Розділ 4 «Прекрасні вихідні»

Сьогодні субота, і після обіду я йду до Каті. Як і обіцяла, провідаю її бабусю. Приношу з собою улюблений «Київський торт» Лідії Михайлівни, а вона у відповідь пригощає нас своїм фірмовим вишневим пирогом. Ми втрьох п’ємо чай на кухні, що пахне ваніллю, випічкою та затишком.

Лідія Михайлівна, як завжди, розповідає історії з роботи — вона все життя працювала педіатром і навіть тепер, на пенсії, не може остаточно відірватися від лікарні. У її очах стільки тепла, стільки світлої доброти, що я ловлю себе на думці: шкода, що в мене немає такої рідної людини. Та мені подобається вважати Лідію Михайлівну своєю названою бабусею — тим паче, що вона давно називає мене другою онукою.

У компанії Каті та її бабусі завжди легко й спокійно. Наче світ стихає, і залишається тільки м’яке тепло в грудях. Я щаслива, що в моєму житті є такі люди.

Після душевних посиденьок ми з Катею вирушаємо в кіно. Обираємо легку романтичну комедію — трохи наївну, зате без цієї сопливої драми. І десь посеред фільму я раптом розумію: я теж хочу відчути те незнайоме почуття — кохання. Справжнє. Щире. Хочу обійматися, цілуватися, триматися за руки… Так, як це робили актори на екрані. Але водночас усвідомлюю: я навіть не знаю, коли зможу собі це дозволити.

З моїми батьками та їхніми переконаннями я навряд чи матиму стосунки до випуску з університету. У мене просто немає на це часу. Та навіть якби хтось і з’явився, він обов’язково мав би сподобатися батькам. А це майже нереально. Їм ніколи не подобалося нічого з того, що обирала я. Навіть професію й університет вони розкритикували.

Вони хотіли, щоб я вступала до педагогічного, а я мріяла про університет архітектури та дизайну. Тож, коли настав час подавати документи, я зробила це по-тихому — туди, куди справді хотіла. А в пед — ні. Батькам сказала, що подала, аби не влаштовували чергову драму. Зізналася лише тоді, коли побачила себе у списках зарахованих.

Ох, який же тоді був скандал. Справжній вибух. Це був мій другий бунт. Перший стався ще в дитинстві, коли я мріяла ходити до школи малювання, а батьки вважали це дурницею, яка «нікому не потрібна». Тоді я теж домоглася свого, але довелося поєднувати уроки малювання з уроками музики — аби догодити їм.

Зрештою батьки змирилися з моїм вибором університету. Та, звісно, без умов не обійшлося. Цього разу звучало так: або я вчуся на червоний диплом, або після першого курсу забираю документи й вступаю туди, куди вони скажуть. Як на мене — шантаж, але тоді це здавалося компромісом. Виходом.

Я погодилася. А що мені ще залишалося? Тоді думала: це справедливо — я ж порушила їхні очікування, обдурила… Але тепер із кожним днем дедалі більше розумію, як несправедливо, коли тебе не чують. Коли все твоє життя — це нескінченне «треба» замість «хочу».

Іноді мені здається, що вони не бачать у мені людину. Лише проєкт. Ідеальний сценарій, де я стаю вчителькою, виходжу заміж за «нормального» хлопця, якого вони схвалять, народжую дітей, не сперечаюся й щодня вдосконалююся, аби бути кращою з кращих. Але ж я не хочу так. Я хочу жити інакше. Хочу сама обирати, чим займатися, у що вірити, кого любити.

Та замість свободи — червоний диплом. Замість бажань — списки справ. Замість підтримки — вимоги, критика й холодна байдужість.

На щастя, у друзях мені пощастило. Катя — мій ковток повітря. Вона завжди підтримає, обійме, пожартує й нагадає, що я маю право бути собою.

Після кіно ми ще довго блукаємо вулицями, доки вечір не починає опускатися на місто. Завершивши прогулянку, сідаємо в нашому улюбленому кафе на терасі. Тут завжди пахне корицею, грає стара французька музика, а на столиках стоять живі квіти. Я замовляю латте з карамеллю, Катя — капучино й ванільний капкейк.

— Ти якось притихла, — констатує Катя, зробивши ковток свого напою.

— Просто думаю… Думаю, що навряд чи колись зможу відчути те саме, що герої фільму. А насправді… мені б хотілося закохатися, — зізнаюся, не піднімаючи очей.

— Поль, у тому коханні немає нічого хорошого. Повір, — відповідає подруга майже беземоційно.

Я знаю, що для неї це болюча тема. Але мені все одно треба з кимось поговорити. А Катя — єдина людина, з ким я можу бути настільки відверта.

— Я знаю, що в тебе був поганий досвід. Але ж не обов’язково, що в мене буде так само. І… ти ще можеш зустріти нормального хлопця, — кажу, повільно помішуючи каву.

— Не треба мені ні хлопця, ні кохання. Без цього простіше. А стосовно тебе… я ні в якому разі не хочу, щоб у тебе було так само. І щиро сподіваюся, що ти зустрінеш справжнє кохання, — тихо відповідає Катя, стаючи сумною. І я відразу шкодую, що почала цю розмову. 

— Ох, коли ж я його зустріну, якщо в мене навіть часу немає нормально дихати? — важко зітхаю.

— Якщо чесно, я досі не розумію, навіщо тобі було йти в старости. Жила б собі спокійно, горя не знала. А так — бігаєш по універу, як вжалена.

— А здогадайся з трьох разів — навіщо воно мені?

— Батьки? — питає вона, вже знаючи відповідь.

— Угу, — киваю похнюплено. — Вони наполягають, що я маю не лише добре вчитися, а ще й бути активною. Щоб усі знали, хто така Залевська.

— Ох… боюся, вони тобі ще й чоловіка самі оберуть.

— Та я вже нічому не здивуюся, — сумно всміхаюся. — Коротше, давай про щось хороше поговоримо.

Ми замовкаємо. Кілька хвилин просто сидимо в затишному мовчанні: Катя колупається у своєму капкейку, а я спостерігаю, як тепле світло ліхтарів лягає на тротуар. Надворі пізній вечір, початок літа. Повітря пахне липою й свіжоскошеною травою, а на вулиці все ще гуляють люди — хтось із морозивом, хтось із кавою на виніс.

— Можеш уявити, що ми вже майже закінчили другий курс? Залишилося якихось три тижні! — піднімає брови Катя.

— Катя, я ж просила про щось хороше, — стогну. — Думка про кінець курсу одразу тягне за собою заліки, іспити, день відкритих дверей… і, звісно, як мене знову будуть трясти за прогульників і нездані хвости.