей  Саня… його погляд занадто нав’язливий і брудний.

— Що будеш пити? — раптом звертається Саша, зухвало всміхаючись. — Вино, шампанське чи, може, віскі?

— Дякую, я не пʼю, — відповідаю чітко й впевнено.

— Я принесу тобі сік, — каже Роман, встаючи зі стільця.

— Ти навчаєшся на дизайні? Який курс? — раптом озивається Ілона. Голос у неї, як і очікувалося, різкий і неприємний.

— Так, закінчила другий, — відповідаю рівно, намагаючись звучати впевнено. Не хочу, щоб вони думали, ніби я їх боюся. — А ви всі в одній групі навчаєтесь?

— Ні, Христя — в економічному, — усміхається Олег, і в ньому є щось справді приємне. Як і в Христі. Вони видаються світлими людьми — на відміну від решти.

— Рома казав, що ти староста і найкраща на курсі, — знову озивається Олег.

— Нуу… так, — відповідаю трохи ніяковіючи. Не люблю хвалитися.

— Хм, цікаво було б подивитися на твої роботи, якщо ти найкраща, — втручається Ілона, не зводячи з мене очей та виділяючи останнє слово. 

У її голосі — не цікавість, а неприхована насмішка. Та я не дозволяю собі розгубитися.

— Можу показати, якщо справді буде цікаво, — відповідаю спокійно.

— О, не сумнівайся, буде, — підморгує Настя й сьорбає своє червоне вино. 

— Поля дуже талановита. Ти б бачив її курсову, — говорить Рома, з’являючись за моєю спиною й звертаючись до Олега. — Це бомба.

— О, мені вже цікаво. Якось покажеш? — з живим інтересом питає Олег.

— У мене з собою ноутбук, тож можу й сьогодні показати. Щоправда, він залишився в машині Роми, — відповідаю, трохи усміхаючись.

Рома тим часом ставить переді мною келих соку й пляшку води, сідає поруч і вкладає руку мені на коліно — ніби м’яко нагадує: я не сама.

— Пізніше принесу, — каже він, кидаючи погляд на мене. — Але спершу повечеряємо.

Потім звертається до всіх:

— Хтось уже щось замовляв?

— Ми чекали тебе, — відповідає Олег. — Але тепер можемо й офіціанта кликати. Бо я вже зголоднів як вовк.

Усі беруться за меню.

— Що ти будеш? — питає Рома, звертаючись до мене.

— Ммм… мабуть, якийсь салат, — відповідаю, гортаючи меню.

— Ти сьогодні щось їла?

— Ні, часу не було.

— Тоді салату недостатньо, — каже серйозно.

Я відчуваю, як хтось на мене дивиться. Підводжу очі — Ілона. Її погляд гострий, пронизливий. Злісний. Від неї лине холодом і ненавистю, хоч я досі не можу збагнути, чому. Роблю вигляд, ніби мені байдуже, і повертаюся до меню.

Підходить офіціант. Усі роблять замовлення, а Рома замовляє і за мене — салат, пасту й каву.

Коли офіціант іде, Роман нахиляється до мене й шепоче на вухо:

— Все нормально?

Я просто киваю. У відповідь отримую легкий поцілунок у губи.

І в цю мить права частина мого обличчя починає пекти. Не дивно, адже саме з того боку сидить Ілона. Вона точно ревнує Романа до мене. 

Коли приносять замовлення, всі беруться до страв, перемовляючись між собою. Я переважно мовчу — не знаю, про що говорити. Ці люди мені поки що чужі. Рома постійно питає, чи мені все подобається і чи все добре. Він, здається, нервує не менше за мене. Йому хочеться, щоб я сподобалася його друзям.

Після вечері розмова стає жвавішою. Я намагаюся не випадати з діалогу й долучаюсь, коли обговорюють щось справді цікаве. Говорять про універ, сесію, пошук роботи. Олег постійно жартує, розповідає смішні історії зі шкільного життя, а Рома активно його підтримує — виявляється, вони дружать ще зі школи. З іншими, окрім Христі, Рома познайомився вже в університеті. І в результаті я поступово розслабляюся, насолоджуючись вечором. 

Згодом компанія поступово розпадається на групки: Ілона з Настею про щось шепочуться, Олег і Саша ведуть свою бесіду, Христя гортає щось у телефоні. А ми з Ромою обговорюємо плани на вихідні. Його долоня досі лежить на моєму коліні — і це якось так звично й приємно, ніби ми разом уже не один місяць.