Розділ 13 «Я б погодилася»

З Романом я не бачилася вже кілька днів. Він писав, дзвонив, але не пропонував зустрітися, і це мене неабияк засмучувало. Рома мені подобається. І не тільки зовнішністю — він харизматичний, веселий, розумний, турботливий… І цей список можна продовжувати ще довго. Але попри це я досі маю сумніви. Тому й досі не знаю, що йому відповісти.

На щастя, часу на роздуми в мене не так багато — у пʼятницю захист курсової, а в студраді справ хоч греблю гати. Я й так кожну вільну хвилину думаю про Рому. Про те, як він мене обіймав, як цілував… І мені знову хочеться опинитися в його обіймах, знову відчути його дотик, його поцілунок.

Катя каже, що мені вже пізно щось вирішувати — мовляв, моє серце вже давно все вирішило само. Вона стверджує, що я безнадійно закохалася в Романа, і що це в мене буквально на лобі написано. А з часом, за її словами, я й сама це зрозумію.

А я — я просто не вірю, що можна так швидко закохатися. Ми ж так мало знайомі. Так, він мені подобається. Дуже. Але кохання?.. Для цього, як на мене, ще зарано. На що Катя лише сміється й каже, що я просто ще цього не усвідомила. А їй, мовляв, усе вже давно видно.

Пʼятниця. З самого ранку я на голках. Нервую через свій захист. Через одногрупників. Хвилююся за кожного так, ніби це мої діти.

І ще нервую через Романа. У четвер він майже не писав, а в п’ятницю зранку просто надіслав повідомлення з побажанням гарного захисту — і все. Мене це дратує. А ще більше дратує, що я щось чекаю від нього. Він нічого мені не обіцяв, але я все одно чекаю. Чекаю на повідомлення, на дзвінки, на увагу.

Може, це така тактика? Спочатку він набридав своєю присутністю, а тепер, коли я вже звикла — зник? Як там кажуть: “Чим менше жінку ми кохаємо, тим більше подобаємося їй”? Може, він діє за цим принципом?

Ох… Я вже нічого не розумію.

Захист у нас на першу годину. Зранку захищалася інша група. Ми всі скупчилися біля аудиторії. Хтось повторює матеріал, хтось перевіряє презентацію, а хтось ще її доробляє просто на колінах.

Ми заздалегідь вирішили, хто в якій черзі виступає. Я з Катею, як завжди, в першій п’ятірці. Наша п’ятірка вже стоїть біля дверей, чекаючи виклику.

Катя нервово переступає з ноги на ногу й постійно кусає губи.

— Не нервуй так, у тебе чудовий проєкт, — кажу їй.

— А як не нервувати, коли навіть ти хвилюєшся? — відповідає вона й починає ходити туди-сюди.

— Я не хвилююся, — заперечую, намагаючись зберігати спокій.

Катя мовчки киває на мою ногу, якою я стукаю по підлозі. Я навіть не помітила цього.

— Я за вас хвилююся, — додаю тихіше.

— От бачиш? Ти за мене переживаєш — то як я можу не переживати?

— За тебе — ні, у тебе справді крута робота. А от за інших… — замовкаю і киваю на кількох наших одногрупників, що сидять на підлозі з ноутбуками на колінах і гарячково доробляють презентацію.

Коли нас по черзі запрошують заходити до аудиторії на захист, я йду першою. Впевнено переступаю поріг, але в ту ж мить, як бачу серед комісії декана, трохи напружуюся. По-перше, це ж сам декан університету. А по-друге — батько Романа. І саме друге бентежить мене найбільше, хоча він, схоже, й гадки не має, що його син залицяється до мене.

Та я швидко беру себе в руки, глибоко вдихаю й починаю виступ. Повністю занурююсь у розповідь. Публічні виступи для мене ніколи не були проблемою, і цей не став винятком. Усе проходить легко та гладко. Члени комісії ставлять кілька запитань — і, щойно я відповідаю на останнє, у заліковці з’являється омріяна п’ятірка.

Після мене заходить Катя. Вона теж швидко справляється, виходить усміхнена, цілує мене в щоку й радісно повідомляє, що теж отримала п’ять. Потім поспішає додому — вони з бабусею сьогодні їдуть на дачу.

А я залишаюсь. Чекаю, поки всі завершать захист, хвилюючись за кожного. Але, на щастя, сьогодні якийсь особливо вдалий день — усі здають без проблем, і врешті я полегшено зітхаю.

Щойно збираюся йти, як мене раптом викликають знову до аудиторії. Серце тьохкає — думаю, щось сталося, може, у когось із моїх щось не так?

Але замість проблем — приємний сюрприз. Декан звертається до мене з гарною новиною. Каже, що університет співпрацює з кількома дизайнерськими фірмами, які іноді викуповують студентські проєкти, якщо ті мають потенціал. І цього разу саме мій, Катин та ще кількох студентів викликав інтерес.

Потім декан подивився на мене й сказав, що мій проєкт — «найцікавіший серед усіх». Додав, що було б шкода, якби його не втілили в життя, бо в ньому «свіжий, нестандартний підхід і сміливе бачення простору». А коли озвучив суму, за яку фірма готова викупити мою роботу — в мене мало щелепа не відпала. Це справді дуже пристойна сума, як для студентського проєкту!

Мені було неймовірно приємно, що мою роботу так високо оцінили. Особливо зважаючи на те, що я всього лише студентка другого курсу. Це надихає. Це додає впевненості.

Ми домовилися, що я повідомлю решті студентів, яким також зробили цю пропозицію, і вони мають дати відповідь до понеділка. Щойно вийшла з аудиторії — одразу розіслала повідомлення всім. Вже за годину отримала підтвердження від кожного. Що, зрештою, було очікувано — від такої пропозиції справді важко відмовитися.

З університету виходжу вже під вечір — трохи втомлена, але щаслива. Попереду залишився лише день відкритих дверей наступної середи — і все, нарешті канікули. Хоча, знаючи моїх батьків, вони точно придумають для мене якесь «корисне заняття», щоб я не витрачала час даремно.

Я неквапливо йду алеєю, оточеною високими деревами, вдихаючи свіжість вечора й відчуваючи приємну легкість у грудях. І раптом — завмираю. Попереду, біля авто, стоїть Роман. Він щось уважно переглядає в телефоні. Виглядає, як завжди, неймовірно. Темні джинси, чорна футболка, скуйовджене волосся і легка щетина — звичний, але такий привабливий. 

Серце стискається, і я розумію, як сильно за ним скучила. Він піднімає погляд — і його очі одразу знаходять мої. На обличчі з’являється усмішка. Та сама, від якої я тану, мов морозиво на сонці.