Розділ 1 «Познайомимося?»

Поліна

— Поля! Поліна!

Поринувши у власні думки, я не одразу помічаю, що мене кличуть. Озираюся й бачу свою подругу Катю. Вона швидко прямує до мене, а я зупиняюся, чекаючи її.

Ми дружимо з першого класу. Вона — моя найкраща подруга, хоча більшість вважає її зверхньою стервою, через запальний характер і прямолінійність. Але я знаю її справжню. За всі тринадцять років нашої дружби вона завжди була поруч: підтримувала, допомагала й навіть билася з тими, хто мене ображав.

Пам’ятаю, як у сьомому класі вона вибила зуб Славіку з паралельного, бо той постійно задирав мені спідницю. Катя з п’яти років займалася карате, тож розібратися з таким шмаркачем, як Славік, для неї було простіше простого. Думаю, вона могла б наваляти навіть дорослому чоловікові.

Ці спогади викликають усмішку. Скільки ж усього було за час нашої дружби — і хорошого, і не дуже.

— Ти чого так либишся? — знову вривається в мої думки голос Каті. Вона зупиняється поруч і насторожено дивиться на мене. — Виглядаєш як божевільна.

— Просто згадала, як ти Славіку зуб вибила.

— Ага. А потім ти мене перед директором захищала, — сміється вона.

— Ну, ти мене від Славіка, а я тебе — від директора, — сміюся у відповідь.

Після тієї сцени Славік, звісно, поскаржився класній керівниці, а вона потягла Катю до директора й викликала її бабусю. Я ж, щойно дізналася, що сталося, кинулася до директора. Увірвалася без стуку й почала кричати про несправедливість. Нас, звичайно, усіх трьох покарали — змусили чергувати в їдальні. І я жодного разу не пошкодувала про наші з Катею вчинки. А таких ситуацій було чимало.

— Ех, гарні були часи, — усміхається Катя. — Бабуся тоді мене так відчитала… Але все одно сказала, що так йому й треба.

— Бо в тебе мирова бабуся, — кажу з теплом.

Лідія Михайлівна сама виховує Катю вже дев’ять років. Коли тій було десять, її батьки загинули в страшній автомобільній аварії. Відтоді вони з бабусею залишилися удвох. Ну і я, звісно, — частий гість у їхньому домі. Лідія Михайлівна ставиться до мене, як до рідної онуки.

— До речі, вона питала, чому ти так давно не заходила, — кидає Катя з легким докором.

— І правда… — замислююся. — Давно я у вас не була. Думаю, цими вихідними навідаюся.

— Клас! А потім можемо в кіно сходити.

— Домовилися. Я прине… — не встигаю договорити, бо просто перед нами різко гальмує спортивне авто.

— Придурок! Ти куди преш?! У тебе що — ґудзики замість очей?! — вибухає Катя так, що ще трохи — і з вух піде пара.

А «придурок», як вона його вже охрестила, неквапливо знімає сонцезахисні окуляри. Спочатку дивиться на Катю, потім переводить погляд на мене — й розпливається в звабливій посмішці.

— Познайомимося, крихітко? — ковзає по мені оцінювальним поглядом.

— Ти це мені? — з мене виривається нервовий смішок.

— Тобі, звісно. Не з твоєю ж божевільною подружкою мені знайомитися.

— Сам ти божевільний, придурок! — огризається Катя. — Ти хвилину тому ледь її не збив, а тепер знайомитися хочеш?!

— Просто не хотів гаяти жодної секунди. Побачив її — і одразу розум утратив.

— Хм. А він у тебе взагалі був? — втручаюся я, бо цей цирк починає дратувати. — Давай свої тупі підкати відпрацьовуй на інших дівчатах. Нам уже час.

Беру Катю за руку й ми обходимо його машину.

— А ти, виявляється, не таке янголятко, як виглядаєш, — кидає мені в спину.

Я не реагую. Усі завжди помиляються щодо мене. Думають, що я з янгольським характером, дурна й наївна — бо білявка. І це мене страшенно бісить. Так, я блондинка з блакитними очима, доволі мініатюрна — всього 162 сантиметри зросту. І цього чомусь достатньо, щоб чіпляти до мене клятий стереотип про «тупих білявок». Через це мені постійно доводиться доводити протилежне.

— Ще побачимося, крихітко! — кричить він услід.

Я просто йду далі, вдаючи, що не почула.

— І хто це взагалі був? — бурчить Катя, коли ми відходимо на безпечну відстань. — Якби не ти, я б йому дзеркало ногою відбила.

— Та яка різниця, — зітхаю. — Один із тих, хто думає, що якщо має симпатичне личко й круту тачку, то дівчата будуть з трусів вискакувати.

— Так, тачка в нього дійсно крута, — знизує плечима вона. — Але бути придурком усе одно заборонено. Навіть якщо в тебе крута тачка.

— Особливо якщо в тебе крута тачка, — криво всміхаюся. — Але пиха — це, здається, їх стандартна комплектація.

Дійшовши до зупинки, ми більше його не згадуємо. Мовчки чекаємо трамвай, а коли той нарешті приїжджає, займаємо місця біля вікна й одразу ховаємося в книжки.

Я читаю «Основи композиції в дизайні інтер’єру» — завтра семінар, і нам потрібно презентувати власні інтерпретації сучасного мінімалізму. Катя, здається, знову занурена в черговий любовний роман — судячи з обкладинки, там усе дуже пристрасно й драматично.

Ми живемо зовсім поруч, тож зазвичай їздимо разом — якщо я не затримуюся у студраді чи не бігаю університетом, займаючись старостинськими справами.

Я навчаюся на другому курсі факультету дизайну інтер’єрів. І хоч іноді хочеться все кинути й залягти в ліжко з чашкою чаю, я справді люблю свою спеціальність. Мене захоплює, як правильно підібране світло чи колір стін можуть змінити атмосферу кімнати. Це ніби якась магія з лінійками й палетками.

Коли трамвай під’їжджає до зупинки Каті, вона закриває книжку.

— Побачимось, красуне! — кидає, цілуючи мене в щоку, і, як завжди, біжить до виходу, навіть не чекаючи відповіді.

Я усміхаюся й махаю їй услід, ховаючи книжку до рюкзака. За вікном мелькають знайомі пейзажі, і я мимоволі прокручую в голові список справ: завершити ескіз для проєкту кухні-студії, підготувати питання для студентської ради, не забути написати викладачці з креслення.

Виходжу на своїй зупинці, вдихаю прохолодне повітря й повільно рушаю додому. Над головою згущуються вечірні хмари — здається, місто готується до дощу.

А я — до чергового насиченого вечора за завданнями.