Розділ 12: Останній акорд

Гравітація померла першою.Коли Андрій Коваль, перетворений на живий процесор, закричав, закони фізики у гроті під Оперою скасувалися.Чорна вода Полтви піднялася вгору велетенськими краплями, зависаючи в повітрі, як ртуть. Уламки плоту, каміння, інструменти — усе попливло у невагомості.
Марко відчув, як його ноги відриваються від землі. Він схопився за поручень платформи, щоб не полетіти в стелю, яка тепер стала підлогою перевернутого світу.Згори, крізь напівпрозорий камінь фундаменту, проступала примарна зала Оперного театру. Там, у реальному світі, йшла вистава «Лебедине озеро». Марко бачив силуети балерин, що танцювали догори дриґом, і чув музику Чайковського, яка змішувалася з гудінням пекельної машини.
— Це чудово! — кричав Волков. Він єдиний стояв твердо, примагнічений до підлоги спеціальними черевиками. Він розвів руки, диригуючи хаосом. — Дивіться! Світи цілуються!
— Я тобі зараз такий поцілунок влаштую! — заревів Бодя.
Він відштовхнувся від колони, використовуючи невагомість, і полетів на Волкова, як торпеда.Волков навіть не повернув голови. Він ліниво махнув рукою.Повітря перед Бодею згустилося, перетворившись на невидиму стіну. Бодя врізався в неї з глухим звуком, відлетів назад і вдарився об пульт керування.
— Примітивно, — фиркнув Волков. — Я контролюю простір, хлопчику. Ти не можеш мене дістати.
— Зате я можу! — крикнула Соля.
Вона стрибала по літаючих уламках, як білка. В її руках була палиця з дзеркалом. Вона не намагалася вдарити Волкова. Вона ловила промені лазерів, якими стріляли охоронці, і перенаправляла їх.Один промінь відбився від її дзеркала і пропалив шолом ліквідатора. Той замахав руками і поплив у повітрі, втрачаючи свідомість.
— Луко! Грай! — крикнув Марко, підтягуючись до батька. — Зроби купол! Нам треба прикриття!
Лука зачепився ногами за трубу. Він підняв скрипку діда.У цьому хаосі звуки скрипки стали видимими. Вони вилітали з-під смичка золотими хвилями, створюючи навколо Марка і Ярини сферу тиші. Кулі ліквідаторів в’язнули в цій сфері, як мухи в меду.
Марко дістався до центру установки.Батько був зовсім близько. Його очі-дзеркала дивилися в нікуди. Його тіло судомило від потоків енергії.— Тату! — Марко схопив його за плечі. Шкіра батька була холодною, як лід. — Тату, це я! Марко! Вимикай це!
Андрій Коваль не реагував. Його губи шепотіли:«Координати зміщення... вісь Z мінус три... похибка в межах допустимого...»Він не був людиною. Він був комп’ютером, який виконував програму.
— Він тебе не чує! — крикнула Ярина, підпливаючи поруч. Вона трималася за кабелі. — Він у трансі! Треба розірвати ланцюг живлення!
— Як?! Тут сотні дротів! Якщо переріжемо не той, його вб’є струмом!
Ярина озирнулася. Її погляд впав на великі скляні колби з синьою рідиною, що стояли навколо установки.— Охолодження! — здогадалася вона. — Це рідкий азот або щось подібне. «Лінза» гріється. Якщо ми розіб’ємо охолодження, система піде в аварійне відключення!
— Чим розбити? Воно броньоване!
У цей момент знизу (чи то пак, згори, у цьому безгравітаційному пеклі) пролунав вибух.Це Бодя знову атакував Волкова. Цього разу він не летів сам. Він жбурнув у ворога шматок бетонної плити.Волков розсік плиту силовим полем, але уламки полетіли в різні боки, збивши з ніг двох учених.
— Ти набрид мені, щуре, — процідив Волков. Він витягнув з кишені піджака дивний предмет — чорний пістолет, що нагадував кістку. — Час тебе списати.
Він вистрілив.Це була не куля. Це був згусток темряви, який влучив Боді в плече.Бодя закричав. Темрява почала роз’їдати його плоть, як кислота. Він повис у повітрі, корчачись від болю.
— Бодя! — скрикнув Лука. Він на мить опустив смичок, і захисний купол над Марком зник.
— Тепер ваша черга, — Волков навів пістолет на Марка.
Але вистрілити він не встиг.З чорної води Полтви, яка висіла навколо них величезними краплями, щось сформувалося.Вода зібралася у велетенську руку.Це була не магія Волкова. І це не була сила Боді.Це була сама Ріка. Чорна Чуга.
