Розділ 3 «Роман»

Руки ковзають по холодному металу, ноги зісковзують зі щабля. Я лечу вниз, не встигаючи ні закричати, ні вчепитися. Серце підскакує аж у горло, і я встигаю уявити, як переламаю собі кістки, аж поки…

Міцні руки ловлять мене буквально за мить до зустрічі з підлогою. Я зависаю в повітрі — напівлежачи в чиїхсь обіймах, перелякана, мов кішка, кинута в холодну воду. Пульс гуде у вухах, а серце б’ється так, що, здається, його чути на весь поверх.

— Ну й реакція в тебе, — лунає знайомий голос. — Я ж нічого такого не зробив.

Підіймаю очі — і, звісно, це він. Роман Лісовський.
Посмішка самовдоволена, як у кота, що щойно з’їв чужу сметану. Високий, із трохи недбалою зачіскою, ніби вітер погрався в темному волоссі. Обличчя — як з обкладинки студентського буклету: різкі вилиці, пряма лінія носа, легка неголеність, що лише додає зухвалості. Але найбільше — очі. Темні, карі, з відтінком міцної кави; примружені й уважні — небезпечно проникливі. Він дивиться так, наче може заглянути в саму душу.

— Ти ненормальний! — викрикую, намагаючись звільнитися. — Ти міг мене вбити! Хто ж так підкрадається?!

— Та не перебільшуй. Я ж тебе зловив.

Ловлю себе на тому, що зависла на ньому, мов героїня дешевої мелодрами, і різко сіпаюся, вириваючись із його обіймів. Бо ще трохи — і почну задихатися від того пронизливого погляду.

— Відпусти мене, — гаркаю, хоча серце досі панічно калатає в грудях.

— Гаразд, — знизує плечима й обережно ставить мене на ноги. — Але погодься: без мене ти б точно зустрілася з підлогою.

Роман не відходить. Стоїть надто близько — і чомусь це мене хвилює.

— Ідеальною була б зустріч… — бурмочу, відвертаючись. — Принаймні без тебе.

— Гостра на язик, як завжди, — усміхається він, не відводячи погляду. — То що, може, тепер я заслужив хоча б «дякую»?

Я зціплюю зуби, насуплюю брови, уже готова випалити щось у відповідь, але натомість глибоко вдихаю.

— Дякую, — кажу тихо. Наче з великої милості.

— Як мило звучить з твоїх вуст, — усміхається ще ширше. — Можеш повторити? Для настрою.

— Не перегинай, — бурмочу, відводячи очі.

— Що шукаєш? — переводить тему.

— Уже знайшла, — киваю вгору на плакати, які так і не встигла дістати.

Роман мовчки береться за драбину й починає підійматися, до межі шокуючи мене. Серйозно?..

— Оце? — тягнеться до рулона.

— Так.

Він легко знімає його й передає мені. Його пальці мимохідь торкаються моїх — і мене ніби струмом прошиває. Я відсмикую руку, відводячи погляд.

— І ще отой, будь ласка, — показую на другий рулон, раптом ніяковіючи.

— О, навіть «будь ласка»? Це вже прогрес, — піджартовує й тягнеться до другого.

Я закочую очі.

Він знімає й другий рулон, спускається й, навіть не питаючи, забирає з моїх рук перший.

— Куди нести? — питає з легкою усмішкою.

— У студраду… Але я можу сама, — додаю швидко.

— Можеш. Але мені не важко, — кидає через плече. — І, знаєш, доволі приємно спостерігати, як ти знову, безуспішно, намагаєшся мене позбутися.

Іде до виходу, ніби виконує надважливу місію.

Я наздоганяю його, зачиняю архів і замикаю двері. Він терпляче чекає — і це ще більше дратує. Бо виглядає так, наче йому справді не байдуже.

Ми підходимо до кабінету. Роман кладе рулони на стіл, знову стаючи надто близько до мене.

Дивиться так проникливо, що в мене мурахи табунами біжать по шкірі.

— Дякую, — бурмочу, розгортаючи плакати.

— Хм. «Дякую» — якось замало, — зухвало каже він, і я мимоволі закочую очі.

— Я так і знала, що просто так ти допомогти не можеш, — примружуюся.

— Ну-у-у, за все в житті треба платити, крихітко.

— Не називай мене так, — ціджу крізь зуби. — Кажи, чого хочеш, і йди звідси.

— На побачення ти точно не погодишся, — знизує плечима. — Тож компроміс: давай хоча б познайомимося.

— І все? Ти залишиш мене в спокої? — дивлюся на нього з підозрою. Не може ж бути все так просто.

— Ні, звісно, — усміхається. — Але принаймні будемо в розрахунку.

Його посмішка дратує більше, ніж будильник у вихідний. І водночас змушує серце пропустити удар.

— Добре, — видихаю, схрещуючи руки на грудях. — Розрахуємось. Я — знайомлюсь. Ти — забираєшся.

— Чудово, — киває так серйозно, наче ми підписали мирний договір. — Роман. Роман Лісовський. Останній курс архітектурного. Віртуоз проєктування й трохи чарівник.

— І дуже самозакоханий, — додаю.

— Це не так уже й погано, як тобі здається, — знизує плечима. — Тепер твоя черга.

— Поліна. Другий курс, дизайн інтер’єру. І я не в захваті від самовпевнених типів.

— Але все ж трохи вражена, — підіймає брову, трохи нахиливши голову.

— Тільки твоїм нахабством, — закочую очі. — Його складно не помітити.

— А мені подобається твоя чесність. Вона освіжає.

Він сміється — низько, коротко, ніби я знову його потішила, хоч і не збиралася.

— Ти мені цікава, Поліно. А це, знаєш, рідкісне явище.

— Ага. Як і половина дівчат в універі, — бурмочу собі під ніс.

— Що? — нахиляється ближче.

Я мовчу. Бо що йому сказати? Що його погляд змушує мене нервово жувати губу? Що він виводить мене з рівноваги — але зовсім не так, як мені хотілося б?

Тож я лише хитаю головою й знову опускаю погляд на плакати.

— Нічого, — кажу нарешті. — Тепер ми знайомі. Тож можеш іти.

— Можу. Але так не хочеться, — зітхає, та все ж розвертається до дверей. — До зустрічі, крихітко.

— Не називай мене так! — кидаю йому вслід.

Він лише сміється й зникає за дверима.

А я залишаюся в тиші, серед розкиданих плакатів і дивного тепла десь під ребрами.

Дорогою додому кілька разів ловлю себе на тому, що усміхаюся. Без причини. Точніше, причина є — Роман Лісовський. І це мене дратує.

Я не хочу думати про нього. Не хочу згадувати, як він нахилявся ближче, як примружував очі, ніби намагався мене розгадати. Його голос, самовпевненість і нахабство. Усе це липне до думок, як цукрова вата до пальців: чим більше намагаєшся позбутися — тим сильніше прилипає.