Розділ 12 «Згадай цей поцілунок»

Коли останній елемент займає своє місце, я з полегшенням видихаю й посміхаюся.

— Все. Готово.

— Ну от, зараз все приберемо, — Роман витирає руки серветкою й починає складати залишки матеріалів, — і зможемо перейти до найважливішого.

— До чого саме?

— До нашого третього побачення.

— Ромо, вже пізно… Куди ми підемо? — застигаю з макетом у руках.

— Далеко йти не доведеться, — усміхається, не зупиняючи прибирання. — А якщо ти не будеш стояти, як стовп, а допоможеш мені, то потрапимо туди швидше.

Я мовчки приєднуюсь до прибирання, поки в голові крутиться одне питання: що він таке вигадав?

За п’ятнадцять хвилин усе прибрано. Разом ми впоралися вдвічі швидше, ніж я би сама — особливо з макетом, де Роман справді дуже допоміг. Я б іще годину над ним просиділа.

Коли сміття зібране, столи чисті, а всі матеріали поскладані, Роман бере пакет, який приніс із собою, а іншою рукою бере мене за руку. Йдемо в бік виходу.

— Куди ми йдемо? — питаю, коли він веде мене пустими коридорами.

— Зараз побачиш.

Ми піднімаємось сходами й зупиняємось біля металевих дверей, що ведуть на дах. Роман дістає ключ із кишені, відмикає двері й пропускає мене вперед. Заходить за мною та зачиняє їх.

Я оглядаюся навколо. На цьому даху я ще ніколи не була. Виявляється, звідси відкривається неймовірний краєвид: вечірнє місто сяє тисячами вогнів, а висота надає всьому якогось магічного спокою.

Роман ставить пакет на підлогу, дістає звідти плед і стелить його. Потім — контейнери з їжею, сік, а ще — невеликий ліхтарик, який ставить поруч.

— Сідай, — каже, вказуючи на плед. — Думаю, час перекусити.

— Я не проти, — відповідаю, вмощуючись.

Роман сідає поруч і починає відкривати контейнери.

— Тут два сендвічі й два салати. Все різне, тож обирай.

Я обираю салат “Цезар” та сендвіч з індичкою. Роману дістається салат із яловичиною й сендвіч із куркою.

Ми їмо мовчки, повільно. Місто внизу живе своїм життям, а тут, на даху, панує тиша. І ми обоє насолоджуємося цією тишею.

Я крадькома поглядаю на Романа й думаю, який же він турботливий. Його увага — м’яка, тепла, не нав’язлива, але відчутна в кожній дрібниці. Мені подобається це. Подобається відчувати, що про мене хтось дбає.

Я, мабуть, ніколи й не знала, якою може бути справжня турбота. Від батьків — хіба що контроль і вимоги. Тепла й підтримки — обмаль. Єдині, хто колись дійсно дбав про мене — це Катя та її бабуся.

Тож зараз мені… дивно. Незвично. Навіть трохи лячно — отримувати цю турботу від Романа. Але водночас — так приємно, що хочеться замуркотіти. 

Роман доїдає свій сендвіч і витирає руки серветкою. Потім лягає на плед, підклавши руки під голову, і задивляється в небо. Я краєм ока спостерігаю за ним — спокійний, розслаблений, усмішка не сходить з обличчя.

— Лягай, — каже м’яко, не відводячи погляду від неба.

Я трохи вагаюся, але все ж вмощуюсь поруч. Ми лежимо пліч-о-пліч, і якийсь час мовчимо. Над нами — зорі. Місто шумить десь далеко, неначе крізь воду. А тут — лише ми.

— Знаєш, — каже Роман після паузи, — я ніколи не думав, що може бути настільки комфортно просто мовчати. Не хочеться навіть щось говорити, аби не зіпсувати момент.

Я усміхаюся, не відповідаю. Просто дивлюся в небо.

— Але є дещо, що я все ж скажу, — додає, повертаючи до мене голову. — Ти мені дуже подобаєшся, Поліно.

Моє серце завмирає. Відчуваю, як щоки наливаються теплом. Я повертаюся до нього — наші погляди зустрічаються.

— Я не чекаю від тебе відповіді, просто хочу, щоб ти знала, — м’яко каже він.

Роман підводиться на лікоть, нахиляється ближче, даючи мені час відвернутись — але я не відводжу погляду. Його губи м’яко торкаються моїх — несміливо, наче питаючи дозволу. Поцілунок легкий, обережний, такий щирий, що всередині щось стискається від ніжності.

Ми віддаляємося на мить, дивимося одне одному в очі. Він усміхається, а потім знову нахиляється й цілує. Цього разу — глибше, впевненіше, пристрасніше. Його обійми міцнішають: Рома обіймає мене за талію й притягує ближче, до свого гарячого тіла. Я обіймаю його за шию, запускаю пальці у його м’яке волосся.

Наші дихання змішуються. Мить здається вічністю.

Роман перериває поцілунок. Він важко дихає, дивиться на мене затуманеним поглядом, торкається губами мого носа й лягає на спину, потягнувши мене за собою.

Моя голова влаштовується в нього на плечі. Він обіймає мене однією рукою й починає малювати кінчиками пальців якісь химерні візерунки на моєму плечі. Його дотики легкі, заспокійливі. І в його теплих обіймав я відчуваю себе неймовірно щасливою. 

— Ромо, — вирішую порушити тишу.

— Мм? — відгукується він, не змінюючи положення.

— Тобі ж залишилося всього пару тижнів до диплому, так?

— Угу. Наступної п’ятниці — захист. А чого питаєш?

— Просто… цікаво, що ти плануєш робити після.

Він трохи замислюється, перш ніж відповісти:

— Є два варіанти: або піду працювати у фірму батька з дядьком, або поїду на стажування за кордон.

— Ясно… — бурмочу, ковтаючи клубок у горлі. Не знаю, що сказати. Якщо він вирішить їхати… навіщо тоді все це?

— Тебе засмутила моя відповідь? — підводиться, злегка нависає наді мною, його погляд впивається в мій.— Я не планую їхати. Тож можеш не хвилюватися.

— Що? Я… я і не хвилююсь. Хочеш — їдь. Я ж тобі ніхто, тож… тож… — плутаюся в словах, опускаючи погляд.

— Поль, — м’яко, майже шепотом вимовляє він моє ім’я.

Це звернення змушує мене підняти на нього очі. Його голос такий теплий і ніжний, що серце стискається від несподіваного, але приємного хвилювання.

— Що? — шепочу.

— Я хочу, щоб ти хвилювалася. Бо я хочу, щоб ти була моєю дівчиною.

Мовчу. Серце б’ється десь у горлі.

— Ти ж обіцяла три побачення. Сьогодні третє, — каже він, м’яко, але з ноткою напруги в голосі. — Тож… я дуже хотів би знати твоє рішення. Але якщо ти ще не готова — я зачекаю. Хоч це, чорт забирай, неймовірно складно.