Волков здивовано подивився на водяну руку, що нависла над ним.— Я не давав команди... — пробурмотів він.
«Ти думав, що контролюєш мене?» — пролунав голос. Він йшов не з динаміків, а звідусіль. Зі стін, з води, з кісток. Це був голос стародавнього Львова, розбудженого і розлюченого. «Ти — паразит. А паразитів труять».
Водяна рука впала на Волкова.Він намагався виставити щит, але вода пройшла крізь нього. Чорна жижа облепила його, затікаючи в рот, у ніс, у вуха. Його дорогий піджак почав розчинятися. Шкіра зашипіла.Волков закричав, але його крик захлинувся чорною рідиною.
— Чуга... — прошепотіла Соля, завмерши на уламку колони. — Вона не за нас. Але вона проти нього.
Машина, втративши оператора, почала божеволіти. Світло змінилося з білого на червоне.Сирена завила так, що заклало вуха.— Перевантаження! — крикнула Ярина. — Зараз вибухне!
Марко дивився на батька. Той почав битися в конвульсіях. Його очі-дзеркала тріснули. З них потекла кров.— Тату!!! — Марко схопив ніж і почав з шаленим темпом перерізати ремені, що тримали батька.
— Марку, ні! — закричав Андрій Коваль.Він прокинувся. Його голос був людським. Слабким, повним болю, але людським.— Не відпускай мене! Я тримаю двері! Якщо я вийду, все завалиться!
— Мені байдуже! — Марко перерізав останній ремінь. — Хай валиться! Я тебе не покину!
Він смикнув батька на себе.Як тільки тіло інженера відокремилося від машини, стався колапс.«Лінза» тріснула.У центрі зали утворилася чорна діра. Вона почала засмоктувати все: воду, уламки, ліквідаторів, трупи мутантів.Гравітація повернулася ривком.Усі впали на підлогу.
— Тікаємо! — закричала Соля. — До виходу!
Марко підхопив батька. Той був легким, як пір’їна. Андрій Коваль ледве перебирав ногами.— Синку... — шепотів він. — Ти виріс...
— Мовчи, тату. Бережи сили.
Бодя, тримаючись за прострелене плече, підбіг до них.— Я допоможу! — він підставив здорове плече під другу руку батька Марка.Лука і Ярина бігли попереду, розчищаючи шлях. Соля прикривала тил, відбиваючись палицею від уламків, що летіли в спину.
Вони бігли по мосту, який вів до виходу в колектор.За їхніми спинами грот руйнувався. Оперний театр нагорі почав просідати.Чорна діра росла, пожираючи установку «Спектру». Вона засмоктала те, що залишилося від Волкова — лише малиновий клапоть тканини майнув на прощання.
— Швидше! Вода піднімається! — кричала Ярина.
Вони вискочили в тунель колектора.У цей момент пролунав страшний гуркіт. Склепіння гроту завалилося, перекриваючи шлях назад і запечатуючи чорну діру тоннами каміння і землі.Ударна хвиля шпурнула їх обличчям у багнюку.
Настала тиша.Тільки пил повільно осідав у світлі вцілілих ліхтарів.
Марко підвів голову. Він виплюнув бруд.— Тату?Батько лежав поруч. Він дихав. Його очі були заплющені, але на обличчі була усмішка.— Все скінчилося, — прошепотів Андрій. — Ми зачинили двері. Але...
Він не договорив і знепритомнів.
Марко озирнувся. Усі були живі. Брудні, побиті, закривавлені, але живі.Бодя сидів, притискаючи руку до рани, і сміявся. Істерично, крізь сльози.— Ми його зробили! — хрипів він. — Ми зробили цього піжона!
Лука опустив скрипку. Струни на ній лопнули всі до одної. Він погладив інструмент, як мертву тварину.— Дякую, — прошепотів він дідовій скрипці.
Ярина підповзла до Марка і обійняла його, забруднивши його обличчя своїми слізьми і кіптявою.— Ми змогли, Марку. Ми змогли.
Але Соля не святкувала. Вона стояла біля завалу і слухала.— Ще не все, — сказала вона тихо. — Чорна Чуга на волі. Ми знищили Волкова, але ми розбили його клітку. Тепер річка... вона вільна. І вона голодна.
Марко подивився на чорну воду, що текла повз їхні ноги. Вона більше не була бурхливою. Вона текла тихо, зловісно.Але це була проблема на завтра.Сьогодні вони перемогли.
— Ходімо додому, — сказав Марко, піднімаючи батька на руки. — Нагору.
Вони повільно побрели тунелем проти течії, до виходу, де на них чекав дощовий, холодний, але такий рідний Львів.