Розділ 9 «Розтанула»

Декілька днів після нашої розмови з Романом він не писав і не дзвонив. Я вже почала думати, що він передумав запрошувати мене на побачення. Але у п’ятницю ввечері, коли я поверталася додому, телефон задзвонив.

— Привіт, — його голос був упевнений і спокійний. — Завтра вільна? Хочу нарешті забрати тебе на наше перше побачення.

Він навіть вибачився, що кілька днів не виходив на зв’язок — мовляв, були справи. Мені страшенно хотілося дізнатись, які саме, але я не наважилася запитати. Хто я йому така, щоб ставити подібні питання?

У суботу весь день я була як на голках. Постійно ловила себе на тому, що подумки повертаюсь до нашої останньої розмови. І до його поцілунку.

Я дуже хотіла побачити Романа. І ще більше — знову відчути його губи на своїх.

Декілька годин провела перед шафою. Переміряла, здавалося, половину гардеробу, але так і не змогла визначитися, що підходить для «першого побачення з Романом». У результаті подзвонила Каті і вона допомогла мені обрати ідеальний образ. Ми зупинилися на сукні до середини гомілки — білосніжній, у дрібну синю квіточку, які, за словами Каті, пасувала до кольору моїх очей. Сукня була із зав’язками на плечах, із легкою вільною спідницею. До неї — прості білі босоніжки без підборів.

Трохи підкрутила волосся, нафарбувала вії й губи — макіяж був мінімальний. У мене й косметики особливо немає: батьки вважають це дурницями, як і ще багато чого. Усе, що маю з косметики, подарувала мені Катя.

Чим ближче до призначеного часу, тим дужче пітніли долоні. Серце калатало, наче хотіло вирватися з грудей. За п’ятнадцять хвилин до виходу попередила маму, що йду до Каті й повернуся пізно. Романа попросила чекати біля сусіднього будинку — не хотілося пояснювати батькам, хто мене забирає, і тим більше не хотіла, щоб вони бачили, як я сідаю в його машину.

Коли я підійшла до місця зустрічі, він уже чекав. Спокійно стояв, обпершись об чорний позашляховик. Несподівано — зазвичай він їздить на спортивному авто.

На ньому були світлі штани та біла футболка, а виглядав він, як завжди… занадто гарно.

— Привіт, — першим заговорив, коли я підійшла. Відійшов від машини, відкривши переді мною дверцята.

— Привіт, — відповіла я, посміхаючись. І завмерла.

На пасажирському сидінні лежав великий букет ніжно-рожевих півоній. 

— Звідки ти знаєш, що я люблю півонії? — обертаюся до нього, вражено дивлячись просто в очі.

— Я не знав, — знизує плечима. — Просто подумав, що вони тобі пасують. Подобаються?

— Звичайно… вони прекрасні, — відповідаю, повертаючи погляд на квіти.

Я беру букет до рук і занурююся в нього носом. Боже, який у них аромат…

— Сідай, — каже Роман, акуратно забираючи квіти, щоб я могла вмоститися зручніше. Щойно я сідаю, він одразу віддає букет назад. Я знову нахиляюся, вдихаючи їхній солодкий аромат, а Роман сідає за кермо й посміхається. Спокійно. Трохи задоволено. І так тепло, що мені стає легше. Спокійніше. Мені вже не так страшно. Бо, здається, він справді хоче зробити цей вечір особливим.

Деякий час їдемо в тиші. Я то спостерігаю за будівлями, що пролітають повз, то кидаю погляди на Романа, який впевнено тримає кермо.

— Хочу щось перекусити. Ти що будеш — суші чи піцу? — запитує він, коли ми зупиняємося на червоне світло.

— М-м-м… суші, — відповідаю з посмішкою.

— Окей, суші — так суші, — киває і знову рушає з місця.

За десять хвилин він паркується біля суші-бару й одразу виходить з машини. Я залишаюся в салоні, вирішую зробити кілька фото квітів і викласти їх у соцмережі.

Усе ще не можу повірити, що він їх подарував… Ніхто раніше не дарував мені квіти. Лише батьки — один-єдиний букет за все життя. А зараз я тримаю цей величезний оберемок на колінах, вдихаю ніжний аромат півоній і не можу стерти посмішку з обличчя.

Раптом телефон вібрує. Повідомлення від Романа:

«Який сік тобі подобається?»

Не гаючи часу, швидко друкую відповідь:

«Апельсиновий»

Зовсім скоро Роман повертається до машини з пакунком у руках і двома стаканчиками кави. Його волосся трохи розкуйовджене вітром, а на обличчі грає легка усмішка. Він кладе їжу на заднє сидіння, займає місце за кермом і простягає мені один стакан кави, другий ставить у підставку між сидіннями.

— Дякую, — шепочу я, беручи стакан у долоні.

Кава ще гаряча, пахне ваніллю й затишком. 

— Ну що, готова? — питає, погляд в очі — прямий і трохи грайливий. Потім ковзає на мої губи. Я мимоволі їх облизую — і бачу, як його очі спалахують.

Він завмирає на мить, ніби розгубився, а потім різко відводить погляд і заводить двигун.

— А куди ми їдемо? — питаю з цікавістю, намагаючись приховати трепет.

— Скоро все побачиш, — відповідає загадково, не відриваючи погляду від дороги.

Машина м’яко котиться вулицями Києва. На місто поступово опускається вечір, небо забарвлюється у м’які рожево-золоті відтінки. Я тримаю в руках стакан кави, іноді роблю маленькі ковтки, але більшу частину часу просто крадькома поглядаю на нього.

Роман зосереджений на дорозі — спокійний, уважний, впевнений. Та іноді його погляд ковзає в мій бік. Коротко. Але кожного разу з мʼякою усмішкою, яка змушує мене розпливатися всередині від тепла.

Через деякий час я помічаю знайомі вулиці змінюються на околиці, й розумію, що ми виїжджаємо з міста.

— Ми їдемо за місто? — питаю, м’яко.

Роман киває, не відволікаючись від дороги.

— Сподіваюся, ти не маніяк і не везеш мене закопати в лісі? — жартую, намагаючись приховати хвилювання за іронією.

Він хмикає, а потім лукаво посміхається:

— Не в ліс. А на озеро. Ми вже майже приїхали.

Авто звертає з головної дороги, кілька хвилин їде вузькою стежкою між деревами, поки перед нами не відкривається невелике озеро. Воно тихе й майже безлюдне — лише двоє рибалок у протилежному кінці й старенька лавка під розлогим деревом. Повітря тут свіже, насичене ароматом води, хвої та вечірньої прохолоди.