Розділ 7 «І як мені тепер з цим жити?»

Йду, заглиблена в думки, дивлюся собі під ноги. Підіймаю голову — і мало не зупиняюся. Роман. Стоїть біля свого спортивного авто, ліктем оперся на капот. Побачив мене — і вже традиційно розпливається в звабливій посмішці.

— Я думав, ти там ночувати зібралася, — підколює.

— Було б непогано, — бурмочу. Чесно кажучи, зовсім не хочеться повертатися додому.

— Що? — перепитує.

— Нічого. Забий. А ти що, чекав мене?

— А ти бачиш тут ще когось? — запитує, звівши брови і примруживши очі. — Звичайно, тебе. Сідай, підвезу.

Роман відштовхується від машини, підходить до пасажирських дверцят і відкриває їх.

— Не варто. Я можу й трамваєм.

— Поліно, сідай. Вже пізно, не варто в цей час самій по місту шастати.

Я ще кілька секунд вагаюся, потім все ж сідаю в авто. Роман м’яко зачиняє дверцята, обходить машину й займає своє місце за кермом.

Я сиджу, затамувавши подих. Почуваюся якось ніяково. Не знаю, що більше збиває з пантелику: насичений аромат його парфумів, якими просочився салон і від якого приємно паморочиться в голові , чи те що Роман так близько. 

Називаю Роману свою адресу і ми рушаємо. 

Їдемо в тиші. Я дивлюся у вікно, спостерігаючи, як повз пролітають будівлі. Все ще почуваюся ніяково й не наважуюсь заговорити. Та й, якщо чесно, навіть не знаю, про що говорити.

Крадькома переводжу погляд на Романа. Він упевнено тримається за кермо, весь час дивиться прямо. Їде обережно, не порушуючи жодного правила. І чомусь мені з ним спокійно. Надійно. Наче поряд із ним я під захистом.

Я продовжую дивитися на нього — і не можу відірвати погляду. Все ж таки, він красивий. Навіть дуже. Не дарма ж половина дівчат в універі на нього слину пускає. Сьогодні його волосся трохи розтріпане, ніби розкуйовджене вітром, а на обличчі — легка щетина, від якої він здається старшим і ще… привабливішим.

І збрешу, якщо скажу, що він не в моєму смаку. Навпаки — він стовідсотково мій типаж.

— Ти зараз своїм поглядом мені дірку пропалиш, — раптом каже Роман і різко переводить погляд на мене.

Я не встигаю зреагувати — і він, звісно, помічає, як я витріщалася. Швидко відвертаюся й втуплююсь у дорогу попереду.

— Треба ти мені, — бурмочу. — Я… у вікно дивилася.

— Я так і подумав, — кидає з тією ж впевненістю.

Мовчу. Виправдовуватись — марно. Він і так усе зрозумів.

Минає ще кілька хвилин, перш ніж Роман знову порушує тишу:

— Ти завжди допізна в універі зависаєш? — питає, не відводячи погляду від дороги.

— Час від часу, — знизу плечима.

— А батьки не хвилюються, що ти так пізно повертаєшся додому?

— Їх більше турбують мої оцінки й успіхи, ніж такі дрібниці, — кажу сумно.

— У сенсі дрібниці? — перепитує серйозно. — Красива дівчина пізно ввечері йде додому сама. А на вулицях вистачає придурків.

Я зависаю. Після слів про те, що я — красива, вже нічого не чую. Все інше просто зникає десь на фоні.

— Ти вважаєш мене красивою? — питаю тихо, дивлячись на нього з-під вій.

Роман зупиняє авто, і я раптом усвідомлюю, що ми вже біля мого будинку. Він відстібає пасок безпеки, повертається до мене всім корпусом і уважно заглядає в очі. Так уважно, що мені здається, я забуваю, як дихати.

— Не просто красивою. Дуже красивою, — говорить упевнено. — Ти навіть не уявляєш, яке враження справляєш на чоловіків.

Я ніяковію ще дужче. Не знаю, що сказати, тому просто мовчу і ловлю його погляд.

— І, якщо чесно… це мене дратує, — додає він, обережно заправляючи мені пасмо волосся за вухо.

— Щ-що саме? — запинаюся від його дотику.

— Те, як на тебе дивляться інші чоловіки, — його голос серйозний, майже жорсткий. А я зависаю, не знаючи, як це розуміти. Це що, ревнощі?

Але потік думок обривається, бо Роман починає повільно нахилятися до мене. Я завмираю, напружена від передчуття. Його губи зупиняються всього за кілька сантиметрів від моїх, і в наступну мить він торкається їх своїми. Цілує ніжно, обережно, ніби перевіряє, чи можна більше.

Я затамовую подих. Серце калатає так, що здається, воно от-от вистрибне. Несміливо відповідаю на поцілунок, і Роман одразу поглиблює його. Його язик легенько ковзає по моїх губах, і я, трохи розгублено, розкриваю їх. Він проникає всередину, діє впевнено, вміло — і цей поцілунок… він не схожий ні на що, що було в мене раніше.

Це мій перший справжній поцілунок. Той незграбний чмок у одинадцятому класі точно не рахується.

А цей… такий, що пальці ніг підгинаються, а всередині розливається жар. Роман цілує майстерно. Робить це так смачно, що хочеться, аби він не зупинявся. І, можливо, саме тому в нього було стільки дівчат…

Ця думка вдаряє, наче відро крижаної води. Я — чергова. Просто трофей, ще одне ім’я у списку.

Раптом зриваюся і різко відштовхую Романа. Ми обоє важко дихаємо. Його погляд затуманений, напевно, як і мій.

Тремтячими пальцями намагаюся розстібнути пасок, але виходить не з першого разу.

— Мені… час, — бурмочу і вискакую з машини.

— Поля! — чую, як він гукає мені вслід, але я навіть не озираюся. Швидко біжу до під’їзду й залітаю всередину, встигнувши закрити двері, поки він не встиг мене наздогнати.

Притуляюся спиною до холодної стіни, намагаючись зібратися.

Мені потрібно кілька секунд, аби прийти до тями. Потім ледь пересуваючи ногами, підіймаюся до своєї квартири. Ключі тремтять у руках, замок не одразу піддається, але врешті я всередині.

Не роззуваючись, бреду прямо у свою кімнату. В голові — рій думок, що гудять гучніше за тролейбус у годину пік. А губи… все ще поколює. Як же це було приємно.

Сідаю на край ліжка і закриваю обличчя руками. Спогад про поцілунок знову накриває мене з головою. Його дотик, його погляд… Чорт, навіщо я йому відповіла? Тепер не зможу забути. Постійно думатиму про це. І що ще гірше — захочу повторити.

Боже, я і зараз цього хочу.