Розділ 2 «Я все одно не відступлю»

Жахливий ранок. Просто катастрофа. Складається враження, що весь світ змовився проти мене.

Я проспала. Воду вимкнули, тож довелося мити голову запасом із пляшки. Добре хоч ми завжди тримаємо про запас кілька баклажок, бо в нашому районі таке трапляється часто. Та це ще не все. Коли я вже зібралася сушити волосся — вирубили світло. От і біжу зараз червона, захекана, голодна й з мокрим волоссям на пару до викладача, який за запізнення ставить пропуск.

І я вже подумала, що гірше бути не може. Але може. Бо біля самого входу до університету мене перехоплює… він.

— О, крихітко, привіт. Я ж казав, що ще побачимося, — той самий учорашній придурок перекриває мені шлях, грайливо усміхаючись.

— Відійди, я запізнююсь на пару, — гарчу, не стримуючи роздратування.

— Відійду, якщо ввечері підеш зі мною на побачення, — усмішка в нього така самовпевнена, що хоч стій, хоч падай.

Я витріщаюся на нього з таким обуренням, що в нормальної людини давно б прокинулася совість. Але не в нього.

— І з чого це я повинна кудись із тобою йти? — дратуюся ще сильніше, намагаючись обійти його.

— Бо ти забрала моє серце, і тепер я не можу нормально жити, — прикладає руку до грудей, удаючи, що йому боляче. — Весь час думаю про тебе…

— Хм, — схрещую руки на грудях. — І це реально працює?

— Що? — не розуміє.

— Оці твої дебільні підкати, — пояснюю. — Далі скажеш, що я найгарніша дівчина у світі й нас звела доля?

Він розгублено кліпає, мабуть, не звик, що з ним так говорять. Схоже, очікував, що я розтечуся перед ним калюжкою.

— Коротше, — додаю я, поки він не встиг ляпнути ще щось. — Залиш мене в спокої. Відпрацьовуй свої дешеві понти на комусь іншому. Нам із тобою не по дорозі, тож не витрачай свій дорогоцінний час, — штовхаю його вбік і, не озираючись, мчу в корпус.

На пару я все одно запізнилася — а це означає, що мене чекає відпрацювання.

— Я все одно не відступлю! — кричить цей нахаба мені вслід.

Я мчу на другий поверх, ігноруючи його слова, але дупою відчуваю — нерви він мені ще попсує.

Підбігаю до потрібної аудиторії, намагаючись віддихатися. Швидко стукаю й обережно заходжу.

Вовкулака — саме так ми між собою називаємо викладача з історії архітектури та дизайну — уже почав пару. Стоїть біля дошки й сканує мене поглядом, від якого мороз по шкірі. Прізвище в нього Вовк, і виглядає він як справжній вовкулака: високий, дужий, суворий — із характером, що змушує боятися навіть старші курси.

— Вибачте за запізнення, — бурмочу, опустивши очі.

— Залевська, що трапилося? — голос суворий, наче грім у весняну ніч.

— Проспала, вибачте, — знову шепочу, не наважуючись зустрітися з ним поглядом.

— Сідайте, Залевська, — киває на вільне місце, складаючи руки на грудях. — Пропуск ставити не буду — тільки тому, що ви здібна студентка й староста. Але без покарання не обійдеться. Напишете реферат. На сто сторінок. Тему оберете самі.

— Добре, — зітхаю й сідаю в перший ряд — єдине вільне місце в аудиторії. Катя сидить десь посередині, але пробиратися до неї зараз — не найкраща ідея. Доведеться сидіти з нашими заучками. Хоча, по суті, я й сама така… але перші ряди все одно не люблю.

— Від руки, — додає з ледь помітною насмішкою.

Я аж голову підіймаю й дивлюся йому прямо в очі. Це ж скільки я його писатиму? Але нічого не кажу — просто киваю, розгортаю зошит і подумки лаю того самовпевненого придурка.

Вовкулака продовжує лекцію, а я старанно конспектую. Час від часу крадькома зиркаю на нього. Якщо чесно — він справді гарний чоловік. Високий, спортивний, широкоплечий, із впевненою поставою. Зеленоокий. На обличчі — коротка борідка, яка ідеально пасує до його суворого вигляду. Йому, певно, не більше тридцяти. Але ж характер! Іноді на парах він так кричить на студентів, що здається — вікна тремтять.

Б-р-р…

Усі дівчата в універі на нього задивляються — і при цьому бояться заговорити першими. І я не виняток. Слину не пускаю, звісно, але боюся — ще й як.

Хм… Зараз, коли я дивлюся на нього уважніше, він мені когось нагадує… Раптом мене осіняє — нахабу, що сьогодні вранці не давав мені проходу. Той самий упевнений погляд, та сама звичка поводитися так, ніби весь світ крутиться навколо нього. Вовкулака — старший, з бородою і холодними зеленими очима. А той — молодший, темноокий і гладко виголений. Але між ними точно є щось спільне. Наче родичі. Хоча, може, й справді родичі?

Я струшую  головою, намагаючись відігнати ці дивні думки. Ще тільки мені бракувало думати про нього під час пари. Повертаюся до конспекту, зосереджуюся на лекції й намагаюся вгамувати бурю в голові.

Після першої пари ми з Катею спустилися в буфет перекусити. На щастя, наступну пару скасували, тож у нас з’явився шанс нормально поснідати. Бо через те, що проспала, я й макової росинки в роті не тримала.

Ми беремо по каві з сирниками та займаємо столик біля вікна. І щойно бачу ці рум’яні пухкенькі шматочки, як одразу в роті набирається слина.

— Чого це ти запізнилася? — питає Катя, поки я обережно відпиваю гарячу каву.

— О-о-о… — стогну, згадуючи ранкові пригоди. — Я проспала, а потім до мене знову причепився той учорашній придурок.

— І чого хотів? — питає подруга, жуючи сирник.

— Перекрив вхід і сказав, що пропустить мене, якщо я піду з ним на побачення, — відповідаю, намагаючись запити сирник кавою.

— Ну, не дарма він мені одразу не сподобався, — кривиться Катя. — До речі, я дізналася, хто це.

Я здивовано дивлюся на неї.

— Не дивись так на мене. Я не спеціально, — одразу пояснює вона, зупиняючи потік моїх думок. — Просто до мене підійшли Настя й Ліка — вони бачили, як він учора до нас підкотив. Почали розпитувати, чи в когось із нас щось є з тим мажором. Ти ж знаєш їх — ці дві точно не пропустять жодного гарненького хлопця.

— Ну, це правда, — хмикаю я.

— Виявилося, що це Роман Лісовський. Син самого ректора. Красень, розумник, зірка університету, студент останнього курсу архітектурного, — подруга перераховує на пальцях усі його «чесноти». — І, звісно ж, жахливий бабій. У нього новенька щомісяця.