Розділ 10 «Хочу тебе поцілувати»

На вулиці вже почало сутеніти, а ми з Романом усе ще сиділи на березі озера й говорили про все на світі. Я навіть не помітила, як опинилася в його обіймах. Спочатку він просто обійняв мене за плечі, але згодом притягнув ближче — і от я вже притиснута до його грудей. У його обіймах було на диво тепло й затишно. Ніби це найприродніше місце на світі — бути саме тут, поряд із ним.

— Мабуть, треба повертатися, — тихо мовлю, неохоче порушуючи тишу.

— Батьки сваритимуться, що ти пізно повернешся? — запитує він, не відпускаючи мене.

— Та вони в будь-якому випадку сваритимуться. Бо замість того, щоб сидіти над книжками, я пішла гуляти.

— Он як… Тобто вони суворі?

— Угу. Вважають, що я маю весь свій час присвячувати навчанню й університету, а відпочиватиму колись… потім.

— І їм зовсім не цікаво, чого хочеш саме ти, — озвався він із ноткою невдоволення в голосі.

— Саме так. У школі вирішували, з ким мені спілкуватися, на які гуртки ходити. Потім — куди вступати. Вони були переконані, що краще за мене знають, що мені потрібно. І, напевно, ще важливий момент — обидва мої батьки — педагоги. Вони просто не уявляють життя без навчання, дисципліни й «правильного шляху».

— Ага… тепер деякі речі стали ще зрозуміліші, — киває Роман. — То ти навчаєшся на дизайні за їхнім вибором?

— О, ні. Дизайн — це моє рішення. Вони хотіли, щоб я вступила в пед. Я збрехала, що подала документи туди, а коли з’явилися списки, повідомила, що вступила на дизайн.

— Значить, взбунтувалася, — усміхається він тепло.

— Так, це був мій другий бунт. Перший — коли я хотіла в художню школу, а вони наполягали на музичній. У підсумку довелося ходити і туди, і туди.

— І чому саме дизайн? — питає, трохи сильніше пригортаючи мене.

— Ммм… Я завжди любила малювати. А одного разу на заняттях потрібно було зобразити кімнату своєї мрії. Мені так сподобалося! Потім я почала дізнаватися більше про дизайн інтер’єрів, дивилася купу відео, читала статті — і зрозуміла, що хочу цим займатися.

— А в мене все набагато простіше, немає такої красивої історії, як у тебе. Всі чоловіки в моїй родині — архітектори. У батька та дядька — власна фірма, ще один дядько, як і батько, викладає в університеті архітектури.

— А мама чим займається?

— Мама — акушер-гінеколог.

— Ого. Це круто. Я взагалі вважаю, що бути лікарем — це дуже складно й відповідально.

— Так і є. Мама більшу частину свого життя віддала медицині.

Ми сидимо в тиші, загорнуті в плед, слухаємо, як хвилі ледь чутно пестять берег. Час від часу я ловлю себе на думці, що моє серце б’ється швидше, ніж зазвичай, а в животі — приємне хвилювання.

Роман не каже нічого, але я відчуваю на собі його погляд. Повертаю голову — і наші очі зустрічаються. Він не відводить погляду, дивиться довго й уважно, ніби читає мене. Його погляд глибокий, спокійний і водночас такий проникливий, що мені стає трохи ніяково. Я злегка посміхаюся, опускаю очі, але він ніжно піднімає моє підборіддя.

— Поліно… — тихо каже він, — хочу тебе поцілувати. Можна?

Я дивлюся на нього. Мій голос десь губиться, тому просто киваю.

Роман нахиляється повільно, а я завмираю в очікувані. Його долоня лягає мені на щоку, велика й тепла. І вже за мить наші губи зустрічаються — ніжно, обережно, з легким дотиком і він такий приємний, що я забуваю, як дихати.

Я заплющую очі і ту мить світ зупиняється. Я й уявити не могла, що поцілунки можуть бути настільки приємними і що я захочу цього ще. Й ще.

В якусь мить Роман поглиблює поцілунок. Його рука з щоки ковзає до моєї шиї, інша — обіймає за талію, притискаючи мене до себе міцніше. Він пестить мій язик своїм, лагідно покусує губи.

Я відповідаю з тією ж пристрастю, розчиняюся в цьому поцілунку, наче в ньому — цілий всесвіт.

Насолоджуюся кожною секундою, кожним дотиком, кожною емоцією, яка народжується між нами.

Роман повільно, ніби неохоче, відсторонюється. Я розплющую очі й зустрічаю його погляд — м’який, глибокий, уважний. Він дивиться на мене, ніби я — щось дуже цінне. І в ту мить моє серце шалено калатає.

Роман знову притягує мене до себе, обіймає за плечі. Я втикаюся носом йому в шию і вдихаю аромат його парфуму — тонкий, дорогий, із нотками сандалу, бергамоту й чогось гіркувато-пряного, чоловічого. Цей запах такий приємний, що мені хочеться відчувати його постійно — впізнавати з-поміж тисяч, як щось своє.

— Думаю, нам справді час, — говорить він з помітним сумом. — Хоч мені дуже не хочеться тебе відпускати.

Я просто киваю. Він ніжно цілує мене в маківку, відсторонюється, підіймається на ноги й простягає мені руку. Я беру її, і він легко підтягує мене до себе, допомагаючи встати. Ми разом мовчки складаємо плед і пакунок з їжею, ховаємо все в багажник.

Займаємо свої місця в машині. Роман заводить авто й ми рушаємо.

Коли ми в’їжджаємо в місто, моє серце стискається. Так не хочеться повертатися додому. Я знаю, що на мене чекають не теплі обійми, а чергова порція нотацій від батьків — про університет, навчання, відповідальність.

Я важко зітхаю й мовчки дивлюся у вікно. Місто вже оповите ніччю. Вуличні ліхтарі розливають жовте світло на асфальт, а яскраві вивіски магазинів і кав’ярень ритмічно змінюють кольори. Повітря стало приємно свіже після денної спеки, вікна трохи прочинені, і в салон вриваються нічні пахощі міста — легкий аромат квітів, пилюки й диму.

Ми під’їжджаємо до мого будинку. Роман зупиняє машину, але не вимикає двигун. У салоні затишно й тихо, ніби весь світ завмер навколо. Я не хочу виходити. Хочу залишитися тут, поруч із ним, у цій м’якій тиші, де вперше за довгий час відчуваю справжній спокій.

— Ну… я піду. Дякую за вечір, — кажу невпевнено й тягнуся до ручки дверцят.

Та Роман раптом хапає мене за руку й м’яко тягне ближче.

— А попрощатися? — запитує з усмішкою, лукаво нахиливши голову.