Розділ 5 «Чого так соромно?»

Вихідні нарешті закінчилися — і, чесно кажучи, я цьому безмежно рада. Я більше не можу бути там, де навіть стіни тиснуть. Після тієї сварки з мамою в суботу наступний день я просиділа у кімнаті. Не хотілося навіть виходити — не те що розмовляти. Я просто не мала сил знову чути її докори, ті самі фрази, що повторюються раз по раз, як заїжджена платівка.

Зранку я швидко збираюся й іду до універу раніше, ніж зазвичай. Хочеться бути якнайдалі від дому. Настрій — на нулі. У голові без кінця крутиться одне й те саме: як звільнитися від цього нескінченного тиску? Але поки що жодної реальної ідеї. Хіба що розсваритися остаточно й піти з дому. Та це крайнощі. Мені не хочеться до них вдаватися. Все ж таки — це мої батьки. Єдині рідні люди.

Намагаюся вмовити себе, що, можливо, вони просто так турбуються про мене. По-своєму. Як уміють. Дивно, але, мабуть, це правда.

Першою приходжу в аудиторію, де має бути пара. Дістаю конспект і блокнот, переглядаю список справ на сьогодні. І першим пунктом — реферат.

Чорт.

Його ж треба здати до кінця тижня, а в мене й так купа роботи. Це ж треба було так вляпатися… Хоча, може, воно й на краще. Чим більше справ — тим менше часу я проводитиму вдома. А зараз мені точно потрібен час, щоб охолонути. Найближчими днями я не готова до чергової «стандартної» розмови з батьками.

— Привіт! Ти чого сьогодні так рано? — чую голос Каті й піднімаю голову.

— Не хотіла бути вдома, — кажу похнюплено, ковзаючи поглядом по сторінці блокнота.

— Посварилася з батьками? — питає вона, сідаючи поруч.

— З мамою, — зітхаю.

— Що цього разу? — дістає з сумки конспект і ручку.

— Усе як завжди, — відповідаю, втупившись в одну точку. — Я недостатньо вчуся, займаюся дурницями, марную час… Одне й те саме.

Катя нічого не каже, лише співчутливо дивиться на мене. Її мовчання — теж підтримка. Іноді саме воно потрібне найбільше. Вона нахиляється ближче й мовчки обіймає мене за плечі.

— Може, сьогодні поїдеш до мене? — запитує, не відпускаючи.

— Ні, дякую, — хитаю головою. — У мене купа справ. Сьогодні допізна залишуся в універі.

— Ну добре, — вирівнюється, прибираючи руку. — Але якщо що — я завжди поруч.

— Дякую, Катюша, — змушую себе усміхнутися.

Аудиторія поступово заповнюється студентами, згодом приходить викладач — і починається семінар. Це останній тиждень перед заліками й екзаменами, тож моя робота як старости з кожним днем лише додається. Між парами я бігаю по викладачах, дізнаюся, що треба зробити студентам із пропусками чи «хвостами», домовляюся про можливі перездачі.

До кінця занять ноги гудуть, а голова розколюється від болю. Я сьогодні якось особливо швидко втомилася. Зазвичай мене вистачає на довше. Мабуть, емоційний стан дає про себе знати.

Коли старостинські справи нарешті завершені, я збираюся й іду до бібліотеки — відкладати реферат уже просто нікуди.

У бібліотеці обираю потрібну літературу, знаходжу вільне місце, розкладаю книжки й починаю працювати над цим клятим рефератом. Зосередитися складно — я майже нічого не їла за весь день, і перед очима вже літають мушки. Струшую головою, намагаючись прийти до тями.

Так занурююся в роботу, що не одразу помічаю, як поруч хтось з’являється. Підіймаю голову — переді мною Роман. Він, як завжди, усміхається своєю фірмовою усмішкою — у кутиках очей збираються крихітні зморшки.

— Що за дурна звичка — підкрадатися? — обурено бурмочу.

— І тобі привіт. Хтось сьогодні без настрою? — його усмішка навіть не думає зникати.

— А який тут настрій? — важко зітхаю, дивлячись на цей нещасний реферат. — Роботи по горло, поїсти ніколи… І ще й через тебе мені доводиться писати реферат на сто сторінок!

— Через мене? З якого це дива? — щиро дивується він.

— Бо ти мене затримав, коли я вже й так запізнювалася на пару. Через це мені й вліпили це «задоволення». Тож залиш мене в спокої — мені ще купу всього робити.

— Окей. Піду, поки ти мене не покусала, — усміхається й справді відходить.

Я фиркаю, проводжаючи його поглядом.

— Треба ти мені… — бурмочу собі під ніс і знову втуплююся в зошит.

Дивлюся на годинник на стіні: минуло вже півтори години, а я написала всього три сторінки. З такими темпами доведеться щодня сидіти тут по п’ять годин, щоб встигнути до п’ятниці. Зітхаю й повертаюся до письма.

Минає хвилин п’ятнадцять — і раптом Роман з’являється знову. Цього разу мовчки бере мене за руку й тягне за собою.

— Що ти робиш? — здивовано питаю, намагаючись вирватися. — Куди ти мене ведеш? Зупинись! У мене справи, я не маю часу на твої ігри!

Але він мовчить, і це дратує мене ще більше. Я смикаю руку, та він тримає міцно — не боляче, але так, що вирватися неможливо. Зрештою здаюся і перестаю пручатися.

Роман виводить мене з корпусу й зупиняється біля лавки. Відпускає руку й легко натискає на плечі, змушуючи сісти. Я, ошелешена, піддаюся.

Він вмощується поруч і починає діставати з пакета сендвічі та круасани. Потім ставить на лавку два паперові стаканчики з кавою. Я мовчки дивлюся на це, до межі шокована.

— Ти ж казала, що сьогодні нічого не їла, — каже він, помітивши мій вираз обличчя. — Не знав, що саме любиш, тож узяв на свій смак. Ось твоя кава.

Він простягає мені один зі стаканів. Я розгублено беру його в руки.

— Це лате, — додає, киваючи на стаканчик. — Подумав, що ти не фанатка міцної кави.

— Так і є… Я люблю лате з сиропом, — відповідаю й ніяково усміхаюся, втупившись у кришечку.

— Що будеш? Я взяв два сендвічі — з куркою та з шинкою. І два круасани: мигдалевий і фісташковий.

— З куркою, — несміливо кажу. — І… мигдалевий круасан. Обожнюю його. 

Роман лише киває й передає мені сендвіч. Я обережно відкушую.

М-м-м… Це або справді настільки смачно, або я просто шалено голодна.

— Не роби так, — раптом каже Роман.

— Про що ти? — завмираю з сендвічем у руках.