Розділ 11 «Дуже подобається»

Після побачення біля озера ми з Романом бачилися ще один раз. Ходили в кіно й прекрасно провели час. Він залишався таким же уважним і турботливим: знову подарував квіти, постійно тримав мене за руку, обіймав і… цілував. Ох, як же цілував. Від його поцілунків у мене голова йшла обертом.

Цей тиждень — останній у навчальному році. Залишилося всього кілька заліків і захист курсової в п’ятницю. А в мене, як у старости й члена студради, роботи стало ще більше. До того ж день відкритих дверей уже наступного тижня. Тож після заліку всі нормальні студенти щасливо розлітаються по домівках, а я залишаюся клеїти макети. Ця почесна (читай — каторжна) місія дісталася саме мені. Добре хоч, Катя погодилася допомогти.

— От скажи, навіщо вам їх так багато? — бурчить вона, поклавши на стіл матеріали.

— Це вимоги керівництва, — відповідаю, не відриваючись від роботи.

— Та на них ніхто ж навіть не гляне, — зітхає вона.

— Якраз навпаки. На макети всі тільки й дивляться. Згадай, як було з нами. Нам понадавали тих буклетів, а ми їх навіть не відкрили — дивилися лише на моделі.

— Н-у-у… так, було.

— Тож я навіть згодна з керівництвом. Хоча вони ще й на буклетах наполягали, але мені вдалося пояснити, що це марна трата грошей.

— Ти завжди вміла домовлятися з усіма, — сміється Катя, плюхаючись на стілець поруч. — Ну, окрім твоїх батьків. Там, мабуть, навіть сам Бог би не домовився.

Я нічого не відповідаю. Не люблю про них говорити. Особливо про їхні “загони». Останнім часом взагалі намагаюся якомога рідше потрапляти їм на очі.

— А що там твій архітектор? — питає Катя, хитро блимаючи очима.

— Катю, він не мій, — говорю обурено. 

— А як же, не твій. Все крутиться біля тебе. Такий весь турботливий… ну прямо пухнастий котик. 

— Він справді дуже турботливий, — кажу вже м’якше, і на обличчі сама по собі з’являється усмішка. Я згадую, як учора Роман допомагав мені сісти в машину. Він завжди це робить. І я ніколи не думала, що такий простий жест може бути таким приємним.

— Подобається він тобі, так? — питає Катя з розчуленою усмішкою.

— Угу… Дуже подобається. Аж страшно.

— Чому страшно?

Я зітхаю.

— Боюсь, що для нього це все — несерйозно.

— Не думаю. Хіба хлопець став би докладати стільки зусиль, щоб просто затягнути дівчину в ліжко, коли в нього й так повно охочих стрибнути туди самостійно? Я думаю, ти йому справді подобаєшся, — впевнено каже Катя.

Я мовчу, але в душі щось тепліє. Можливо, вона має рацію. Мабуть, зі сторони видніше.

Катя ще близько години допомагає мені з макетом, а потім їй телефонує бабуся — просить прийти допомогти з покупками. Катя швидко прощається, цілує мене в щоку й вибігає з аудиторії.

Я залишаюсь сама й ще близько години працюю над макетом — акуратно наклеюю останні деталі, підправляю композицію, додаю підсвітку. Нарешті він готовий: мініатюрна концепція затишного екопростору для молодіжного коворкінгу з великою кількістю дерев’яних елементів, м’яким світлом і зонуванням для роботи та відпочинку. Я задоволено зітхаю — вийшло навіть краще, ніж я очікувала.

Після цього вирішую зробити невелику перерву. Відкриваю ноутбук і переключаюсь на курсову роботу — це дизайн-проєкт однокімнатної квартири з функціональним зонуванням, мінімалістичними меблями та акцентами на світло. Так, це не зовсім відпочинок, але хоч трохи змінити фокус — іноді теж допомагає.

Я вже повністю занурилась у креслення та опис, коли чую звук вхідного повідомлення.

Роман: «Тебе можна сьогодні викрасти на наше третє побачення?»

Я відразу набираю відповідь.

Я: «Я все ще в універі»

Він прочитує, але не відповідає.

Це трохи розчаровує. Я хитаю головою, змушуючи себе не накручувати — він, мабуть, зайнятий. Повертаюся до курсової.

Через деякий час чую кроки в коридорі. Університет вже майже порожній — від цього кожен звук здається гучнішим, ніж є насправді. Напружуюсь. І тут двері аудиторії тихенько відчиняються. На порозі стоїть Роман.

Він, як завжди, виглядає приголомшливо: красивий, стильний, трохи розкуйовджене волосся, в руках — підставка з двома кавами й великий паперовий пакет.

— Привіт, — каже він, заходячи всередину. Підходить ближче й коротко цілує мене в губи. Так просто, неначе це звично. Наче він це робить кожного дня.

— П-привіт, — відповідаю трохи розгублено. Його поцілунок застав мене зненацька, але було… приємно.

— Якщо я тебе колись загублю, то почну пошуки з універу — і, думаю, саме тут тебе й знайду, — каже з посмішкою, ставлячи переді мною каву й сідаючи поруч.

— Дуже смішно, — бурчу, але не стримую усмішки. — Дякую за каву.

Роблю ковток і тихенько стогну від задоволення — саме те, що потрібно. Гаряча, ароматна, з сиропом — моя улюблена.

— Це твоя? — питає він, кивнувши на екран ноутбука.

— Ага, курсова.

— Можна подивитись? — тягнеться до ноутбука.

Я киваю. Він ближче підсуває ноутбук до себе й починає переглядати слайди. Його обличчя стає зосередженим, брови трохи зводяться — він уважно дивиться на кожну деталь. І виглядає так, ніби йому справді цікаво, наче він вивчає щось дуже важливе.

Деякий час між нами панує тиша.

— Поль, — раптом звертається він до мене, не відриваючи погляду від екрану.

— М? — відгукуюсь, піднявши на нього очі.

— Ти дуже талановита, — каже він тихо, але впевнено. Тоді піднімає голову й дивиться прямо в очі. Його голос звучить щиро із захопленням.

— Ти справді так думаєш? — питаю недовірливо, бо чомусь мені важко в це повірити.

— А чому ні? Ти бачила свої ідеї? Твої рішення — нетипові, продумані й дуже живі. Ти створюєш не просто інтер’єр, а атмосферу, простір, в якому хочеться жити.

Я відчуваю, як мої щоки починають палати. Його слова проникають всередину й залишають по собі приємний післясмак — теплий і хвилюючий.